Інтерв'ю гравців, тренерів - 05-01-2010, 02:01 - sasa 10

Лер Ґедеванішвілі: \”Забивав самому Уграїцькому!\”

Лер Ґедеванішвілі: \”Забивав самому Уграїцькому!\”

altНажаль, ветерани полтавської команди йдуть із життя. За останні роки ми вже втратили чимало відомих футболістів та тренерів, які приносили славу футбольній Полтаві. Серед тих, хто продовжує працювати на благо місцевого футболу залишається в минулому нападник та тренер полтавців Лер Сергійович Ґедеванішвілі.


– Як у вашому житті з’явився футбол?

– Свої перші кроки в футболі я розпочинав в Естонії. Першим моїм тренером у дитячій команді був пан Вейнберґ. Виступав за збірну Естонії, наша команда, між іншим, дійшла до фіналу «пульки» першості СРСР. Розігрувалась вона в місті Іваново, де ми зайняли четверте місце. Це було в 1951 році. В Прибалтиці я пройшов дитячу, юнацьку і дорослу команди в товаристві «Спартак». Мені в 16 років дозволяли грати і за дорослу команду.

– На якій позиції ви грали?

– Я починав грати на позиції нападника, лівого крайнього. Мав потужний удар і досить часто виконував штрафні удари, в тому числі пробивав одинадцятиметрові.

– Як ви опинилися в Полтаві?

– Мого батька, головного інженера управління шосейних доріг у 1952 році із Талліна перевели  на будівництво дороги Київ­Полтава. Так я став полтавцем. І найперше – пішов на стадіон «Динамо»: при мені була повна екіпіровка футболіста. Там мені порадили звернутися на стадіон «Локомотив», у команду футболістів. Нею тоді керував Костянтин Скрипченко, він переговорив зі мною, дозволив провести декілька занять. Побачивши мене в ділі, тренер зачислив мене до команди. В команді «Локомотив» мені відвели роль лівого напівоборонця.

Тоді в команді грали класні гравці – Кацай, Прасол, Капренко, Кобушко, Бобін, Савенков, Іоффе, Петраш, воротарем був Красюков.

У 1953 році ми вийшли у фінал Кубка України серед колективів фізкультури. Вирішальна гра відбулася в Києві на республіканському стадіоні імені Хрущова, де наша команда зустрілася з сильним колективом кіровоградського «Торпедо». У стартовий склад Скрипченко мене не поставив, я вийшов на поле у другому таймі. Матч ми програли з рахунком 1:3, гол престижу у нас забив Іван Рєзнік.

На тому матчі були присутні тренери харківського «Локомотива», які в той час виступали в класі «А». Моя гра їм сподобалася і мене запросили до цієї команди.


– Це був великий успіх у кар’єрі?

– Так, але мені не поталанило використати свій шанс. Я поїхав із харків’янами в Сочі на навчально­тренувальні збори. Все спочатку було добре, але потім отримав травму і змушений був довго лікуватися. Після лікування втратив спортивну форму і повернувся до Полтави, де продовжив грати за «Локомотив». У ті часи цей колектив був лідером не тільки на Полтавщині. Ми успішного виступали і в республіканських змаганнях. Велику підтримку команді надавав директор ПРЗ Тимофій Гайовий.

Так склалися обставини, що в 1955 році я добровільно пішов служити в армію. Направили мене у Харків, де я грав за команду військової частини. На той час у Полтаві відбулися зміни – місту дозволили організувати команду майстрів. До Харкова приїхали Кобушко і Тахтуєв, які просили командира військової частини, де я служив, відпустити мене до Полтави. Але цього не сталося, мене направили служити до Львова, а потім доля мене знову занесла до Прибалтики. Служба в армії була пов’язана з футболом. У 1957 році мене як здібного футболіста, запросили до команди майстрів класу «Б» у місто Калінінград.

1958-го року повернувся до Полтави. В той час у місті була доволі міцна команда класу «Б». Одним із організаторів її був перший секретар обкому КПУ Михайло Стахурський, який був закоханий у футбол. На поле виходили: Золтан Бреньо, Алік Пельчарський, Іван Пажо, Олег Щупаков, Євген Золотухін, Анатолій Хижняк, Володимир Борисов, у воротах грали Степан Котора і Михайло Тисовський…

Добрих слів заслуговує  і  Петро Безносенко, який зробив чимало добрих справ для полтавського футболу.

– Де ви розпочали свій тренерський шлях?

– Свій тренерський шлях я розпочав разом з Іваном Івановичем Карпенком у 1961 році. Навчався в технічному училищі на автомеханіка і тренував команду. Потім був тренером на 20¬му заводі, де тренував команду «Супутник», яка успішно виступала в розіграші Кубка та в першості області.

У 1966 році ця команда під моїм керівництвом грала у фіналі всесоюзного «Кубка мільйонів». Україну у фінальній частині змагань представляли дві команди – Львівського військового політичного училища, «Супутник» (Полтава), а також команда заводу «Світлана» (Ленінград) і військова команда «Зірка» (Ташкент).

Перед українськими командами стояло завдання привезти трофей до Києва. Не без наших зусиль його виграла команда політучилища  Львова, а футболісти «Супутника» стали четвертими. В «Супутнику» грали свого часу такі відомі гравці, як Станіслав Басюк, Анатолій Вітков, Анатолій Максименко.

Хочу сказати, що мені доводилося й судити футбольні матчі. Маю республіканську категорію. Судив матчі у бригаді разом із Юрієм Вінцентиком та Михайлом Чернявським. Пам’ятний суддівський матч – між командами «Динамо» (Київ) і полтавцями.

– Вам також доводилося тренувати команду майстрів…

– Так, за своє спортивне життя двічі повертався до класу «А», коли Полтава там виступала. Працював начальником команди, коли головним тренером був Олександр Алпатов. Пам’ятаю, що ми з ним зуміли згуртувати і підібрати дружний боєздатний колектив. Тоді грали у команді відомі на всю країну гравці: Юрій Несміян, Тарас Приймак, Юрій Варламов, Віктор Носов, Віктор Гусєв, Василь Сальков, Богдан Кесло, Леонід Клюєв, Анатолій Дяченко, Олександр Васін, Анатолій Вітков. У команді в той час підростала гідна зміна – Юрій Москалець, Віктор Маслов, Віктор Бичков.

Я запропонував до юніорської команди збірної СРСР кандидатури Сергія Собецького, Віктора Бичкова, Івана Шарія. А коли працював у Сумах, рекомендував воротаря Сергія Страшненка. Працював я в команді і з головним тренером Володимиром Аксьоновим. Завершував свою спортивну кар’єру в Сумах: Петро Безносенко попросив мене допомогти місцевому «Спартаку». Я відпрацював там один рік, після чого перейшов на господарську роботу.

– Який яскравий епізод залишився у вашій пам’яті за весь час виступів на футбольних полях?

– Таких епізодів чимало, адже я провів тривалий час на зелених полях стадіонів. Зустрічав чимало хороших спортсменів, мав друзів, часто спілкувався з ними. Але один епізод посідає особливе місце в моїй пам’яті.

Це було в Полтаві. До нас у гості приїхала команда «Локомотив» (Харків), а тренером у них був Олександр Трифонович Шевцов. Вони домовилися зіграти з полтавським «Локомотивом». Ми виграли той матч із рахунком 3:2, і третій м’яч забив я самому Уграїцькому, воротарю – легенді українського футболу.

Погода