Аплодувати своїм героям

Щоб стати справжнім професіоналом, гандболіст має пройти до п\’єдесталу всіма сходами  гандбольної піраміди, яку на Полтавщині збирається вибудувати Іван Матієшин.

 

Колискою полтавського гандболу у нас вважають місцевий педагогічний університет, де два десятки років тому з\’явилася краща студентська гандбольна команда, тренером якої і понині залишається Олексій Попович. Саме вона дала імпульс задуматися над створенням професійної команди, яка б представляла Полтавщину спочатку у першій, а потім і вищій гандбольній лізі України. Ініціатором її створення став перший заступник начальника Полтавського УМВС України в нашій області Григорій Руденко. Першою підтримала його ідею Центральна рада ФСТ \”Динамо\”. І вже у 1996 році спортивній громадськості Полтави презентували акціонерне товариство \”Полтавський гандбольний клуб \”Динамо-Полтава\”.

Перед його засновниками відразу ж постали дві головні проблеми: де взяти гравців і  гроші. Дещо перефразувавши відомий закон фізики – тіло можна утримувати на одній, але масивній і глибоко закопаній в землю опорі, або трьох менших, коли такої немає. Батьки-засновники команди обрали другий варіант.

Першою, найголовнішою опорою команди мало стати акціонерне товариство, шість з восьми засновників якого були комерційними структурами. Обласна влада теж пообіцяла підтримувати команду, якщо вона проб\’ється у вищу лігу. З потенційними спонсорами команди мав працювати уже згадуваний Фонд, який очолив Іван Островний. Очікувалося, що бюджет команди становитиме в середньому суму, еквівалентну 40 тисячам американських доларів. На той час це були чималі гроші, адже кращий гравець команди Василь Кащенко отримував за місяць зарплату, еквівалентну 200 доларам.

Відразу ж постала і друга, не менш важлива проблема – де взяти гравців. На той час в українських ігрових видах спорту такого засилля легіонерів, як сьогодні, ще не було, тому основну ставку вирішили робити на студентські гандбольні команди тодішніх педагогічного  і сільськогосподарського інститутів та здібних гравців із Гребінки та Зінькова.

Якщо є команда – повинна бути і спортивна база, де б вона мала змогу тренуватися і приймати своїх спортивних суперників. Обласна рада ФСТ \”Динамо\” запропонувала побудувати на прилеглій до її стадіону території спортивний комплекс з двома спортивними залами для ігрових і силових видів спорту, готелем на 20 місць, 15-метровим басейном, кафе. У 1999 році було виготовлено проект. Будівництво мало обійтися у 15 мільйонів гривень. А далі вийшло, як у тому прислів\’ї: підкову знайшов, де коня взяти? Ні влада, ні спонсори фінансувати цей проект не поспішали. І його, як це часто у нас трапляється, заховали у шухляду до кращих часів. Можливо б, і до цього часу гандбольний клуб \”Динамо-Полтава\” тренувався у непристосованих залах, аби начальнику УМВС України в Полтавській області, голові обласної ради ФСТ \”Динамо\” Анатолій Присяжнюку не прийшла проста і водночас геніальна думка: замість запланованого чотириповерхового адміністративного приміщення добудувати до корпусу обласної міліції сучасний спортивний комплекс із залом для ігрових видів спорту.

Полтавці пам\’ятають цей довгобуд між обласним управлінням міліції і тюрмою. З 2002 по 2008 роки будівельники освоювали там по мільйону гривень за рік. За таких темпів червону стрічку на його відкритті перерізали б років через тридцять. І лише з приходом нового очільника полтавської міліції Михайла Цимбалюка з ним впоралися менш як за рік.

Першим у традиційній на той час моделі гандбольного клубу дало тріщину акціонерне товариство.

– Кількарічні спроби фінансувати  хоча б половину витрат команди за рахунок його доходів закінчилися тим, що довелося відмовитися від основної нашої комерційної опори, а замість неї у 2001 році з\’явилася Полтавська обласна громадська організація \”Гандбольний клуб \”Динамо-Полтава\”, – зітхає заступник голови обласної ради ФСТ \”Динамо\” Олексій Більчич. – Так ми переконалися, що в ігрових видах спорту утримувати команду за рахунок її комерційної діяльності в Україні неможливо.

Попри всі старання засновників й уболівальників команди, вийшовши у 1997 році у вищу гандбольну лігу, вона міцно закріпилася у нижній частині турнірної таблиці. Лише у сезоні 2008/2009 полтавським гандболістам вдалося пробитися на 4 місце і взяти участь у єврокубку.

– Проблеми гандбольного клубу, як і полтавського гандболу в цілому, добре відомі, але ніхто за їх вирішення не береться, – з гіркотою в голосі говорить її нинішній віце-президент Олександр Кобізький. – Одинадцять років я очолював команду і на власному досвіді переконався, що для створення повноцінної гандбольної піраміди, в кращому розумінні цього слова, яка б утримувала на своїх плечах стабільну професійну гандбольну команду вищої ліги, потрібно перш за все налагодити підготовку і відбір талановитих дітей за прозорою і дієвою схемою. А для цього треба і в обласних управліннях освіти, молоді і спорту мати штатних спеціалістів, які б відповідали за ігрові види спорту, в тому числі – гандбол.

Єдина на Полтавщині спеціалізована дитячо-юнацька спортивна школа у Зінькові готує гандбольні кадри здебільшого чомусь для сусідніх областей. За 15 років у \”Динамо-Полтава\” затрималось лише три її випускники.  Майже два десятки років ведуться розмови про створення такої спеціалізованої школи-інтернату  для талановитих дітей з усієї області у Полтаві, але крайнього, хто б узявся за її створення, знайти не вдалося. А без цієї низової ланки гандбольна піраміда триматиметься на піску.  Важливою базою для плекання своїх місцевих гандбольних кадрів могла б стати обласна студентська гандбольна ліга, але справа за хоча б невеликим фінансуванням і спеціалізованим залом для проведення змагань. Річ у тому, що власники спортивних залів Полтави остерігаються  гандболістів через \”технічну\” причину: їхній м\’яч змащується спеціальною речовиною, яку потім досить складно зітерти з підлоги чи стін. Та й самі зали, в першу чергу, через відсутність глядацьких трибун,  не пристосовані для проведення серйозних обласних чи всеукраїнських змагань. Тому на  студентській спартакіаді з гандболу, що проходила на початку квітня цього року у Запоріжжі, полтавці участі не брали.

Щоб стати справжнім професіоналом, гандболіст має пройти до п\’ядесталу всіма сходинками гандбольної піраміди. Без спеціалізованої дитячої спортивної школи і обласної студентської гандбольної ліги створити перспективну молодіжну команду неможливо. Спроби навчати на факультеті фізвиховання Полтавського педуніверситету потенційних гандболістів зі східних регіонів України неодмінно закінчуються тим, що вони їдуть грати за інші команди. А створювати команду за рахунок легіонерів – недозволена розкіш навіть для грандів українського гандболу. Полтавщина не представлена у першій гандбольній лізі України. А звідки ж брати гравців у \”Динамо\”? Тому нічого дивуватися, що в ній лише два полтавських гравці, що за 15 років вона лише пару разів пробивалася на четверте місце у турнірній таблиці вищої ліги, що до вересня минулого року її підтримували під час змагань по два-три десятки уболівальників. Оскільки багатоступеневої піраміди відбору і підготовки гандбольних кадрів на Полтавщині немає, то головна її команда у цьому виді спорту, по суті, висить у повітрі. Легіонери – люди тимчасові і місцевим патріотизмом, як правило, не хворіють: старші намагаються довше протриматися у провінційних командах, молодші – якомога швидше податися у престижні гандбольні клуби.

У столиці українського гандболу Запоріжжі вже згадувану гандбольну піраміду створили  давно, і саме тому місцеві  команди \”роблять погоду\” в обох гандбольних лігах України.  Якщо не готувати свої власні кадри, доведеться купувати легіонерів. Їхнє засилля в ігрових видах спорту в Україні – через нашу бідність і всюдисущу корупцію: торгівля гравцями стала надто прибутковою справою. А те, що легіонери дивляться на Україну, як проміжний трамплін у престижні європейські клуби – чиновників від спорту мало хвилює. Заручниками цієї гнилої бюрократичної системи стали і полтавські гандболісти. Тепер уже всупереч законам фізики динамівське керівництво взялося шукати єдину, але міцну опору у вигляді президента-спонсора команди.

У вересні 2010 року гандбольний клуб \”Динамо-Полтава\” очолив президент Всеукраїнського благодійного фонду \”Україна – Свята Родина\” і лідер політичного об\’єднання  \”Рідна Вітчизна\” Іван Матієшин.  Іван Семенович запросив до свого клубу колишніх гравців збірної України та російських легіонерів, і за якихось три місяці команда піднялася на друге місце у Суперлізі. Але зібрані з легіонерів команди в ігрових видах спорту, як правило, не демонструють стабільної гри. У березні цього року трапилася осічка: спочатку \”Динамо -Полтава\” програло вдома запорізькому клубу \”Мотор-ЗНТУ-ЗАС\”\”, а через тиждень зіграло внічию з броварським \”Будівельником\”. Це ще раз підтвердило очевидну істину: легіонери не звикли грати на команду, вони прагнуть, щоб команда грала на них, тому по-справжньому розкривають свій талант лише у командах, де є стабільне ядро з місцевих гравців. Класичним прикладом цієї тези є успішний виступ Андрія Шевченка в італійському \”Мілані\”.

У спорті, як і в будь-якій іншій галузі, є свої об\’єктивні закони, обійти які – марна справа. Без цілеспрямованої роботи по відбору і вихованню талановитих спортсменів за схемою СДЮСШ – вуз – молодіжна команда – перша ліга – вища ліга у Полтаві професійної команди рівня  запорізького ЗТР не буде. Важливим фактором підтримки команди є й уболівальницькі симпатії. Колись полтавці за будь-якої погоди ходили на свого улюбленого гандболіста Кащенка, чи знаменитого футболіста полтавської \”Ворскли\” Шарія. Під час гри \”Динамо\” із \”Мотором\”  погоду в залі робили 40 запорізьких уболівальників з барабанами і сурмами. Рвати горло за легіонерів своєї команди чотирьом сотням полтавців було якось не з руки: адже їх, окрім грошей, у нашому місті мало що цікавить. Коли гору бере бізнес – спорт втрачає свою привабливість. Стародавні греки на час Олімпійських ігор припиняли війни, бо спорт для них був високим мистецтвом, як театр чи поезія. На жаль, спорт в Україні давно втратив цей статус, перетворившись в один з різновидів бізнесу, з характерними для нього темними оборудками і скандалами. Тому, як колишній спортсмен, я все рідше вмикаю телевізор, аби подивитися якісь змагання.

Важливу роль у спортивних та естрадних бізнес-проектах  відіграє реклама. Бо тільки вона здатна робити з безголосих, як циклопи співаків, зірок естради. Без неї не розкрутити жодну спортивну команду чи гравця.  На жаль, і ця складова стосовно клубу \”Динамо-Полтава\”, м\’яко кажучи, провалена. Два роки практично не оновлювався сайт клубу. Крім телерадіокомпанії  ІРТ і газети \”Полтавщина-Спорт\”, інші ЗМІ про нього згадують нечасто. На рекламу потрібні кошти, а де їх взяти?

Отримавши перший \”гандбольний урок\”, Іван Матієшин звернувся зі сторінок газети \”Полтавщина-Спорт\” до влади і спортивної громадськості Полтавщини з пропозицією розпочати на її сторінках дискусію про майбутнє гандболу в області. У полтавських гандболістів та їхніх уболівальників нарешті з\’явилася надія, що з ініціативи і при допомозі Матієшина в області візьмуться за створення дієвої вертикалі відбору і підготовки  кадрів для любительського і професійного гандболу. Його шанувальники хочуть аплодувати своїм, а не чужим героям.

Степан ВОВКОДАВ,
прес-секретар ВБФ \”Україна – Свята Родина\”