Йован Маркоскі: «Був би щасливий колись повернутися до Полтави»

Час, проведений у складі «Ворскли», був найкращим у багаторічній кар’єрі талановитого півзахисника із Сербії Йована Маркоскі. Йокі, як його називали у Полтаві, дотичний до найбільшого тріумфу ворсклян у сучасній історії – перемоги у Кубку України в 2009 році. Чим нині живе колишня зірка – про це ми поговорили з Маркоскі, принагідно згадавши справи давно минулих днів.

«Мої батьки – македонці»

– Йоване, відомий факт – багато футболістів ми втрачаємо у віці від 14 до 20 років. Із якими проблемами ви особисто стикалися під час переходу з юнацького футболу в дорослий?

– Відверто кажучи, з 14 до 17 років я взагалі грав мало через свої скромні фізичні та антропометричні дані. Я був найменшим у команді за зростом і хоча з технічної точки зору завжди був у порядку, мені не вистачало міці та витривалості. Бувало, виходив на заміну, та до основного складу потрапляв нечасто. Команда з мого рідного міста Обреновац, що неподалік Белграда, грала у другому дивізіоні. Її власник одного дня залишив футбол, всі футболісти з контрактами пішли з клубу, а нам, юнакам, довірили місце у складі. Ми тоді, здається, з 17 ігор програли 16, один матч зіграли внічию, проте отримали величезний досвід виступів на дорослому рівні. Я змужнів, став швидшим,  отримував високі оцінки і наприкінці того сезону вже пішли пропозиції від клубів вищого дивізіону.

– В якій родині ви зростали?

– Мої тато і мама приїхали свого часу до Сербі з Македонії. Спочатку батько отримав роботу на заводі. Це була друга половина минулого століття. А потім він перевіз до Сербії свою наречену – мою маму. У мене ще є старша сестра Марина, вона 1976 року народження. Коли в Югославі почалася війна, батько пішов із родини та повернувся до Македонії. Нам було дуже складно. Мамі доводилося працювати на трьох роботах, аби прогодувати нас із сестрою. Це був початок 1990-х, зарплати були маленькими, а інфляція великою. Ми не могли собі дозволити нічого зайвого.

У батька в Македонії з часом з’явилася нова сім’я, народився син – мій брат. Із татом і з братом я підтримую постійний зв’язок. Вони живуть у Македонії. Мама, на щастя, теж у порядку, на пенсії, але все ще працює кухарем. І навіть допомагає мені із вихованням сина!

«Є Мессі, і всі інші…»

– Ви гарно навчались у школі?

– Дуже погано. Не вистачало нам батька, що й  казати. Ми з сестрою зростали фактично без нагляду. Футбол, баскетбол на весь день – це було для мене нормально. Фізкультура, звісно, була улюбленим уроком. Але зайвого клопоту вчителям я не давав.

– Хто для вас був футбольним кумиром дитинства?

– Коли був маленьким хлопчиком, я знав майже всіх футболістів улюбленої «Црвени Звезди», але особливо мені подобався Драган Стойкович. Європейські чемпіонати у нас тоді по телебаченню не транслювали, тому нічого іншого ми не бачили. Пізніше мені завжди подобалися креативні виконавці – Чаві, Іньєста, Зідан, Деян Савічевич, Пірло, дель П’єро, Скоулз. Однак на першому місці в моєму рейтингу симпатій – Мессі, далі – всі інші.

– Як влітку 2006-го року виник варіант із «Ворсклою»?

– Його запропонував мій агент. Запитав, чи поїду в Україну? Я відповів – звісно. У Сербії зарплати були маленькі, тому сумнівів не було. Відео з моїми матчами було у Віктора Носова та його помічників. Я приїхав до Полтави, три-чотири дні на базі потренувався з командою і був готовий підписати контракт. Але, цікавий момент, у керівництва «Ворскли» виник конфлікт із моїм агентом. Спочатку мова йшла про одні умови, потім – про інші. Втім, я контракт підписав і залишився у Полтаві надовго. Всі інше – вже історія. Вдячний Олегу Бабаєву, найкращому президенту клуба в моєму житті, він багато зробив для мене особисто.

– Ваш найкращий матч у кар’єрі?

 – Складно визначити якийсь один. Було багато класних ігор. У Сербії моя команда перемагала і «Партизан», і «Црвену Звезду». В Україні «Ворскла» перемагала і «Динамо», і «Шахтар». Добре пам’ятаю нашу перемогу у Харкові над міцним «Металістом» – 3:2, коли я забив сам і віддав дві результативні передачі. Окремо варто сказати про кубковий фінал 2009 року. То був один із найкращих днів у моєму житті. Хотілося, щоби він ніколи не завершувався.

Запам’яталася божевільна атмосфера на  стадіоні в Дніпрі і сама гра. Не можу сказати, що вона була дуже якісною, адже всі ми знаємо, яку «Шахтар» мав команду і які гравці в ній грали. Але не дивлячись ні на що, ми не опустили руки. Кожен із нас віддавав всього себе заради того, щоб перемогти. Десь на небесах, мабуть, було вирішено, що саме ми маємо взяти трофей, а не донецький суперклуб.

– Хто найкращий форвард, із яким вам доводилося грати разом?

– У «Ворсклі» свого часу грав Мирослав Груміч, доволі якісний нападник. Вася Сачко, безумовно, молодець, важлива постать – забивав важливі голи у півфіналі та фіналі Кубка України. Проте все ж найкращим вважаю, хай не ображаються ці хлопці, або ті, кого не назвав – Адіса Яховіча. Думаю, він на рівень вищий за інших. Прикро, що Адіс мало пограв у Полтаві, але з ним було надзвичайно комфортно діяти.

«Україна – мій другий дім»

– Ким ви мріяли стати у дитинстві?

– Пілотом. Але потім я зрозумів, що боюся висоти. Залишався футбол і тільки футбол. Я досі не можу заспокоїтися, що я більше не граю.

– Ми мали задоволення бачити вас нещодавно на футбольному полі під час благодійних матчів на підтримку ЗСУ відомої команди полтавських медійників –  ПСЖ.

– Мені запропонували зіграти друзі. Було приємно вийти з ними пограти разом, а також, звісно, зробити добру справу.

– Вас періодично можна бачити у Полтаві…

–  Нещодавно був майже місяць. Моя дружина родом із Полтави, а другий син – наполовину українець, наполовину серб. Можу сказати, що час, проведений мною в «Ворсклі», був для мене найкращим у кар’єрі футболіста. Я планував закінчити виступи саме у Полтаві, для мене рішення клубу в 2015 році, відверто кажучи, було несподіваним. Звісно,   було прикро. Але це футбол,  різне буває. Від мене тоді нічого не залежало. Але я думаю, що міг би ще бути корисним «Ворсклі». Ба, більше! У мене була мрія – залишитись у Полтаві працювати після завершення кар’єри гравця. І мрія ця залишається. Маю тренерську ліцензію категорії «А», тому якщо буду потрібен ворсклянам, буду щасливий повернутися у місто, яке вважаю для себе рідним. Навіть під час війни! Думаю, що зможу бути корисним молодим футболістам і зможу їх дечому навчити.

– Як ваші сербські знайомі реагують на війну в Україні?

– Ви ж розумієте, що Сербія історично міцно пов’язана з росіянами, хоча 90 відсотків сербів там ніколи в житі не були і не будуть. Я намагаюся достукатися до своїх знайомих, пояснити їм, що відбувається насправді. Близьке коло моїх друзів, мені здається, все розуміють, тим більше, що ці друзі свого часу часто приїздили до мене у Полтаву в гості. Я завжди буду за Україну, це мій другий дім!

СТАНІСЛАВ МАЙЗУС

“Спорт Клуб” №21 від 29-го жовтня 2024 року

Фото – Прес-служба ФК «Ворскла»