Інтерв'ю гравців, тренерів - 05-08-2020, 07:08 - admin 1643

Ігор Мачоган: «У полтавській «Ворсклі» я провів вісім незабутніх років»

Відверте інтерв'ю з колишнім захисником ворсклян.
Ігор Мачоган: «У полтавській «Ворсклі» я провів вісім незабутніх років»

Велика вдача для футболіста, коли він відразу знаходить «своїх» партнерів та команду, які допомагають розквіту його майстерності. Але трапляється і так, що футболіст змушений у силу різних обставин змінювати одну команду, другу, третю, четверту. До двадцятичотирьохрічного віку в чотирьох командах грав стриянин Ігор Мачоган, поки не знайшов своє повне вираження у складі полтавської «Ворсклі».

Візитна картка: Мачоган Ігор Петрович. Народився 3 березня 1970 року в м. Стрий, Львівської області. Вихованець Стрийської ДЮСШ (перші тренери – Петро Васильович Довбуш, Олексій Петрович Кухар). Амплуа – захисник. Майстер спорту України. Закінчив Львівське СПТУ № 26 «Трудові резерви» (1985-1988 рр.) та Харківський державний інститут фізичної культури і спорту (1990-1995 рр., спеціальність – тренер-викладач з футболу).

Виступав у командах:

1978-1984 рр. – ДЮСШ (Стрий),
1985-1988 рр. – «Трудові резерви» (Львів),
1986 р. – ФК «Машинобудівник» (Стрий)
1987-1988 рр. – ФК «Буровик «(Стрий),
1990-1994 рр. – ФК «Скала» (Стрий),
1994 р. – ФК «Карпати» (Львів),
1994-2001 рр. – ФК «Ворскла» (Полтава),
2002 р. – ФК «Прикарпаття» (Івано-Франківськ),
2002-2003 рр. – ФК «Полісся» (Житомир),
2004 р. – ФОК «Газовик-Скала» (Стрий),
2005 р. – ФК «Галичина» (Дрогобич),
2006 р. – ФК «Будівельник-Стрітекс» (Угерсько, Стрийський р-н),
2007 р. – ФК «Скала-Екран» (Стрий),
2007-2010 рр. – ФК «Матриця» (Добряни, Стрийський р-н).
2011 р. – ФК «Миколаїв» (Львівська область),
2011-2012 рр. – ФК «Свіча» (Малі Дідушичі, Стрийський р-н).
З 2011 року виступає за збірну ветеранів футболу Стрия.
З 03 по 05. 2013 р. виступав за ФК «УЛАР-Дністер» (Київець, Миколаївський р-н).
2013-2015 та 2017-2019 роки – головний тренер ФК «Газовик» (Угерсько).
Чемпіон ДСТ «Трудові резерви» УРСР 1986 року.
Чемпіон Спартакіади ДСТ «Трудову резерви» СРСР 1987 року.
Чемпіон України 1996 року (I ліга).
Бронзовий призер чемпіонату України 1997 року (вища ліга). Виступав у Кубку УЄФА.
Чемпіон Львівщини 2009 року (II ліга).
Володар Кубка Чемпіонів Львівщини 2009, 2013 рр.
Під його орудою ФК «Газовик» (Угерсько) був чемпіоном Стрийщини 2013 рр., володарем Кубка Незалежності 2013, 2014, 2015 рр., фіналістом Кубка Чемпіонів Львівщини 2014 року.
На даний час працює керівником фізичного виховання у Стрийському ВПУ № 34.

– Ігоре, ти є вихованцем Стрийської ДЮСШ. Чому обрав саме футбол?

– Ти знаєш, у дитинстві у мене не було гаджетів, мобільних телефонів, приставок, комп’ютерів і тому діти нашого покоління багато свого вільного часу проводили на вулиці та у дворі. Літом ми грали у футбол, волейбол, баскетбол, ганяли на велосипедах, плавали, бавилися у «пекаря», а взимку – каталися на ковзанах та грали у хокей. Футбол мені завжди був до вподоби і тому я захопився ним і проніс цю любов і по сьогодні. У 8 років записався у секцію футболу при Стрийській ДЮСШ. Першими моїми тренерами були Петро Васильович Довбуш та Олексій Петрович Кухар. Цей період часу пролетів так швидко що навіть і не помітив. Згодом було навчання у Львівському СПТУ № 26 та виступи за збірну «Трудових резервів» Львівщини та України. У СПТУ № 26 моїм тренером був Богдан Михайлович Суряк, а в збірній «Трудових резервів» – Вадим Аркадійович Білоцерківський та Віктор Миколайович Красношапка. Зі збірної ми перемогли у чемпіонаті ДСТ «Трудові резерви» Україна та Спартакіаді ДСТ «Трудові резерви» СРСР.

– Ігоре, а хто був твоїм футбольним кумиром у юнацькі роки?

– Я захоплювався грою київського «Динамо», які у 1986 році вдруге стали володарями Кубка володарів Кубків. Це суперкоманда, яка гриміла не тільки на союзному просторі але і у Європі. А які футболісти виступали у складі киян: Віктор Чанов, Сергій Балтача, Анатолій Дем’яненко, Андрій Баль, Олег Кузнєцов, Володимир Безсонов, Павло Яковенко, Василь Рац, Іван Яремчук, Олександр Заваров, Ігор Бєланов, Вадим Євтушенко, Олег Блохін на чолі з мегатренером світового рівня Валерієм Васильовичем Лобановським. А вже незабаром усі кияни разом з В. В. Лобановським в тому ж році в складі збірної СРСР успішно виступили на чемпіонаті світу в Мексиці. І якби не дві грубі помилки шведського арбітра Еріка Фредрікссона у грі СРСР – Бельгія, я впевнений, що радянська збірна могла б розраховувати на медалі світового чемпіонату.

– У 16 років ти дебютував у складі стрийського «Машинобудівника». Хто тоді ще грав у стрийській команді?

– ФК «Машинобудівник» (Стрий) на той час виступав у чемпіонаті Львівщини. Пригадую як я молодий юнак попав у заявку в якій виступали досвідчені футболісти: Володимир Іванчуков, Святослав Дідун, Ярослав Попадинець, Ігор Смєрдов, Володимир Воробець, Ігор Брікнер, Олександр Курсик, Володимир Бурій, Микола Лешко, Василь Кухар, Сергій Углінський та інші.

– Згодом були виступи за стрийські футбольні команди «Буровик» у чемпіонаті Львівщини та «Скалу» у чемпіонаті України серед команд першої ліги. Чи пам’ятаєш свій дебют у I лізі?

– Перший матч у футболці стрийської команди я зіграв 28 березня 1992 року у переможному для нас виїзному матчі проти донецького «Шахтаря-2». Я вийшов у стартовому складі та відіграв увесь матч. А незабаром, 8 квітня цього ж року я забив свій перший м’яч у першій лізі за стриян. Це була домашня гра проти ФК «Шахтар» (Павлоград), в якій ми здобули перемогу – 2:0.

– Відігравши два сезони у першій лізі, ти дебютував у вищій лізі чемпіонату України? Чому не склалося у львівських «Карпатах»?

– Напередодні сезону 1994-1995 років я перейшов у ФК «Карпати» (Львів), які на той час виступали у вищій футбольній лізі України. 27 липня 1994 року я дебютував у складі львів’ян у виїзному матчі проти донецького «Шахтаря». Я вийшов у стартовому складі та відіграв увесь матч, який ми на жаль програли – 3:0. Після цього я зіграв ще два матчі у футболці «зелено-білих» і у середині серпня того ж року перейшов у полтавську «Ворсклу». Чому не склалося у «Карпатах»? Однозначної відповіді у мене немає. Можливо я не влаштовував тодішнього головного тренера львів’ян Мирона Маркевича як футболіст, а можливо Зеновій Хоркуца, який на той час був президентом «Скали» запросив за мене великі гроші. Отож, пробувши у «Карпатах» три місяці, я згодом підписав контракт з ФК «Ворскла» (Полтава).

– Ігоре, а як виник варіант з полтавською «Ворсклою»?

– Ще під час виступів за стрийську «Скалу» я потрапив на олівець до Віктора Олександровича Пожечевського, який на той час тренував полтавську команду. В одному із домашніх матчів ми вдома приймали «Ворсклу». Пригадую, що цю гру ми програли, але мені вдалося на полі себе добре проявити. Після гри до мене підійшов Віктор Олександрович і запропонував спробувати свої сили у його команді. Ми обговорили умови контракту і по закінченню сезону 1993-1994 рр. я пообіцяв що приїду в Полтаву. Так це і сталося, але транзитом через Львів.

– У Полтаві ти відіграв 8 років. Як тебе прийняли у команді і що найбільше запам’яталося з виступів за ФК «Ворскла»?

– Свої виступи у Полтаві згадую з насолодою. Це були вісім незабутніх років, які запам’яталися мені на все життя. У основному складі полтавської «Ворскли» мені вдалося досить швидко закріпитися. У першому сезоні я відіграв у 37 матчах та забив один м’яч. Дебютував я у складі полтавчан 17 серпня 1994 року у виїзному матчі проти кіровоградської «Зірки-НІБАС». Я вийшов наприкіці другого таму замінивши Олега Слободського. Цей матч ми програли. А єдиний свій гол у цьому сезоні я забив в кубковому матчі проти кременчуцького «Нафтохіміка». Я вийшов у стартовому складі і відіграв увесь матч. Як виявилося згодом мій мяч став переможним (1:0) і ми вийшли в 1/16 Кубка України. Після сезону 1994-1995 років керівництво команди поставило перед тренерським штабом і футболістами завдання – вийти у вищу лігу. З цією задачею ми справилися на відмінно ставши чемпіонами України серед команд I ліги та завоювали таку бажану путівку у вищу лігу. Хотів би також зазначити, що коли я виступав у Полтаві зі мною жив мій син Юрій. Обставини так склалися, що ми з дружиною розвелися і вона вернулася додому в Стрий а син залишився зі мною. Юрчик ходив у садік, зранку я його відвозив а вечером – забирав. Коли я був на зборах, то дуже часто брав його з собою. Він побував зі мною у Криму, Болгарії, Обєднаних Арабських Еміратах та інших країнах. Керівництво клубу йшло мені на зустріч і не заперечувало, щоб зі мною на зборах був син. Допомагали мені мої друзі. Я завжди міг залишити сина у своїх сусідів – Вазгена та Ірини Манасян. З Вазгеном ми не тільки виступали разом за полтавчан але і приятелювали. До речі, мій перший контракт з «Ворсклою» був підписаний на три роки і по закінченню його я вирішив не шукати щастя десь інше та продовжив з полтавчанами новий контракт на вигідних для мене і клуба умовах.

– Які матчі за часи виступів у ФК «Ворскла» (Полтава) закарбувалися у пам’яті тобі найбільше?

– Найбільше запам’яталася мені домашня гра з київським «Динамо» осінню 1996 року. Тоді на переповненому 30-ти тисячному стадіоні «Ворскла» з рахунком – 4:3 перемогла діючого чемпіона України. Разом з перемогою ми встановили і футбольний рекорд України – ніхто не забивав киянам чотири м’ячі в одному матчі в чемпіонаті України. Ти собі не можеш уявити, що тоді творилося на стадіоні. До нас підходили вболівальники, радувалися разом з нами, фотографувалися, дякували за таку феєричну гру. Завдяки нашій самовіддачі та вдалій грі нам вдалося здобути вольову і дуже важку перемогу над київськими динамівцями в складі яких виступали «зіркові» Олег Лужний, Андрій Шевченко, Сергій Ребров, Віталій Косовський, Юрій Максимов та інші. Можливо ця перемога надихнула нас на подальші переможні матчі. У сезоні 1996-1997 роки ми вперше в своїй історії вибороли бронзові нагороди, поступившись лише лідерам українського клубного футболу – київському «Динамо» та донецькому «Шахтарю». Зате випередили дніпропетровський «Дніпро» та львівські «Карати» у боротьбі за «бронзу». Крім цієї гри з киянами, запам’ятався мені двобій з бельгійським «Андерлехтом» у Кубку УЄФА. І хоча за сумою двох матчів ми поступилися, проте виглядали на полі непогано.

Андерлехт-Ворскла
12.08.97. Андерлехт-Ворскла 2:0

Ігор Мачоган (другий зліва) в виїзній грі проти “Андерлехта”

– У складі ФК «Ворскла» (Полтава) ти став чемпіоном України серед команд I ліги та бронзовим призером чемпіонату України серед команд вищої ліги. Завдяки цим успіхам ти отримав звання «Майстер спорту» України з футболу. Чи можна сказати, що Ігор Мачоган як футболіст відбувся саме у «Ворсклі»

– Однозначно, так. Ти може і не знаєш, цього, але нас – ветеранів ФК «Ворскла» (Полтава) завжди збирають кожні 10 років. Перша така зустріч відбулася у 2007 році, тобто десять років після нашої першої «бронзи» у вищій лізі чемпіонату України. Друга була у 2017 році. Третю зустріч планують зробити у 2022 році. З’їжджаються багато ветеранів полтавської «Ворскли». Ми збираємося разом за святковим столом, пригадуємо ті часи, наші перемоги та багато іншого. Усі тішаться та радіють цим зустрічам. Як би там не було, але коли полтавська «Ворскла» приїжджала до Львова на черговий матч чемпіонату України, я зідзвонювався з адміністрації команди, питався в якому готелі вони зупинилися, приїжджав туди і ми довго розмовляли та згадували ті часи.

Я дуже вдячний тим людям, які повірили у мене. У першу чергу, Віктору Олександровичу Пожечевському. Мені напевно у житті дуже пофортунило на добрих людей, які протягом усієї моєї футбольної кар’єри допомагали та підтримували мені. Я їм за це дуже вдячний. Крім того, може мені ще й пощастило. Але щастить напевно тим людям, хто йде до своєї цілі та мети і хто прагне цього. Якщо Стрий – то моє рідне місто, місто мого дитинства, то Полтава – то моє друге місто, де я відбувся як футболіст і де я прожив вісім років. А які у Полтаві, чудові люди. Після кожної гри до нас підходили вболівальники та прості пересічні полтавці брали автографи, фотографувалися, як це зараз модно говорити – робили селфі. Я пригадую, як після одного з матчів мені вручають нагороду, як кращому гравцю матчу і мужчина, який мене нагороджує, я на жаль зараз не пригадую його прізвище, каже що я знаю Стрий, не тільки, як футбольне місто, але як і мотобольне. Тому що він свого часу був директором мотобольної команди «Вимпел» (Полтава), яка на у 70-х роках минулого сторіччя була чемпіоном та володарем Кубка СРСР і в складі цієї переможної команди виступав стриянин, майстер спорту СРСР з мотоболу Володимир Даниляк. Крім того, він зазначив що і у Стрию була пристойна мотобольна команда, яка у 1974 році була чемпіоном України. Всього за вісім років у ФК «Ворскла» я зіграв у 194 матчах та забив 4 м’ячі. Ще 30 матчів зіграв за другу команду «Ворскла» та забив 3 м’ячі у ворота суперників. Пограв з такими зірками футболу як Сергій Чуйченко, Іван Шарій, Іван Яремчук та інші.

– З ким ти найбільше приятелював у Полтаві? А з ким і зараз підтримуєш тісні зв’язки та передзвонюєшся?

– Як тільки прийшов у команду то здружився з Вазгеном Манасяном, Ігором Толстовим, Андрієм Марченком. Згодом прийшли у команду Сергій Чуйченко, Ігор Ралюченко, Юрій Соболь, Юрій Мокрицький, Микола Лапко, Володимир Дичко, Ігор Моргун, Олександр Головко, Ігор Кислов, Олег Моргун, Андрій Ковтун. Але найбільше приятелював з Михайлом Гуркою. На даний час підтримую тісні зв’язки з Миколою Лапком, передзвонюємось з Володимиром Дичком, Ігорем Кисловим, Олег Моргуном, Андрієм Ковтуном.

– Після «Ворскли» ти виступав у «Прикарпатті» (Івано-Франківськ), «Полісся» (Житомир), «Газовик-Скала» (Стрий), «Галичина» (Дрогобич). Однак більше одного сезону не вдалося пограти. З чим це пов’язано?

– Мабуть з віковим цензом. Під час зимової перерви сезону 2001/02 років на запрошення Олександра Олександровича Іщенка я перейшов до першолігового івано-франківського «Прикарпаття». Перед командою стояла задача – потрапити у вищу лігу. Однак зробити це нам не вдалося. Команда втратила багато залікових очок у першому колі і наздогнати втрачене у другому колі не вдалося. У підсумку «Прикарпаття» посіло 5-е місце. Я відіграв у другому колі 17 матчів. По закінченню сезону О. О. Іщенко залишив команду, а я перейшов у житомирське «Полісся», яке тоді очолював Зая Зедович Авдиш. Я відіграв у команді півтора року, але через фінансові труднощі під час зимової перерви сезону 2003-2004 рр. змушений був залишити команду і повернутися у Стрий. Зустрівся з Богданом Бандурою, який на той час був головним тренером стрийської «Газовик-Скала» і з яким ми разом виступали у стрийській «Скалі» у 1992 році. Він запропонував пограти у його команді, я погодився. Я зіграв у другому колі 12 матчів. Стрияни посіли перше місце і завоювали путівку в першу лігу. Сезон 2003-2004 рр. став для мене останнім у моїй професійній футбольній кар’єрі. Мені йшов вже 35-й рік. Важко було конкурувати з молодими, однак переговоривши з Романом Карпиним ще один сезон 2005 року відіграв у чемпіонаті Львівщини за дрогобицьку «Галичину».

– Ти повісив бутси на цвях у 43 роки, погравши же за угерський «Будівельник-Стрітекс», добрянську «Матрицю», ФК «Миколаїв» (Львівська область) та київецький «УЛАР», здобувши наприкінці футбольної кар’єри два Кубка Чемпіонів Львівщини. Чи реалізував себе повністю у великому футболі Ігор Мачоган?

– Вважаю, що так. Чи міг я собі у дитинстві гадати, що хлопчина з провінційного маленького міста Стрия буде виступати у команді вищої ліги чемпіонату України та у Кубку УЄФА і буде протистояти «зіркам» українського та європейського футболу. Напевно, що ні. Однак мої футбольні мрії збулися і я завдячую своїм першим тренерам – Петру Васильовичу Довбушу та Олексію Петровичу Кухару, які у дитинстві прищепили мені любов до футболу. Також слова щирої подяки хотів би передати Віктору Олександровичу Пожечевському, який повірив у мене і багатьом іншим тренерам з якими я пересікався у своїй футбольній кар’єрі.

– Ти тренувався під орудою багатьох відомих українських тренерів. Це: Андрій Усманович Карімов, Валентин Михайлович Ходукін, Михайло Михайлович Вільховий, Мирон Богданович Маркевич, Віктор Олександрович Пожечевський, Анатолій Дмитрович Коньков, Сергій Юрійович Морозов, Олександр Олександрович Іщенко, Андрій Михайлович Баль, Богдан Романович Бандура? Що можеш про кожного з них сказати?

– Кожний із перерахованих вище Тобою тренерів це особистості. Про кожного з них я б міг розповісти дуже багато. Але розумію, що треба стисло і конкретно. Кожний з них вносив у тренувальний процес щось своє, нове. Це люди ще того союзного футболу, який Ти пригадуєш входив у ТОП-5 європейських чемпіонатів. Мене неодноразово запитували а хто тренував ті команди, в яких Ти виступав. І коли я починаю перераховувати: А. У. Карімов, В. М. Ходукін, М. М. Вільховий, М. Б. Маркевич, В. О. Пожечевський, А. Д. Коньков, С. Ю. Морозов, О. О. Іщенко, А. М. Баль, Б. Р. Бандура то усі із захопленням слухають і кажуть – так це імена. Я щиро завдячує долі що звела мене у свій час з цими футбольними постатями. Хтось із них добився успіхів ще як футболіст, хтось як тренер, але одне можу сказати з впевненістю – усі вони особистості.

– Якими рисами повинен володіти футбольний тренер?

– Я вважаю що тренер має бути психологом, тому що у кожного футболіста є свій характер, і він повинен знайти підхід до кожного. Тренер повинен бути впевнений, тому що його впевненість і настрій має передатися футболістам. Футболісти повинні довіряти тренеру, а тренер – футболістам. От якщо це все буде, я впевнений буде і результат.

– Ігоре, як на твою думку, чи потрібна у Стрию футбольна команда?

– Я пригадую ті славні футбольні часи, коли я ще сам юним футболістом виступав за стрийські команди «Машинобудівник», «Буровик», «Скалу» в чемпіонаті Львівщини. Хотів би зазначити, що завдяки зусиллям Михайла Васильовича Гладія у Стрию була створена професійна ФК «Скала». І хоч вона проіснувала всього 5 років але про неї згадують і досі. Ти ж пригадуєш, як у 1992 році «Скала» протистояла у Кубку України ФК «Динамо» Київ. І лише у додатковий час кияни зуміли вирвати перемогу і вибили нас з кубка. Такий переповнений стадіон як тоді на грі з киянами я бачив декілька разів і то у Полтаві, коли ми грали з тими ж динамівцями Києва. Після цього у нас була команда «Газовидобувник-Скала», яка успішно виступала в чемпіонаті Львівщини. Згодом Володимир Юрійович Фек перевів команду з Комарне до Стрия, у якій і мені довелося пограти. І хоча команда знову проіснувала лише 5 років, але за цей короткий час зуміла стати чемпіоном України та ввійти у першу лігу. Далі була «Скала-Екран», яка один рік виступала в чемпіонаті Львівщини. Згодом Микола Іванович Кміть та Всеволод Омелянович Білас заснували команду «Скала» (Стрий) та Академію футболу «Скала». Команда досить довго виступала у другій а згодом у першій лігах українського чемпіонату. У 2018 року «Скала» на превеликий жаль припинила своє існування…

Я зараз виступаю за ветеранів футболу Стрия. Ми їздимо на різноманітні ветеранські футбольні турніри. І практично завжди мені задають одне і теж запитання: А чому в Стрию немає футбольної команди? У Вас таке славне футбольне місто з такими футбольними традиціями і знаними на всю Україну футболістами. І я цілком згідний з ними. Я вже не кажу за команду майстрів, але в чемпіонаті Львівської області Стрий має бути представлений. Чому наприклад в чемпіонаті області є футбольні команди з Дрогобича, Миколаєва, Жидачева, Стебника, Самбора, Борислава, Трускавця, Пустомит, Новояворівська, Рави-Руської, Червонограда, Золочева. Я вже не говорю про команди, які представляють села нашої області а їх не менше ніж з міст, які представлені у різних лігах чемпіонату Львівщини. Вихованці стрийського футболу достойно виступають за різноманітні команди Львівщини, Івано-Франківщини та Закарпаття. Я впевнений, що стрийській владі разом з представниками бізнесу під силу фінансувати команду обласного рівня.

– Можливо твій молодший син Марко продовжать футбольну династію Мачоганів?

– Все можливо. Йому зараз тільки 7 років і у нього ще все попереду. Марко займається у футбольному центрі Стрий. Принаймі все що буде залежати від мене – поради, підказки, консультації я зроблю.

– І на завершення, щоб побажав юним футболістам Ігор Мачоган?

– Моє побажання просте – займайтеся спортом, зокрема футболом. Я знаю, що дехто з Вас не досягне вагомих результатів у спорті, багато з Вас не стануть майстрами спорту. Але повірте мені спорт Вам стане у пригоді, адже як кажуть у здоровому тілі – здоровий дух. Проводьте більше часу на футбольному полі, на волейбольних та баскетбольних площадках, на велосипеді, займайтеся бігом та плаванням. Побільше рухайтеся, Вам це не завадить. Адже спорт – це життя!

Інтерв’ю записав Михайло Олійник 

Погода