Останній капітан “Колоса”

Петро Олександрович Бахуринський працює тренером ФК ім. Володимира Шохіна Полтавської ЗОШ № 2 – виховує майбутніх футболістів. У 70–80-ті роки він сам був майстром цієї популярної гри, присвятивши їй усе своє життя. Перед “вильотом” у 1982 році полтавського “Колоса” з української зони другої ліги чемпіонату СРСР з футболу Петро Бахуринський носив капітанську пов’язку цієї команди.

Вдома ми були грозою усіх авторитетів

– У футбол я почав грати в Донецькій області, – розповідає Петро Бахуринський. – У полі був нападником. Виступав за збірну області, з якої мене запросили до команди “Угольок” (Красноармійськ), далі – до донецького “Локомотива”. Потім – служба в армії. Для футболіста, у більшості випадків, – це спортивний клуб. Так я потрапив до СКА (Київ). А через півтора року тренер Віктор Васильович Носов запросив мене до макіївського “Шахтаря”. Коли ж у 1973 році він очолив полтавський “Колос”, то покликав і мене.

Тоді Петро Бахуринський у Полтаві зупинився ще не надовго. Футболіста, котрий мав непогані спортивні дані й на якого тренери покладали певні надії, запросили до харківського “Металіста”. У той час команда боролася за вихід у першу лігу. Й молодий форвард теж доклав багато  зусиль, щоб клуб здобув-таки путівку до першого дивізіону.

…Напружені матчі, постійні переїзди по території колишнього СРСР. Одного разу усією командою були на волосині від смерті. Вночі їхали через гірський перевал на тренувальні збори в Сочі, автобус занесло вбік на дорожньому серпантині, він вдарився об бордюр, кілька разів крутнувся навколо своєї осі й… зупинився за кілька сантиметрів від 150-метрової прірви. На щастя, ніхто не постраждав. Виступати за харківську команду було, звичайно, більш престижно, але у 1977 році доля знову пов’язала його з Полтавою. У “Колосі” Петро Бахуринський став грати на місці центрального захисника. Амплуа футболісту довелося змінити через важку травму коліна, що відтепер заважала тримати впродовж усього матчу високий швидкісний темп.

– Тоді вже з’явилася матеріальна зацікавленість, – пригадує Петро Олександрович. – Для футболіста це не головний момент, але й не останній. Ставка футболіста складала 160 карбованців. Окрім того, було передбачено 40 карбованців преміальних за перемогу. Пригадую навіть такий момент: коли преміальних не платили, то вболівальники самі збирали гроші на стадіоні й передавали нам, щоб тільки команда гарно грала. І вдома, дійсно, ми були грозою усіх авторитетів – нікого не боялися. Колектив мали дружний, хлопці повністю віддавалися улюбленій справі.

Майже ексклюзивний суперфінт

– У ті роки Ви були капітаном “Колоса”…

– Ця ноша нелегка. Вирішував найрізноманітніші питання. Але утриматися в другій лізі так і не вдалося. Було кілька факторів, які, на жаль, спричинили наше пониження в класі. Передусім те, що в процесі сезону кілька разів доводилося міняти малюнок гри. Мінялися тренери, й нові наставники привозили своїх футболістів. І виходило так, що чемпіонат ми починали одним складом, а закінчували іншим. Але ж, щоб з’явилися надійна ігрова зв’язка футболістів, взаєморозуміння без слів, на рівні відчуттів, потрібен час. Його ж то хронічно й не вистачало.

– Який гол, забитий Вами, запам’ятався найбільше?

– У 70-ті роки практикували ігри для популяризації футболу, коли вітчизняні гранди приїжджали у регіони. У 1974 році гостем полтавців було київське “Динамо”. Тоді я столичній команді забив гол. Взагалі ми той матч зіграли внічию (2:2), до речі, ведучи в рахунку по ходу зустрічі. А ще запам’яталася гра з миколаївським “Суднобудівником”. “Колос” поступався – 0:1, от-от мав пролунати фінальний свисток. На останній хвилині з незручної позиції я пробив по воротах суперника з лівої ноги, м’яч влетів прямісінько у дев’ятку. Тож і красень-гол забив, і команду врятував від неминучої поразки.

– Якщо порівняти футболіста 70-х років і нинішнього, вони чимось відрізняються?

– Тоді у футболістів було менше побічних захоплень, зваб. Ми посилено працювали над собою. Після тренування я, наприклад, завжди залишався на півгодини ще попрацювати з м’ячем. Таким чином зумів відпрацювати один складний фінт, котрий згодом успішно використовував під час офіційних матчів. До речі, уважно спостерігаючи за грою інших футболістів, я помітив, що таким фінтом користувався лише Козлов із московського “Динамо”. Тобто мій тренувальний набуток був майже ексклюзивним. Я не володів якимись особливими якостями – високою швидкістю чи сильною витривалістю, просто було бажання грати. Окрім того, для футболіста головним є мислення. Спочатку ти думаєш, що зробити в тій чи іншій ігровій ситуації, а потім дієш. Причому на прийняття рішення відведені долі секунди.

Полтавські хлопці – не гірші за легіонерів

– Коли “Колос” розпрощався з другою лігою, Ви залишилися у команді?

– Я став працювати другим тренером, а головним тренером був Анатолій Іванович Штриголь. Граючи серед колективів фізкультури, ми докладали максимум зусиль, щоб повернутися до другої ліги. І були вже майже за крок до своєї мети, але досягти її все-таки не змогли. Це вже після нас, коли “Колос” перейменували у “Ворсклу” і очолив її Віктор Олександрович Пожечевський, наша загальна мрія – всіх футболістів, тренерів і вболівальників – здійснилася, команда повернулася спочатку в другу лігу, а потім почала невпинний рух угору – до нових футбольних вершин.

– А Ви пішли з великого спорту в дитячий футбол?

– Спочатку я тренував полтавський “Локомотив”, який виступав у першості області, а потім – серед колективів фізкультури. Серед моїх вихованців були футболісти, які потім грали за “Ворсклу” та інші команди. Це – Міхалко, Супрун, Нагорняк, Стеценко. Також працював викладачем у ПТУ № 21, обласній федерації футболу, грав за пирятинський “Нафтовик”. Зараз треную дитячу команду ФК ім. Шохіна Полтавської ЗОШ № 2.

– Серед вихованців і два Ваших сини?

– Так. Старший – 25-річний Євгеній – голкіпер ФК “Полтава”, перед цим грав за клуби молдавської вищої ліги. Молодший – 23-річний Антон – грає у вищій лізі Узбекистану. З малого віку кожних вихідних я їх вів у спортзал, де ми скрупульозно відпрацьовували різні технічні футбольні елементи. А в кінці тренування вони вдвох обов’язково грали проти мене. Звичайно, я піддавався, щоб у них був інтерес грати, але з часом вони вже мене й обігрували.

Багато тренувань для своїх вихованців і тоді, і зараз я проводжу на пляжі. На піску, босими ногами грати важче, ніж на траві, у бутсах. Виховуються такі якості, як спритність, сила, витривалість. На жаль, цей момент враховують не всі дитячі тренери.

– Петре Олександровичу, яким Ви бачите майбутнє полтавського футболу?

– Необхідно більше довіряти вихованцям полтавського футболу. Багато хто з них успішно грає за інші вітчизняні клуби та зарубіжні команди. У нас же ставка зроблена переважно на легіонерів. Але полтавські хлопці – не гірші. Якщо футболіст вірить у себе і хоче довести свою майстерність, у нього обов’язково це вийде, просто йому треба дати шанс проявити себе.

Анатолій ВАСЕВИЧ
“Зоря Полтавщини”