Інтерв'ю гравців, тренерів - 17-04-2024, 04:04 - admin 2506

Ігор Пердута: «Якось у дитячій команді ми постриглися під «нуль». Нам допомогло – турнір виграли»

Велике інтерв’ю виданню "Спорт Клуб" захисника «Ворскли» Ігоря Пердути.
Ігор Пердута: «Якось у дитячій команді ми постриглися під «нуль». Нам допомогло – турнір виграли»

– Тату, тату, забий гол! Забий гол! – кричав з лави для глядачів маленький хлопчик. І так повторялося щоразу, коли грала «Нива» з Теребовлі. У її складі Роман Пердута, а хвилювався за нього та підтримував закликами до забитого голу його малолітній син Ігор.

У Романа Івановича, крім визначеного місця на футбольному полі, було ще одне – за кермом автобуса, яким він доставляв свою команду на виїзні матчі «Ниви». А у Ігоря теж була ще одна важлива функція. Він сидів на початку автобуса, і кожен гравець з команди, виходячи готуватись до матчу, неодмінно легко куйовдив голову хлопчику – на фарт. То було традицією.

– Знаєте, – розповідає Роман Іванович. – Я помітив, що у мого малого сина щось виходить, коли йому, напевно, виповнилося тільки чотири роки. Взагалі він чи й не спав з м’ячем. Це була його основна забавка. Він зі мною багато подорожував. Як водій автобуса я брав його із собою. Якось, перебуваючи у Болгарії, він побачив футболку Зінедіна Зідана. Я не міг йому відмовити. І хоча вона коштувала 10 доларів, на той час це була для сімейного бюджету, скажем так, не зайва сума, я йому купив. Він, здається, був щасливим.

– Так, – говорить сам Ігор Пердута. – На той час саме Зідан був моїм улюбленим футболістом. Я, наскільки міг, уважно стежив за ним.

…У 6-річному віці Ігоря у їхній рідній Теребовлі на Тернопільщині віддають до місцевої ДЮСШ. Звісно, на відділення футболу. Він з теплотою та подякою пригадує першого тренера, який вже пішов у засвіти, Олега Стремінського.

– Це був справжній дитячий тренер. У нього такого не було, як у декого – кинув м’яч дітворі, а сам в цей час вирішує якісь свої питання. Він скрупульозно проводив кожне тренування.

До того ж, був дуже вимогливим, привчав нас до дисципліни, – пригадує Ігор.

П’ятикласником – до ДЮСШ сусіднього селища

До 5 класу Ігор Пердута тренується, грає у рідному селищі. Командою беруть участь у різних турнірах. До них приїздять ровесники. Так він потрапляє на очі тренерів іншої ДЮСШ, із сусідніх Копичинців. Зокрема, говорив з батьками та переконував у доцільності продовжувати футбольну освіту там, у Копичинцях, тренер Сергій Дончак. Роман Іванович на той час був на заробітках у США. З дружиною Наталею Богданівною вони обговорили все і прийшли до спільного висновку – варто їхати в Копичинці. Тим паче, ДЮСШ у рідній Теребовлі брала участь у ДЮФЛ на рівні області, а тамтешня команда досить успішно грала у першій українській дитячій лізі.

Та й батько ще раніше упевнився у думці, що у сина щось вийде. Треба було рухатися вперед.

– Я, звісно, спостерігав за ним, і бачив, що з дитинства він відзначався швидкістю, непоступливістю. Відзначав, що м’яч ніби прилипає до його ніг, а не відскакує, – зауважує Роман Іванович.

…Тренери і говорили, і наполягали. І допомагали. Саме наставники ДЮСШ в Копичинцях домовилися з родиною воротаря Вані Пласконя. Там і жив Ігор. Той приклад, коли люди мають один одному допомагати. І коли батьки вірять в свою дитину, то готові на багато що. Мама Ігоря щопонеділка привозила автомобілем сина у Копичинці, а у п’ятницю забирала додому.

Ігор навчався, постійно регулярно тренувався. Командою ДЮСШ, яка називалася «Надія», готувалися до матчів, виїжджали на різноманітні турніри.

У Копичинцях якось проводився фінал «Шкіряного м’яча». Місцева «Надія» виступила дуже вдало, вигравши зону.

Саме тоді перед вирішальним матчем хлопчики вирішили постригтися під «нуль». Вплинув приклад київського «Динамо», футболісти якого готувалися до матчу із дуже сильним в ті роки «Манчестер Юнайтед» (2000-й) і вирішили розпрощатися зі своїми шевелюрами, модними зачісками. І якщо біло-голубим цей вчинок у глобальному розумінні не допоміг, то дитяча команда «Надія» з Копичинців свого суперника перемогла. А її футболіст Ігор Пердута став кращим гравцем турніру. Мало того, він завоював ще одне звання – «Кращого бомбардира».

«А як так?» – скаже багато хто, кому Ігор відомий та знаний як гравець захисту. Нічого дивного, адже як і кожен хлопчик, хто мріє стати футболістом, він бачив себе насамперед забивним гравцем, щоб саме після його ударів м’яч тріпотів у сітці.

Ігор Пердута не виняток. І тільки значно пізніше, коли йому виповнилося 20 років і він вже знаходився у полтавській «Ворсклі», його місце визначилося остаточно – насамперед він захисник, і в першу чергу – правий. Хоча саме так – насамперед, бо час від часу тренери ставлять його і на інші позиції.

– Свого часу, коли Ігор ще грав за дитячу команду Теребовлі, то тренер доручав йому навіть останнім захисником грати, так званим чистильником. Нічого, він і ці обов’язки виконував на полі добре, – пригадує цю деталь Роман Пердута.

…Їхня «Надія» в ті роки була досить сильною командою. Носи втирали практично усім ровесникам західної зони ДЮФЛ. Колектив, яким продовжував керувати все той же тренер Сергій Дончак, постійно входив до трійки найсильніших

команд зони, а Ігор Пердута постійно отримував місце на полі, часто його визнавали кращим.

«Дружба» багато їздила не тільки по західних областях, її знали і в Україні, часто бували на Закарпатті. Запам’яталася поїздка в Угорщину. Всі хлопчики були переважно місцеві вихованці, з Копичинців, і тільки Ігор Пердута та ще кілька представляли інші селища та містечка Тернопільщини.

Навчання у ДЮСШ (Копичинці) тривало до 9 класу. Мешкали в одній кімнаті  на 16 осіб, спали  на двохярусних ліжках

– Як виник у вас варіант із тернопільським спецкласом?

– Був відбір. Його проводили тренери спецкласу Івегеш Василь Петрович та Назаренко Анатолій Петрович, відомі на Тернопільщині і футболісти, і наставники. Вони відбирали до спецкласу за двома критеріями. Потрібно було не тільки вміти щось у футболі, але й нормально вчитися. Не забувайте, що спецклас створювався на базі педагогічного ліцею, котрий структурно належав Тернопільському педагогічному університету.

– Що пригадується з того часу?

– Та багато чого. Ми, 16 чоловік, мешкали в одній кімнаті, у іншій такій же кімнаті розташовувалася старша група, теж стільки ж. Спали на двохярусних ліжках, з такими скрипучими металевими пружинами. Мали душ, мали туалет. Але загалом умови були дещо спартанськими. Хоча нічого в цьому поганого не бачу. Так гартувався наш характер (посміхається – авт.).

– Яким був розпорядок?

– Нічого незвичайного. О восьмій ранку – зарядка, далі навчання в ліцеї, годин до 2-х, потім – повноцінне тренування.

– У вечірній час – праця над книжками?

– Ну так, типу того.

– Ви вже підлітки. Тож напевно й до дівчат на побачення починали бігали?

– Знаєте, такі спроби рішуче припинялися.

– Дисципліна була суворою?

– Однозначно. Уважно за всім стежили тренери.

– А так звані нестатутні стосунки?

– Давайте так. І в ті часи, і раніше подібне мало місце. Ну це був варіант, так би мовити, лайт. Ні про які навіть спроби знущання не було й мови. Хіба що старші могли попросити сходити до магазину, чи дозволяли собі поласувати харчами, котрі менші з дому привозили.

– Після ліцею був університет?

– Так, навчання у педуніверситеті, на факультеті фізвиховання.

– Інші варіанти розглядалися?

– Та, власне, ні. Тим паче, на нашому факультеті фізвиху ставилися до футболістів лояльно, а це сприяло успішному навчанню і зрештою закінченню вузу.

– Може це сприяння пояснювалося тим, що університетська команда показувала дуже пристойні результати та теренах України?

– Думаю, так. Університетська збірна, за яку грав, зуміла виграти універсіаду в Україні серед педуніверситетів. Потім їздили в Польщу і там теж здобули перемогу, вже у європейському турнірі серед вузів. ФК «Тернопіль», який був створений на базі нашого навчального закладу, також у ті роки виграв все на обласному рівні. Ми стали чемпіонами, перемогли в Кубку та Суперкубку Тернопільщини.

«Спілкуємося з партнерами  по копичинських-тернопільських командах частенько.  Востаннє, правда,  з дуже сумного приводу»

– Когось пам’ятаєте з тих, з ким тоді довелося грати?

– Та чому когось? Практично всіх. Я прийшов у команду, коли мені було 18. І одразу зрозумів – це вже серйозний рівень. Почав потихеньку вливатися в колектив. Ну а потім домоглися і тих успіхів, про які я говорив. Пройшли шлях від міжвузівських змагань, чемпіонату області, аматорського рівня і аж до другої ліги. Всіх я не назву, хто тоді приносив славу нашому вузу.

Грали, наприклад, за команду такі люди як Кендзьолка, Дубчак, Клекот, Атласнюк, інші. У нас був класний, дружній колектив. Ми й по сьогодні намагаємося постійно спілкуватися. Іноді збираємося. Останній раз, правда, з дуже сумної підстави. 29 листопада минулого року загинув на війні Роман Годований.

Він грав і за «Надію» (Копичинці), і за наш педліцей, потім і за ФК «Тернопіль». У 2009 році ми разом з ним завоювали звання чемпіонів Європи серед студентських команд. Він також відомий, що грав ще й за луцьку «Волинь» Віталія Кварцяного.

Ми з’їхалися на 40 днів його загибелі. Згадували, пом’янули нашого товариша. Дуже жаль.

– Так, це трагічна тема. Щодня ворог додає до нашого життя чорних кольорів. Проте, треба жити та утверджувати наші добрі наміри, наше бажання і перемогти, і відбудовувати мирне життя. А футбол – це одна з важливих цеглин такої відбудови. Повернемося до ваших тернопільських часів. Як ви опинилися у ФК «Тернопіль»?

– Ця історія, до речі, теж пов’язана і з Романом Годованим. Наш тренер спецкласу Василь Івегеш мав добре знайомство з тодішнім наставником команди Віктором Ряшком, який, на жаль, трагічно загинув в автокатастрофі. І саме Василь Петрович йому порадив кількох чоловік. В тім числі Романа Годованого, Атласнюка, мене. Ми пройшли тренувальні збори з командою, а потім і підписали контракт.

Так, то був перший для мене контракт, і перша професійна команда. Але тоді я ще повноцінно не грав. Можна сказати – рахувався у команді. Виходив на заміну на кілька хвилин.

– Ви тоді повірили, що вже стали на доріжку професійного футболіста?

– У тернопільській «Ниві», а тоді вона вже утворилася, я ще цього не відчував. Проте вірив, що все буде добре.

– Так поступово підібралися і до епохи «Ворскли», яка триває і по сьогодні. Як ви опинилися на Полтавщині?

– Можна сказати, достатньо випадково. Відбулося не без участі кількох людей. Агент, який працював в тім числі і з «Нивою», мав добрі контакти з Іваном Дмитровичем Баланом та із Сергієм Свистуном. Він переговорив, потім на тему можливого переходу поговорив із Сергієм Володимировичем мій батько.

Ну а далі вже і я набрав номер Сергія Свистуна. Він тоді працював з дублем «Ворскли». Відповідь останнього була короткою: «Приїзди, ми на тебе чекаємо».

Дубль тоді підготовку проходив у Полтаві. І я приїхав.

Здивувало, що у Полтаві  спілкувалися переважно  російською

– Яким було перше враження про Полтаву?

– Напевно, сум’яття. Буквально через день-два сказав батькові по телефону: «Напевно беру квиток і їду назад». «Чому», – запитує батько. «Бо ж тут всі говорять російською. Як так?». А він, він же мудріший за мене, заспокоїв: «Нічого, побудь трохи, а вже потім поїдеш». Я, особливо до мовної атмосфери, звикав у Полтаві досить

довго.

– А крім цього питання, які враження склалися?

– Можна сказати суперові. Це ж прем’єр-ліга, нехай і дубль. Звісно, не йде ні в яке порівняння із другою лігою. Рівень високий. Тим паче в клубі підвищений градус позитиву, адже команда практично щойно, у 2009-му, виграла Кубок України.

– Ти підписав контракт із «Ворсклою» у тому ж таки лютому 2010-го. Що сказав Сергій Свистун?

– Та нічого особливого. Привітав та додав, що моє майбутнє футбольне у моїх руках. Я дуже добре бігав тести. А для Миколи Петровича Павлова, а він тоді тренував головну «Ворсклу», цей показник був далеко не останнім. Йому показали результати моїх тестів, і він залишився задоволеним. Ми разом з основою тоді поїхали на збори в Туреччину. Микола Петрович задіював мене з основою як у тренувальних вправах, так і під час двосторонок.

– Як вам робота з Миколою Павловим?

– У мене тільки позитивне враження. Дуже сильна людина. І як тренер, і як психолог. Особисто мені дав можливість дебютувати як в чемпіонаті з харківським «Металістом», так і в Кубку з «Миколаєвом». І якщо з харків’янами я провів лише пару хвилин, то з миколаївцями зіграв на полі другий тайм повністю.

– Які враження?

– Просто суперові. Ми виграли. Але не обійшлося, як кажуть, і без ложки дьогтю. Мене Сергій Дирявка оштрафував чи на одну, чи на пару тисяч гривень за те, що вийшов на поле не в тих бутсах (посміхається – авт.).

– Це був перший штраф? Були ще фінансові покарання?

– Так, перший. А ще наклали штраф якось за зайву вагу, хоча її фактично і не було.

– Ви дисципінований футболіст?

– Так. Скажу ось що: Теребовля, Копичинці, ФК «Тернопіль», та й батьки дали дуже добру школу і щодо дисципліни, і щодо відповідальності. У мене у футболі виховання мало серйозний, і навіть суворий характер. Але це добре.

– Це заслуга тренерів?

– Та ні, не тільки. У першу чергу то заслуга батька (посміхається – авт.). Це він заклав підгрунтя правильного виховання. А далі все тільки розвивалось.

– Можна сказати, що футболістом ви стали і завдяки батькові?

– А тут без всякого і. Це справді завдяки батькові. Він мені в житті нічого не забороняв, а от щодо футболу – то так. І тут не скільки забороняв, скільки підказував, радив, часом і критикував. Що теж йшло на користь.

…Роман Іванович розповідав, що разом із сином провів багато часу в салоні автобуса. Час був, розмовляли про багато що. Батько переконаний, що одне з батьківських побажань Ігор вкарбував і в пам’ять, і в душу.

– Тренуйся, Ігор, старайся. Бо, якщо не станеш футболістом, то будеш крутити, як і я, автобусне кермо. Нічого негативного у цьому немає, але зовсім інше життя з футболом і в футболі. Он поглянь на свого улюбленого Зідана…

– Ігоре, а як виник варіант з орендою в «Оболоні»?

– З клубу пішов Микола Павлов, а прийшов Вадим Євтушенко, котрий не бачив мене у складі. А ще команду поповнив Вадим Сапай, правий захисник. Він старший за мене, досвідченіший, мій безпосередній конкурент. Тож я зрозумів – небагато у мене перспектив виходити в основному складі.

До речі, Вадим Сапай став потім моїм кумом. А тоді я зрозумів, що мені треба щось робити, адже грати мені хотілося. Переговорив з агентом, і той незабаром повідомив, що існує варіант гри за «Оболонь» у першій лізі. На умовах оренди. Я підійшов знов-таки до Сергія Володимировича Свистуна. Він зреагував позитивно: «Звичайно, йди, це буде класна для тебе ігрова практика. Краще, ніж перебувати в дублі».

– Які враження від «відрядження» до «Оболоні»?

– Абсолютно позитивні. Хоча я не зміг зіграти там на повну силу через травму, однак 12 матчів провів. Одразу переконався, що мав рацію Сергій Свистун. Там же дорослий футбол був.

Серйозний. Там перша ліга, дорослі дядьки грають за гроші, тож – без зайвих сентиментів. Все пішло на користь. Проходив гартування і фізичне, і характеру теж.

– Далі у вашій футбольній долі ще раз позитивну роль відіграв Сергій Свистун. Так?

– Справді. Як тільки він пішов у головну команду «Ворскли», одразу зателефонував мені: «Повертайся, ми на тебе чекаємо».

Сергій Володимирович повернув мене в основну команду, і я одразу почав грати всі 90 хвилин. До речі, саме він остаточно визначив моє місце на полі – у захисті на правому фланзі. Хоча я не відчуваю ніякого дискомфорту, коли тренери в інтересах команди доручають грати на інших позиціях.

Роман Пердута: «Сергія Володимировича Свистуна я давно назвав фактично хрещеним батьком Ігоря у футболі. Кілька разів він відігравав у його кар’єрі доленосну роль….»

– Відтоді своїм місцем на полі ви не поступаєтеся.

– Так, стараюсь у кожному матчі діяти так, щоб ні у кого не викликало сумнівів, що я на своєму місці, у кожному матчі стараюсь доводити свою корисність і необхідність команді, доводити, що моя присутність на полі є важливою. За винятком тих поєдинків, які доводиться пропускати через травми. Але це об’єктивна реальність для футболіста.

– У складі «Ворскли» здобуття «бронзових» медалей, фінал Кубка України та гра в єврокубках – то ваші головні досягнення?

– Напевно так. У єврокубках вдалося зіграти десь матчів, напевно, 15. Це дуже пам’ятно. І в першу чергу через емоції, враження від тих поєдинків на європейських стадіонах. Хіба може забутися матч з лондонським «Арсеналом» на «Емірейтс». Так, ми розуміли, що грати на рівних з одним із європейських клубних грандів буде дуже непросто. Але вийти на той стадіон, подихати тим футбольним повітрям, насолодитися атмосферою – воно, як кажуть, того варте.

– З кимось футболками обмінялися?

– Аякже! Хоч я збиранням футболок не захоплююся, однак тоді не міг не скористатися шансом. Тож у моїй невеличкій колекції є футболка Обамеянга.

– Мандраж був, коли виходили на «Емірейтс»?

– Не без цього. Думаю, якщо футболіст перестає хвилюватися, нехай навіть кілька хвилин на початку кожного матчу, значить йому треба закінчувати з футболом. Він вже байдужий, а байдужі не можуть грати.

«Співав «Червону руту». Але не заздрю тим,  хто слухав мій вокал…»

– Говорячи про ваші здобутки, Ігор, я не згадав ще про деякі. Обидва – це певні вершини. Наприклад, запрошення до національної збірної.

– Ну бачите, я був біля вершини, але так сталося, що піднятися на неї не вдалося. Не буду приховувати – то однозначно радісна подія. Переконаний, для кожного футболіста виклик до збірної – дуже значима подія. Варто відзначити, що до цього я спочатку потрапив до розширеного списку збірної.

– Дуже засмутилися, що не вдалося зіграти в команді Шевченка?

– Особливо ні. Я ж реально оцінював себе і свої можливості, прекрасно розумів, що у збірній зібралися справді найсильніші. Думалося, аби потрапив у інший період, а не коли гралися вирішальні матчі, то може вдалося хоча б у товариському матчі зіграти.

– Коли приїхали до табору збірної, хвилювання, скутість були?

– Не без цього. Хоч і знав багатьох, неодноразово грав проти них на рівні клубів. Але – це ж топові українські футболісти.

Приїхали багато хто з-за кордону, а я з «Ворскли». Проте вся скутість дуже швидко минула. Атмосфера у збірній приємна, доброзичлива, відчувалася підтримка партнерів. Через нормальне ставлення, жарти.

– Що найбільше запам’яталося під час цього відрядження до збірної?

– Та все було класно. І навіть те, що, як дебютанту, довелося співати пісню. Мені, звичайно, трохи жаль було вуха слухачів, бо мені взагалі-то на моє вухо чи вуха такий собі гарненький ведмедик наступив (сміється -авт.).

– Довелося сольно співати? Що виконували?

– Так, виконував сам. А співав «Червону руту». Десь в інтернеті гуляє цей запис, але я не наважуюсь слухати.

– А от на ще одну вершину ви піднялися. Це точно. Маю на увазі 300 матчів у складі однієї команди – полтавської «Ворскли». Ви увійшли до переліку справді легендарних футболістів полтавського клубу. Причому, ще діючих. Як і ваш товариш – Володя Чеснаков. Це й справді вершина, котру долають одиниці.

– Згоден, що в житті футболіста це подія, це все ж серйозний рубіж. Але я хочу підкреслити, що його вдалося досягти за умови підтримки керівництва клубу, тренерського складу, партнерів, котрі довіряли і довіряють мені. Ну і на всяк випадок хочу нагадати, що я не зупиняюсь, я продовжую грати (сміється – авт.).

– Ви думали, що підніметесь на цю вершину? Приємно було отримати футболку з цифрою «300».

– Ні, ніколи не думав, не планував. А футболка – справді пам’ятна річ.

– Ви згадали про партнерів. Розумію, що всіх не назвете, їх багато. Давайте звузимо перелік до тих, з ким, на вашу думку, вам пощастило грати у складі «Ворскли». Такі ж є?

– Безперечно. І тут треба говорити фактично про легенд клубу. Це і Даллку, Марковскі, Краснопьоров. На моєму правому фланзі особливо класно було взаємодіяти з Бартуловічем, Турсуновим, Кобахідзе. Та власне, тут треба багато прізвищ називати.

З майбутньою дружиною  ходили в одну школу,  у паралельні класи,  але не знали один одного

– Знаю, що у вас цікава історія знайомства з майбутньою дружиною Оксаною. Вона у вас не полтавка. Так?

– Так. Вона з моєї рідної Теребовлі. Цікаво й справді, що ми з нею ходили в одну школу і навіть у паралельні класи. Але ми навіть не знали один одного. Познайомилися, коли я вже був у Полтаві. І познайомилися через Інтернет. Одружилися у 2014-му. Шлюб оформили у Полтаві, а весілля відгуляли у Теребовлі. Маємо двох доньок Емілію та Алісію. Причому, молодша народилася у мій день народження, 15 листопада, коли мені виповнилося 30 років. Ось такий чудовий подарунок мені від моєї Оксани.

– У футболістів багато часу, особливо в нинішніх умовах, займає дорога. Чим полюбляєте займатися під час багатогодинних переїздів? У карти граєте?

– Та ні, якраз карти дуже нечасто. Полюбляю дивитися якісь серіали, фільми.

– А якщо говорити про хобі, то яке воно в Ігоря Пердути?

– Люблю сходити на рибалку. З вудкою, спінінгом.

– Найбільший улов?

– Невеликий, кілограмів напевно з три. Але дружині більше подобається, коли рибалка для мене невдала, і я приходжу ні з чим. Бо їй не треба чистити рибу (сміється – авт.)

– Ви, Ігоре, вже дивитеся на горизонти за тим цвяхом, куди ви повісите свої бутси? Рано чи пізно це ж трапиться.

– Ну поки ще ж не трапилося. Думаю, має бути щось пов’язане з футболом. Але тренером, скажімо, я себе не бачу. Принаймні поки що.

– За що ви самі любите футбол?

– Насамперед, за емоції. Також це можливість бачити щось нове – нові міста, країни, які ти відвідуєш. Це нові знайомства. Це постійний рух. А рух – то ж життя.

– Якби ви самі охарактеризували футболіста Ігоря Пердуту?

– Напевно цілеспрямований, з характером, вимогливий до себе. Ну а щодо чисто футбольних якостей, то вже хай оцінюють інші.

– Як вважаєте, футбольна кар’єра вдалася?

– Так, я задоволений. Граю у прем’єр-лізі. Головне – ще не кінець. У мене ще три роки контракту попереду. Залишається побажати одного – аби нашою перемогою закінчилася ця війна. Це є найголовнішим.

Роман Пердута, батько Ігоря: «Звісно, я стежив і стежу за його виступами. Я стежив і коли працював за кордоном. Мама Ігоря надсилала мені відеокасети із записами матчів ще «Надії». Нині ж матчів 10, а той більше на рік, дивлюся з участю Ігоря вживу. По кілька разів приїжджаю у Полтаву, їжджу в інші міста, де грає «Ворскла». Одне скажу – у мене є підстави пишатись своїм сином…»

Анатолій Гаркуша

“Спорт Клуб” №11-12 від 27-го березня 2024 року

Фото – Володимира Костенка та Дмитра Лохницького

Погода