Ігор Тимченко: «Коли Сачко був не в кращій формі, він все одно грав»

Навесні 2010 року нападник Ігор Тимченко, погравши в оренді за різні клуби, повернувся до рідної Полтави. Микола Павлов виявив бажання бачити нападника в своїй команді. І все було логічно: кремезний футболіст непогано по ідеї мав би замінити Василя Сачка, кар’єра якого на той час уже підходила до завершення. Але залишитися вдома у Тимченка так і не вийшло. За рік на поле у складі основного складу «Ворскли» він виходив лише шість разів, зігравши в сумі двадцять хвилин.  Про причини цього сам гравець розповів в інтерв’ю сайту footboom.

 

– Вам пощастило пограти в улюбленій команді дитинства. Чому не вийшло повною мірою розкритися у «Ворсклі»?

 

– Так, я народився в Полтаві. Це моє рідне і улюблене місто! У дитинстві я ходив на футбол і вболівав за «Ворсклу», і звичайно ж я мріяв за неї грати. І так сталося, що моя мрія здійснилася. Я на рік перейшов у оренду до цього клубу з «Металургу». І як би парадоксально це не звучало, цей період став одним із найгірших в моїй кар\’єрі.

 

Тоді «Ворсклу» тренував Микола Павлов, дуже своєрідний тренер. Команда тільки-но виграла Кубок України. Як часто говорив сам Павлов, це сталося завдяки Василю Сачку, який забив два голи у півфіналі «Металісту», і вирішальний гол у фіналі «Шахтарю». Павлов дуже поважав його і напевно був йому за це дуже вдячний, навіть коли той був не в кращій формі, він все одно грав. Напевно це було заслужено.

 

Треба віддати належне і самому Сачку, він був дуже непоганим нападником, який ніколи себе не щадив, і віддавав всі сили на полі. Що ж стосується мене, я відразу потрапив на зимові збори. Сказати що в «Ворсклі» були важкі тренування, це нічого не сказати. Навантаження були просто шаленими. Я, зчепивши зуби все терпів, намагаючись проявити себе, не пропустивши жодного дня зимових зборів. Все виконував на рівні, всі тести і нормативи. Але часто ловив себе на думці, навіщо потрібні ці перегони без м\’яча, ми ж футболісти, а не легкоатлети.

 

Бігати для мене ніколи не було проблемою, я досить витривалий, але пройшовши підготовку Костова, Каанена, Ковальця, Ященка я не розумів, чому футболісти повинні бігти щодня Царську стежку 7 км на божевільній швидкості, і чекав, коли нам вже дадуть м\’яча. Але такі у Павлова методи роботи, і вони йому приносили результат. Найстрашнішими були навіть не важкі тренування. Протягом сезону вони вже ставали легші. Шаленими були вимоги Павлова до власної ваги.

 

– Але ж у футболістів з цим не має бути проблем через постійні навантаження…

 

– Складно сказати, за якою формулою виводилися цифри, але мені встановлювали «-4 кг» від моєї ігрової ваги. Зважування було щодня перед вечірнім тренуванням, штраф за кожні зайві 100 грамів – 100 доларів. Щоб тримати таку вагу мені доводилося їсти тільки трохи ввечері на базі після тренування, і до наступного тренування. Майже добу, я нічого не їв. За той час я страшенно схуд, і, звичайно ж, особливо сил тренуватися не було. Не було сили в ногах, нічого.

 

Не знаю чому, але Павлову я так і не підійшов. Свого шансу в Полтаві так і не отримав, навіть, коли регулярно забивав за дубль. Тут я Миколу Петровича так і не зрозумів, адже мені здається кожен футболіст заслуговує хоча б на один шанс, а я в основному складі не зіграв навіть повного тайму. Уявіть, наскільки важко це переносити в рідному місті, коли всі твої друзі і знайомі ходять на футбол, і постійно запитують тебе, чому ти не граєш! А мені не було що відповісти. І ще більшим моїм здивуванням було те, що Павлов після закінчення річної оренди запропонував ще залишитися в Полтаві. Навіщо сидіти на заміні? Отримувати гроші, а не заробляти? Я завжди хотів грати у футбол, а не дивитися на нього з боку. У мене не було бажання залишатися. І я пішов.