Олег Кривенко: «Нових шаріїв і рєзніків у Полтаві більше не буде»

Олег Кривенко – знакова постать для полтавського футболу. Він є єдиним футболістом, який грав за «Ворсклу» на рівні колективів фізкультури, другої ліги чемпіонату СРСР, першої та вищої ліг чемпіонату України, та в сумі віддав нашій команді 12 років своєї кар’єри. Доводилася Олегу Миколайовичу, ще будучи гравцем, виконувати й обов’язки головного тренера.

Після завершення кар’єри гравця Кривенко залишився відданим футболу й ось уже більше 20 років працює з дітьми.  Ми зустрілися з Олегом Миколайовичем, щоб поговорити про перипетії його футбольної кар’єри та особливості роботи дитячим тренером.  

Секрети футбольної школи «Дніпро-75»

– Ви народилися в Дніпрі в 1965-му році. Серед людей, які тоді в ньому не були існує, можливо, дещо стереотипне уявлення про те, що Дніпро 60-70-х – це закрите для іноземців місто з великою кількістю промислових підприємств оборонного значення. А яким воно залишилося в вашій пам’яті?

– Секретність і справді була, причому не лише для іноземців. Мої батьки працювали на Південному машинобудівному заводі. Проте навіть вдома ніколи не розповідали, в якому саме цеху.

А ріс я недалеко від спортивного комплексу «Метеор», який включав у себе п’ятдесятиметровий басейн, льодовий палац на 5000 тисяч глядачів та стадіон на 30000 місць. Тому можна сказати, що вже від народження мій подальший шлях був визначений. Спочатку займався баскетболом, а вже в 5-му класі зосередився на футболі.

– Ви навчалися в дитячо-юнацькій футбольній школі «Дніпро-75», яка підготувала таких класних гравців, як Анатолій Дем’яненко, Олег Протасов, Геннадій Литовченко, Володимир Лютий, Віктор Кузнецов, Павло Яковенко та багатьох інших. У чому був секрет цієї школи?

– Звісно, з нами працювали кваліфіковані тренери: Анатолій Гребенник, Валерій Лапшин і Герман Кудзієв. Та й для занять футболом були створені всі умови. Однак, значний вплив мала також економічна ситуація. У ті часи більшість сімей жили бідно. Ми майже весь вільний час проводили на вулиці: зимою грали в хокей, а літом – у футбол. Було величезне бажання грати. Після уроків у школі я йшов на заняття й до ночі ганяв м’яча. Так майже щодня. І, напевне, оце бажання – показати себе, досягти чогось, воно й грало вирішальну роль.

Наприклад, Гена Литовченко родом з Дніпродзержинська. І він щодня, будучи, по суті, хлопчаком, сам їздив на тренування автобусом до Дніпра. А це – 45 кілометрів в одну сторону!

– Хто з вашого випуску в підсумку проявив себе найкраще? А хто, навпаки, подавав великі надії, але так їх і не виправдав?

– Якщо говорити про мою групу, то, напевне, найбільші досягнення в мене. Хоча в групі був середнім футболістом. Олег Назаренко викликався в збірну Радянського Союзу 1965-го року народження. Лівоногий нападник, капітан команди. Але далі не пішло. Саша Усатий, Юра Шаріппо – максимум друга ліга чемпіонату СРСР.

– У дублюючий склад «Дніпра» ви потрапили відразу?

– У дублюючий склад я потрапив ще в 10-му класі. Шістьом хлопцям з нашого випуску дали шанс. Сказали: «Завтра тренуєтеся з «Дніпром». Ми приїжджаємо на базу. Двостороння гра. Мене поставили лівим півзахисником. Проти мене правого півзахисника грає Гена Литовченко, який тоді уже був у основній обоймі. Після цієї гри Володимир Ємець сказав: «Синку, ми тебе залишаємо. Пиши заяву». Мабуть, я використав свій шанс і після тієї гри мене взяли в «дубль», де вже потім я був капітаном команди.

– Чи були у вас шанси хоча б раз вийти на поле в чемпіонському для «Дніпра» сезоні 1983-го року?

– Так. Я кілька разів потрапляв у заявку на матчі основної команди. Пам’ятаю гру в Києві проти «Динамо». Cтотисячний стадіон. Я сиджу на лаві запасних, мандраж. Програємо 0:2, гра в захисті не клеїться. Останнього захисника грав Петя Кутузов. Я сиджу в кінці лави запасних. Володимир Ємець раз повернувся – дивиться на мене. А я раз – і сховався за партнерів. Тоді в «дублі» я вже грав останнього захисника й думав, що зараз випустять на заміну. Але не склалося.

Як потрапити з «Дніпра» в армію та доленосна зустріч із Геннадієм Слюсарєвим

– Далі була армія й київський СКА. Юрій Левчук розповідав, що з одного призову могло до 120 футболістів набиратися. Тому всі потрапити в СКА не могли й відправлялися в неофіційну оренду по іншим містам. У вашому випадку було так само?

– Там така історія вийшла. Після перемоги в чемпіонаті СРСР команда поїхала відпочивати в Африку, а мене не попередили. Після приїзду Ємець питає:

– А де Кривенко?

– В армію забрали.

– Як забрали?

Мені ж прийшла повістка і я пішов у військкомат. Призвали в Лубни, а потім я опинився у СКА (Київ). Півроку там побув, здружився з Ванею Яремчуком, грав на чемпіонат України серед військовослужбовців за Київський військовий округ. Потім Віктор Пожечевський запросив до «Ворскли», яка грала в чемпіонаті УРСР серед колективів фізкультури.

– Після матчів на рівні колективів фізкультури ви переїздите до Нікополя й відразу дебютуєте навіть не в другій, а відразу в першій союзній лізі.

– У 1985-му році ми в складі команди Київського військового округу грали у Львові фінал чемпіонату СРСР серед військовослужбовців. Там і виник варіант поїхати в Нікополь. «Колос» тоді був, по суті, дочірньою командою «Дніпра». Володимир Ємець приїздив у Нікополь і говорив: «Давай назад, у «Дніпро». Я відповідав: «Можна я ще трохи тут пограю?». Відчував, що потрібно набратися досвіду. У підсумку зовсім трохи в Нікополі пограв. Мені, молодому хлопцю, було ще складно конкурувати з дорослими виконавцями на рівні першої ліги.

– Спочатку в нікопольському «Колосі», а потім у «Ворсклі» вам поталанило грати разом з Георгієм Колядюком, якому підкорилася позначка в 100 забитих голів у перші лізі. У чому секрет цього форварда?

– Колядюк належить до категорії тих нападників, які на полі не дуже помітні, але в кожній грі мають свої моменти й ці моменти реалізують. По типажу – це нападник із широким кроком та гарною грою головою. Я думаю, що Георгія ще в дитячо-юнацькій школі навчили грати під останнім захисником та використовувати найменшу помилку суперника.

– Після «Колоса» ви переходите в запорізьке «Торпедо»…

– У Запоріжжі я теж недовго пограв і повернувся в Дніпро. Там вступив до інституту, трохи провчився аж поки не приїхав Геннадій Слюсарєв і сказав: «Збирайся, поїхали в Полтаву». Саме він мене вмовив, навів аргументи.

Я тоді вчився на денній формі. Мені пообіцяли переведення на заочну форму в Харків, щоб я більше часу міг приділяти футболу. Також пообіцяли квартиру. У Полтаві спочатку поселився в гуртожитку, де потоваришував з Ігорем Китайком. З ним в парі й грали – він переднього, а я – останнього захисника.

– Думаю не помилюся, якщо скажу, що Геннадій Слюсарєв – непересічна постать для полтавського футболу. Яким він залишився в вашій пам’яті?

– Геннадій Данилович – це людина, яка завжди була на своєму місці. Він був хазяйновитим, не зарозумілим і справедливим: якщо погано – значить погано, якщо добре – значить добре. Це була людина ще тієї, старої школи, для якої відповідальність була однією з основних рис.

Лідером у «Ворсклі» зразка 1988-го року був Віктор Пожечевський

– Після виходу в другу союзну лігу в «Ворсклі» не відразу, але сформувався склад, у якому вистачало майстерних і харизматичних футболістів: Іван Шарій, Юрій Рєзнік, Іван Іванченко. Хто був лідером на полі, а хто – в роздягальні?

– Тоді в «Ворсклі» всі доповнювали одне одного. Більш досвідчені хлопці нам підказували, а ми намагалися робити так, як вони просили. Я розумів, що це футболісти з великої літери, вони старші за мене й мудріші. Ми до них відносилися з великою повагою, і, звичайно, десь піддивлялися моменти, які в них можна було перейняти, щоб покращити свою гру. Моя задача була відібрати м’яча й віддати в другий ешелон. А там Ваня Іванченко й Юра Рєзнік уже щось придумають.

Якщо все ж виділяти лідера, то ним був Віктор Пожечевський. Це він зібрав цей пазл, що зробити було не так просто. По-перше, тоді заманити хороших гравців у Полтаву було важко. А, по-друге, у нас у всіх були різні характери й їх потрібно було об’єднати в одне ціле. Пожечевському це вдалося.

– У сезоні-1988 «Ворскла» була близькою до того, щоб виграти свою зону в другій лізі чемпіонату СРСР й претендувати на підвищення в класі. Проте в останньому турі вдома несподівано програла одному з аутсайдерів – севастопольській «Чайці». Майже всі вболівальники, які були на тій грі й з якими мені доводилося спілкуватися, вважають той матч договірним.  

– Скажу чесно, якщо такі питання й обговорювалися, то вони обговорювалися на зовсім іншому рівні. Нас, молодих гравців, про це ніхто не повідомляв.

– Сергій Лукаш в своєму інтерв’ю згадував, що по фінансуванню й розвитку інфраструктури «Ворскла» не була готовою до виходу в першу союзну лігу. Але одночасно погодився, що гравці могли більше постаратися, щоб виграти свою зону. По вашим сьогоднішнім відчуттям, чи мала в 1988-му році «Ворскла» ще резерви для того, щоб обійти «Буковину» й стати першою, чи друге місце було стрибком вище голови?

– Я думаю, що то був наш максимальний рівень. Так, у Полтаві підібралися дуже хороші футболісти. Але на рівні другої ліги важливим фактором було ще й везіння. Клас більшості команд відрізнявся не суттєво. А в тому сезоні «Ворсклі» й справді таланило.

Перша ж союзна ліга – це зовсім інший рівень. Для того, щоб туди йти, для початку потрібно було мати хорошу базу. А ми цієї бази не мали. Ми просто не були готові до підвищення в класі.

– Після «срібла» в 1988-му році результати «Ворскли» поступово починають йти на спад. Але в сезоні 1989-го року полтавці вперше в офіційному матчі перетинаються з представником вищої союзної ліги. В рамках першого матчу 1/16 фіналу кубка СРСР «Ворскла» вдома обігрує 1:0 «Жальгіріс». Через два тижні в Вільнюсі Беньямінас Зелькявічюс випускає основний склад, міняючи відразу 10 гравців й «Жальгіріс» перемагає 5:1. З яким настроєм команда їхала на матч-відповідь у Вільнюс: створити сенсацію чи все ж розуміли, що в першому матчі перемогли дублерів і проти основи шансів немає?

– Після перемоги в Полтаві у нас виросли крила. Тому сподівалися, що й на виїзді зможемо обіграти суперника та пройти далі. Але реальність ударила нас по голові дуже боляче.  Приїхали у Вільнюс і зрозуміли, що вища ліга – це зовсім інший рівень. Там виконавці іншого калібру, вони по-іншому мислять, у них інша школа. Ми старалися, зробили все, що могли. Але…

Дорога життя з Азербайджану й невдалий експеримент з тренерською радою

– Сезон-1991 пройшов під знаком розвалу Радянського Союзу. «Ворскла» також не виблискувала. Команду спочатку очолював Геннадій Лисенчук, потім його змінив Володимир Ходус. А з серпня й до кінця чемпіонату «Ворсклою» керувала тренерська рада, до якої входили відразу шестеро людей: Віктор Пожечевський, Геннадій Слюсарєв, Станіслав Басюк, Анатолій Дяченко, Сергій Лукаш та ви. Якими були ваші функції?

– Тоді, якщо чесно, до кінця ніхто так і не зрозумів, чим має займатися. Чітко визначеного розподілу не було. Мене з Сергієм Лукашем включили в раду як лідерів команди. Решта – досвідчені фахівці. У деяких матчах мені доводилося визначити склад і проводити тренування. У загальному можна сказати, що експеримент з тренерською радою виявився невдалим. Плюс команда емоційно не дуже добре себе почувала. Буферна зона, нові суперники, від яких ми не знали, чого очікувати.

– В останніх турах «Ворскла» мала грати спарені матчі з «Гянджою» та «Карабахом». Але якщо з «Гянджою» полтавці зіграли, то проти «Карабаху» на поле так і не вийшли…

– Ми поїхали туди, але ледь звідти виїхали. Почали бомбити Карабах і Віктор Пожечевський сказав: «Хлопці, тікаємо звідси. Чим швидше, тим краще»…  Ми їхали по військовій грузинській дорозі на катафалку на високій швидкості: спочатку піднімалися вгору, а потім спускалися вниз. Кожен спуск і підйом міг стати останнім. На щастя, вдалося дістатися до Орджонікідзе. І вже звідти, по-моєму, відлітали додому. Цю поїздку я запам’ятав на все життя.

– Після розвалу Радянського Союзу «Ворскла» потрапила до першої ліги, де грала дуже нерівно. До приходу «Полтавагазвидобування» не було стабільного фінансування та хорошої інфраструктури. Ви ж грали майже всі матчі й провели найбільше ігор за «Ворсклу» в першій лізі. Чи не виникало тоді думок про те, щоб залишити Полтаву?

– Певні думки були. Той же «Чорноморець» запрошував. Але я відчував, що потрібен «Ворсклі» й побутові та фінансові проблеми все одно з часом вирішаться. Головне, щоб було здоров’я. До того ж не мав упевненості, що в іншій команді я буду такий же затребуваний, як у Полтаві.

«Відрядження» до Кременчука та анекдоти від Сергія Чуйченка

– Перше коло сезону 1995/96 ви провели в кременчуцькому «Кремені».

– У «Кремінь» мене порекомендував Сергій Лукаш. Представники кременчуцької команди кілька разів приїжджали й переглядати мою гру. Зрештою, домовилися про оренду. У Кременчуці я стабільно грав півроку, протистояв молодим Андрію Шевченку та Сергію Реброву. Це був великий досвід.

– Потім ви повернулися в «Ворсклу», а в команді вже з’явився найкращий бомбардир першої ліги Сергій Чуйченко.

– Ми добре одне одного знали, тому жодних проблем не було. «Ворскла» до цього регулярно зустрічалася з «Поліграфтехнікою» в першій лізі й мене Віктор Пожечевський ставив грати персонально проти Чуйченка. Сергій міг ходити, різні історії та анекдоти розповідати, а потім – раз і його вже немає, а м’яч у воротах. Важко дуже з ним доводилося. В ігровому плані нестандартний футболіст, непередбачуваний.

– З 15 матчів першого кола сезону 1996/97 у вищій лізі ви зіграли 13. Один з пропущених матчів – це легендарна зустріч «Ворскли» з київським «Динамо».

– Я пропустив цей матч через друге попередження. Перед матчем з киянами ми гостювали в Запоріжжі. Ваня Шарій грав правого півзахисника й відпустив свого гравця. Мені довелося страхувати, але чисто зіграти не встигав, тому довелося порушувати правила. Лише після того, як головний арбітр дістав жовту картку, усвідомив, що проти «Динамо» не зіграю. Сів, схопився за голову. Але нічого змінити вже не можна було.

– У першому колі «Ворскла» йшла серед лідерів і могла оформити перепустку в півфінал Кубка України. Проте в 1/4 фіналу за підсумком двох матчів поступилася «Шахтарю». Після матчу-відповіді в Донецьку тренер полтавців Валерій Повстенко сказав, що, на його думку, київський рефері Ігор Ярменчук симпатизував господарям поля.

–  Якогось особливого криміналу в діях головного арбітра я не пам’ятаю. Інша справа, що проти представників Донбасу на виїзді завжди грати було важко. Там і команди складалися з справжніх бійців та й тіньова сторона матчів була непередбачуваною.

Як Кривенко ледь не «замінив» у «Черкасах» Володимира Мунтяна

– Після першого кола ви залишили «Ворсклу». Більшість вболівальників вважала, що за рівнем гри Олег Кривенко заслужив на те, щоб пройти вищоліговий шлях з командою до кінця. Не ображаєтеся за те рішення на Віктора Пожечевського? 

– Ні. Я вдячний Віктору Олександровичу. Вважаю, що не маю права ображатися на людину, яка привезла мене в Полтаву, дала мені футбольне життя й завжди розраховувала на мене протягом усіх дванадцяти років, які я грав за «Ворсклу». Якщо була якась проблемна позиція, то Пожечевський довіряв закрити її саме мені. Я грав і центрального захисника, і правого, і лівого. Грав там, де було потрібно команді.

Так, в якихось моментах я міг бути не правий, в якихось моментах – він. Але ми все одно намагалися робити одну справу.

– Після «Ворскли» ви потрапили в цікавий проект – роменський «Електрон», який жартома, можна назвати фарм-клубом полтавців.  

– Кадрове поповнення з Полтави – це заслуга покійного Андрія Северина. Саму ж команду власними зусиллями утримував Олександр Кваша – унікальна для Ромен людина, фанатично віддана футболу.

– Наприкінці 90-х ви робили спробу закріпитися в ФК «Черкаси», який на той час був одним з лідерів першої ліги й реально претендував на підвищення в класі.

– З ФК «Черкаси» я пройшов збори в Угорщині і все, ніби, йшло до підписання контракту. Але не склалося. Припускаю, що через мій вік, адже вже перевалило за тридцять.

З тих зборів пригадую цікавий випадок. Ми грали останню контрольну гру в Будапешті. У попередніх матчах я потроху грав, виходячи на заміни, а в цьому – всі дев’яносто хвилин. Відразу після стартового свистка почав диригувати діями гравців оборони черкащан так, як вмію. Володимир Мунтян стояв, слухав, а потім жартома каже: «Так, мені тут робити більше нічого».

Якби Мессі народився в Україні, то він ніколи не став би найкращим у світі

– Після завершення професійної кар’єри ви відразу стали дитячим тренером?

– Так. Уже 23 роки працюю вчителем фізкультури в 31-му ліцеї й паралельно треную дітей. Групи набираю з першого класу. Зараз працюю з дітьми 2014-го року народження.

– Чи скоро в Полтаві з’являться нові шарії й рєзніки?

– Таких гравців більше не буде.

– Чому?

– Фізіологічно діти зараз набагато слабші, ніж, наприклад, тридцять чи сорок років тому. Плюс займатися футболом приходять хлопці з більш заможних сімей, ніж це було раніше. Батьки зробили їх ледь не від народження багатими. У сучасних дітей є мобільні телефони, бутси, їх машиною привозять і забирають з тренувань. Коли батьки можуть дати своїй дитині, якщо не все, то багато чого – футбол їй не особливо потрібен. Просто немає мотивації ним серйозно займатися й чогось досягти.

Ще дуже великою проблемою є те, що, особливо в містах, майже повністю зник дворовий футбол, з якого раніше починали свій шлях гравці рівня Івана Шарія та Юрія Рєзніка.

– Невже цю ситуацію ніяк не можна виправити?

– Потрібно потроху відходити від старої системи підготовки, яка штучно вирівнює сильніших і слабших дітей за рахунок однакового підходу: одних і тих же фізичних навантажень, бігової роботи, вправ. Цим ми вбиваємо в дітях індивідуалістів. Той же Ліонель Мессі, якби від дитиною потрапив у нашу систему підготовки, ніколи не став би найкращим гравцем світу. Тому до хлопців, які виділяються потрібен індивідуальний підхід.

З часом я прийшов до висновку, що нам потрібно повернутися до роботи в малих групах. Не в командних, по 25-30 чоловік, а в малих – по 6-8 на невеликих футбольних майданчиках. Дітей потрібно повертати до футболу технічного характеру, давати більше працювати з м’ячем.

Ось зараз я третій рік працюю з групою. Ніяких задач з жорсткими вимогами я їм не ставлю. Тому що вони мають залишитися від природи футболістами. Не варто ламати їх природний дар. Якщо в дитини від природи є дриблінг, то я її не чіпаю, не вимагаю постійно віддавати пас, даю награтися. У них має бути власне бачення гри.

Свою головну задачу я вбачаю в тому, щоб навчити базової техніки. А все решта на полі хлопці мають робити самі. Я не повинен говорити: біжи туди, роби те. Вони самі мають навчитися обирати оптимальне рішення, яке буде найкращим для них й усієї команди.

– Напевне, найвідомішим вашим вихованцем є воротар Олексій Казаков, який непогано дебютував за «Ворсклу», але потім зупинився в професійному зростанні. На ваш погляд, чому?

– Тренери по воротарям говорили, що йому десь не вистачило зросту. Хоча, якщо згадати воротаря збірної Франції Фаб’єна Бартеза, то він ще нижчий за Казакова. Думаю в той момент, коли Льоша почав виходити в стартовому складі «Ворскли», йому не вистачило довіри зі сторони головного тренера. Згадайте Андрія Пятова, скільки він «воротарських» голів пропустив. Проте Віктор Носов продовжував йому довіряти й чого досяг потім Пятов ми всі бачили.

У Казакова від народження були дуже сильні воротарські якості, плюс велика працездатність. Це був потенційно дуже сильний воротар: і по грі на виходах, і ногами й по воротарському мисленню. Дуже шкода, що свій потенціал Льоша на високому рівні так і не розкрив.

– Наостанок давайте сформуємо символічну збірну гравців «Ворскли» часів ваших виступів у Полтаві.

– Воротар – Олег Моргун, лівий захисник – Сергій Лукаш, останній захисник – Олег Кривенко, передній центральний захисник – Ігор Китайко, правий захисник – Сергій Ходирєв, опорний півзахисник – Петро Ротань, лівий півзахисник – Іван Іванченко, правий півзахисник – Юрій Рєзнік, під нападниками – Ігор Кислов, на вістрі атаки – Іван Шарій та Сергій Чуйченко.

Олександр Данник

Фото – з архіву Сайту вболівальників ФК Ворскла” та особистих архівів Олега Кривенка та Юрія Левчука