Інтерв'ю гравців, тренерів - 10-04-2024, 02:04 - admin 3049

Віталій Постранський: «Найбільше воротарське задоволення – коли ворота за спиною залишаються «сухими»

Велике інтерв’ю виданню "Спорт Клуб" колишнього воротаря «Ворскли» Віталія Постранського.
Віталій Постранський: «Найбільше воротарське задоволення – коли ворота за спиною залишаються «сухими»

…Яблуко від яблуні далеко не падає. Так каже народне прислів’я.

Ні, Михайло Петрович Постранський, батько Віталія Михайловича Постранського ніколи не мав тісних стосунків з футболом. Аж до того часу, коли стало зрозумілим: на цей шлях твердо став єдиний син.

А прислів’я стосується іншого. Син вродився таким же наполегливим і навіть таким же напевно впертим. Михайло Петрович свого часу дуже хотів присвятити себе медицині. Бажання було наскільки великим, що він п’ять разів підряд вступав до медичного вузу. Не заспокоївся. Зрештою, наполегливість, впертість перемогли. Шоста спроба виявилась вдалою.

Саме ці якості допомогли і Віталію Михайловичу здійснити свою дитячу мрію – стати  футбольним воротарем.

Коли йому було 5 років, родина переїхала з Івано-франківщини до Львова. Саме до Львівського медичного інституту і вступив батько, котрий потім успішно закінчив вуз та став лікарем.

Віталій не може згадати, звідки ж у нього, ще маленького хлопчика,  з’явилося  тверде бажання бути воротарем. Спадковості не спостерігалося. Ніхто з близьких родичів ні по батьківській лінії, на по маминій не був фанатично відданим спорту і футболу, зокрема. Хіба що – зріст.  Сам Віталій вимахав потім – будь здоров, батько був не маленьким. Прадіда свого  Віталій не знав, але йому розповідали, що він би по зросту фору дав усім – височезним був чоловік.

– Справді, і понині не можу сказати, звідки взялось бажання опанувати воротарську справу, – говорить сам Віталій.

– Але було воно насправді фанатичним. Я ще тоді поняття не мав, що є якісь футбольні школи, спецкласи чи «дюшки».

Перший «тренер» – стіна у підвалі

Зі свого футбольного раннього дитинства він добре пам’ятає свого першого «тренера». То була стіна у великому підвальному приміщенні  їхнього гуртожитку, де вони спочатку проживали. Віталій спускався туди з тенісним  м’ячиком  і таким чином забавлявся – кидав його в стіну і ловив на відскоку.

Напевно і не розуміючи тоді, бо то ще було до шкільного віку, фактично таким чином  він самостійно проводив перші тренування. А партнером була стіна.

У  третьому класі якось до них у школу зайшов чоловік. Він представився тренером та набирав хлопців до секції футболу.

– Хто хоче пройти оглядини?

 Віталій був одним з чотирьох-п’яти з його класу, хто одразу підняв руку.

Оглядини зводилися до одного – перевірки бігових можливостей, вправ з м’ячем не давали зовсім. Через деякий час з 4-5-и однокласників Віталій залишився один, а десь через півроку заявив батькам категорично, що більше на футбол він не піде.

– Чому? – поцікавився батько.

– Ми ж переважно бігаємо. Я хочу стати воротарем, а мене як воротаря не тренують зовсім.

Через три дні у двері їхнього помешкання постукав тренер, який і був його першим футбольним наставником – Георгій Миколайович Сирбу. На запитання – чому не ходиш  на тренування? – Віталій дав таку ж відповідь, що й батькам.

– Слухай, мені краще знати, кого і на кого тренувати. А ти давай, не придумуй нічого, а завтра приходь, – з усмішкой сказав тренер.

Віталій пішов, і більше з футболу він нікуди. Не пропускав жодного заняття. Хоча в його дитячій біографії були й інші інтереси. Причому, різноманітні.  Крім шкіряного м’яча, він певний час займався гірськолижним спортом, настільним тенісом, якось  трішки навіть ходив у гурток народних танців.

Через півроку після  тренерського візиту та його повернення до  футбольної секції  Віталій переходить  у ДЮСШ «Карпати», яку й закінчив успішно.

– Коли вас поставили у ворота?

– Вже коли повністю набрався клас, формувалася команда, то я тоді одразу сказав – я тільки у ворота.

– Допомогла  ваша,  від батька риса наполегливості?

– Безперечно і це, зіграв роль і мій зріст, про що я говорив раніше.

Дебют 16-річного

…Під час навчання у ДЮСШ грали у міських змаганнях, у чемпіонаті України серед спортивних закладів, їздили на різноманітні турніри. Змагань було вдосталь. Запам’яталися літні збори. Обов’язково після закінчення навчального року  вони протягом 2-3 тижнів у Львові проходили ще один тренувальний цикл. Заняття проводилася  на двох полях поблизу стадіону «Україна». Одне з них було трав’яне, інше посипали тирсою.

– Все ж з того часу найбільше запам’яталося, що в 16 років вдалося дебютувати за команду майстрів. Якось один з наших тренерів запропонував зіграти за дрогобицьку «Галичину».

Команда тоді виступала у другій лізі, і у них виникла  якась проблема з воротарями. Я тоді зіграв другий  тайм. У першому основний воротар отримав травму, випустили мене. Я зіграв на нуль.

– Мандраж був?

– А куди ж без нього? Це ж був перший матч на вже серйозному рівні. Дебют можна назвати цілком вдалим.  Після цього я зіграв два матчі за львівський ЛАЗ. Була така команда, теж у другій лізі. Виступав також у аматорському чемпіонаті за ще одну команду міста – «Сокіл».

– Ми часто називаємо команди, яких зараз вже, на жаль, і немає. Така ознака українського футболу. Як на вашому шляху, наприклад, з’явився «Гарай» із Жовкви?

– Підійшов до мене Юрій Беньо і запропонував грати за цю команду. Ми з Юрою були добре знайомі. Він хоча й старший за віком, але навчалися ми в одній школі. Ще з відомих футболістів у Жовкві тоді грав Володимир Єзерський. Так вийшло, що ми всі зі Львова, свій шлях починали в одній команді. «Гарай» тоді виступав, до речі, у другій лізі, а тренував відомий спеціаліст Богдан Блавацький. Він мене і запросив. Якщо до цього були так би мовити мої проби, то саме виступи  за жовквівську команду  були першими серйозними кроками. Ми лідирували у чемпіонаті, перед «Гараєм»  ставилося завдання виграти путівку до першої ліги. Але далі сталося те, що часто траплялося у  нашому футболі. У президента клубу  почалися негаразди з фінансами, він не міг утримувати команду. Хлопці, що зрозуміло, почали залишати команду. Беньо і Єзерський перейшли в «Карпати». Мене також туди повернули. Я грав періодично за дубль.

Віталій Постранський

Батько моралі не читав,  а «лікував» майданчиком   та м’ячем

– Напевно вже тоді ви прийшли до розуміння, що воротарська стезя дуже непроста. Якщо помилки, недоліки польових гравців може виправити хтось інший на полі, то воротар – остання інстанція. Його промах – пропущений гол. А це – часто крок до негативного підсумку матчу. Чи були хвилини, коли хотілося закинути воротарські рукавиці якнайдалі?

– Звичайно. Особливо у такому, ще ранньому віці у кожного воротаря присутня психологічна нестійкість. Відіграв матч добре – все класно, супер.  Невдалий матч, пропустив чи й напропускав – катастрофа. Все, не хочу далі. Так, були  коливання.

– Що допомагало впоратися з  труднощами?

– Напевно не що, а хто. Це мій батько. Він був для мене стимулом. Він підтримував мене у будь-якій ситуації. Він постійно їздив на виїзні матчі, завжди поряд. Коли іноді після виснажливих тренувань  я  практично доповзав до ліжка, то він навіть форму мою прав. Коли навчався ще в ДЮСШ, то ранкове  тренування  починалося о 7-ій. Підніматися треба було на годину раніше, бо доводилося пішки  йти десь з годину, кілометрів 5-6.

Маршруток  зручних не було. Кожен день вставати о шостій  не дуже хотілося, але батько завжди стимулював.

– Що він говорив, коли вас накривала хвиля розчарування, невіри у  свої сили?

– Він багато не говорив, ніякої моралі не читав. Він робив одну просту річ. Брав м’яч і говорив: «Пішли на стадіон! Трішки попрацюємо». Ну трішки – то м’яко сказано. Він виганяв з мене усілякі нерозумні думки через піт. Допомагало.

– Мама теж підтримувала?

– Аякже. Особливо, коли ще дитиною приходив додому увесь у сльозах (сміється – авт.)

– Не казала, що кидай той свій футбол?  Не потрібний він тобі?

– Ні. Цього не було ні разу. Батьки справді підтримували, вони у мене демократичного покрою. Батько, коли вже підходив час закінчення школи, якось сказав: «Давай подивимось, якщо у тебе не буде перспектив у футболі, то підеш у медицину». Говорив, але ні в якому разі не наполягав.

«У нас так не можна – не ходити і диплом отримати»

– Тим не менше, перспективи у вас футбольні були, а ви  поступили і успішно закінчили Львівський медичний.

– Так. По-перше, у мені, а особливо у ранньому віці, жили сумніви – чи зможу  я пробитись на досить високий рівень у футболі. Ці відчуття, до речі, і стали на заваді побудувати успішнішу кар’єру, але то вже з роками прийшло це розуміння.

А тоді – так, я вступив до вузу. Були два варіанти – інфіз чи медичний. Зрозуміло, не в останню чергу тому, що батько медик.

Тож переважила медицина. Навчався на стаціонарі. Закінчив інтернатуру за спеціальністю травматологія і ортопедія.

– Оскільки навчалися на денному відділенні, то актуальним є питання – як поєднували навчання з футболом?

– У всіх професійних спортсменів були індивідуальні графіки. Мені вдавалося поєднувати. Тим паче, коли спочатку грав переважно у Львові. Складніше стало, коли потрапив до ФК «Львів», почалися роз’їзди, спарені матчі. Але нічого. Повертався – відпрацьовував пропущене. Доводилося більше ходити, аби надолужити. Але у нас, у медичному, так не можна було –  щоб  не відвідувати лекції, практичні  заняття і отримати диплом.

– Далі Віталій Постранський несподівано опиняється у волгоградському «Роторі».

– Та, власне, нічого несподіваного. Мене туди просто продали. Причому, у ФК «Львів» мені говорили  – є варіант із сімферопольською «Таврією», але ти їдеш на збори з «Ротором».

У Волгограді тоді досить часто мінялися тренери. Мене брав один, а довелося працювати з іншим.  Коли приїхав туди, пройшов збори, все добре. Мене запрошують на підписання контракту, а опісля на клубному зібранні нам оголошують, що Євген Кучеревський йде з команди. Так, саме  при ньому мене запрошували. Але попрацювати з Кучеревським не вдалося.

Я залишився в клубі. Грав за дубль, ми навіть чемпіонами тоді стали.

«Мій агент –  мій  Михайло Петрович»

– І все ж за основу я не стою, таким станом речей не міг задовольнитися, тож став шукати варіанти. І тут треба знову сказати про батька. У мене ніколи не було особистого агента, а його роль тривалий час виконував саме батько. Він стежив за ринком, знаходив якісь контакти, вів попередні перемовини. А потім вже телефонували з того чи іншого клубу мені.

Так і виник варіант з «Кривбасом».  Тоді там тренером був Геннадій Литвовченко. Був я знайомий і з Олегом Протасовим.

Якось, коли я ще належав ФК «Львів», саме він представляв мої інтереси та ще чотирьох футболістів перед грецьким «Паніонісом». Але там не склалося, тож я півроку провів в оренді у Кривому Розі.

– І на горизонті вашому з’являється полтавська «Ворскла»…

– Після оренди у «Кривбасі»  я повертаюся до «Ротора».

Знову пройшов збори з командою, але по суті у Волгограді нічого не змінилося. Знову пошуки. Думаю, батько мені вкотре допоміг. Незабаром – дзвінок з Полтави з пропозицією приєднатися до «Ворскли». Команду тоді тренував Андрій Баль. Про нього у мене теж дуже теплі спогади. Словом, я сідаю в літак, і з Волгограда лечу до Туреччини, де готуються до сезону полтавці. Тоді основним воротарем був Олег Рипан, я – другий.

До речі, на зборах у складі «Ворскли» був ще один воротар. Але йому довелося повернутися додому, до Волгограда.

Як багато хто пам’ятає, тоді «Ворскла» стояла на вильоті. Перші три тури чемпіонату – програші. Свій перший матч я й відіграв якраз після тих трьох поєдинків. Керівництво вирішило довірити  місце у воротах мені. І я став основним воротарем. Ми тоді виконали головне завдання – продовжили прописку у вищій лізі. А потім до команди приєднався Сергій Долганський, і ми з ним місце у воротах ділили почергово.

Ворскла перед початком другого кола сезону 2002/03

– Ви до цього були в Полтаві?

– Ні, ніколи.

– А потім так вийшло, що ви тут залишилися назавжди?

– Саме так. У Полтаві я розкрився  як воротар. Відчув справжній смак великого футболу. Були хороші матчі, багато людей приходили  на стадіон. Через деякий час я став капітаном команди. Було приємно усвідомлювати, що ти зробив і свій внесок  у виконання певної задачі. «Ворскла» не вилетіла з вищої ліги, потім почала виходити у  середняки.

– Який склад тоді був, хто вам з партнерів найбільше запам’ятався?

– Напевно у першу чергу ті, з ким спілкуємося і до цього часу. Товаришуємо давно із Сергієм Пшеничних, безперечно це і Олександр Бесараб. На жаль, загинув на війні наш герой Сергій Баланчук. Пухом йому земля. А загалом контактуємо з багатьма хлопцям, з котрими пліч-о-пліч тоді грали у Полтаві.

– А якісь ситуації цікаві  пригадуються?

– Це як не викинеш слів із пісні, так і не витреш з пам’яті періоди, котрі є в тім числі і малоприємними. Маю на увазі ситуацію, коли гравцям «Ворскли»  не платили зарплату протягом 11 місяців. Справа тоді дійшла навіть до ультиматуму футболістів – не поїдемо на гру, якщо не почнуть з нами розраховуватися. І то, до речі, було якраз перед виїзним матчем з київським «Динамо». Ультиматум, до речі, допоміг. Але тоді основних футболістів попросили так би мовити  на вихід – десь з десяток гравців набралося. Склад команди помінявся  дуже суттєво. Запросили в тім числі чимало легіонерів.

Віталій Постранський і Сергій Єпуряну

– Тим не менше, Віталію, полтавський період для вас став одним з найпродуктивніших. Який матч, можливо є найзгадуванішим?

– Маєте рацію. Періоди  виступів за Полтаву, запорізький «Металург» та луганську «Зорю» у моїй воротарській біографії є справді найкращими. А щодо матчів у складі «Ворскли», то хороших було багато. Це справді так. А  ще не могли не подобатися місцеві вболівальники. Вони дружно відвідували матчі, гаряче підтримували, а коли треба, то й так само відверто критикували.

– А чи були у вашій кар’єрі так звані дивні матчі?

– Ви маєте на увазі – із заздалегідь домовленим результатом? Ні, такого не було. Можливо і тому, що тоді букмекерський бізнес не був ще таким розвинутим.

– З Полтавою вас згодом пов’язало щось більше, аніж тільки виступи за «Ворсклу»?

– Так,  тут я знайшов свою долю. Моя дружина місцева, народилася у Полтаві.

– Це вагомий аргумент. Але ж не тільки тому  ви місцем свого проживання обрали саме Полтаву?

– Так, місто одразу сподобалося. Тихе, спокійне, без зайвої метушні. Інші міста навіть не розглядалися.

– Чому пішли з «Ворскли»?

– У мене закінчувався контракт, я попросив у керівництва підвищити мені зарплату, оскільки вважав, що заслужив на фінансове покращення. Мені відмовили. На той час мені вже було 27-28 років, тож – знову пошук команди для продовження кар’єри.  І  якраз в цей період мені телефонує Віталій  Кварцяний.

– Ви були знайомі?

– Якраз не вгадали. Але це ще один доказ, що футбольний світ України тісний. Практично всі все знають. Він дізнався, що я у Полтаві не підписав контракт і зателефонував – спробувати свої сили у «Волині».  До речі, практично у кожній команді, куди я потрапляв, мені доводилося конкурувати за місце в основі. Я цього ніколи не боявся. Так вийшло, що рік я відіграв у Луцьку. Все добре, є обопільна згода  продовжувати контракт далі. Приїхав  до Луцька, ми підписи під документом ще не поставили, а я отримую дзвінок із Запоріжжя з пропозицією перебратися в  «Металург». Умови озвучені мене влаштували, а я ще навіть речі не розпаковував у Луцьку, тож одразу в автомобіль і в ніч взяв курс на Запоріжжя, де тренером тоді працював Вячеслав Грозний.

Президент був фанатом футболу і фанатом «Барси»

– Запорізький етап теж для вас був плідним?

– Абсолютно, лише хороші спогади. Дуже гарний колектив, особисті умови на висоті. Президент – просто фанат футболу, відомий на всю країну керівник «Запоріжсталі» Віталій Сацький. Він постійно приїжджав на базу, намагався керувати навіть дрібницями у футбольному клубі, що часом трішки навіть дратувало. Але тільки згодом ми зрозуміли: краще так, аніж набагато гірші варіанти. Бо у нас завдяки йому були дуже класні умови. Зарплата – все вчасно, премії – будь ласка. Інфраструктура теж на висоті. Все, як у  професійному клубі.  Правда, іноді навіть  після виграшного  матчу нас закривали на базі. Бо, бачте, ми не показували «барселону», а президент наш був ще й фанатом  іспанського гранда.

– А були в складі «Металурга» ті, хто міг показувати «барселону»?

– Ну «барселону» в істинному розумінні цього слова  може й ні, але гарний, якісний  футбол – будь ласка. Якраз в ті роки у  команді засвітилося потужне покоління запорізької школи підготовки. Саме тоді починав Тарас Степаненко, трохи молодший Сергій Кривцов, вже добре знаний Олексій Годін. Словом, компанія була пристойною, в одному із сезонів   нам не вистачило лише два очки, аби потрапити у зону єврокубків.

– А що таке «Сімург»?

– Традиційна ситуація для футболіста. У Запоріжжі контракт закінчився, бажання його продовжувати зі мною  у керівництва не було, вже взяли курс на омолодження. Запропонували поїхати в Азербайджан. Вже коли підписав контракт на рік із тамтешнім «Сімургом», пролунав дзвінок-запрошення від луганської «Зорі». Однак підпис під контрактом  стояв, тож я рік відіграв за команду вищої азербайджанської ліги. Вона виступала у другій групі з шести команд, де головним було завдання потрапити до першої шістки. Нам не вистачило лише кількох очок.

Юрій Вернидуб переконався: 34-річний Постранський  – все нормально,  у потрібному тонусі

– Але ж у «Зорі» ви таки  опинилися. І це був третій  з головних китів  вашої кар’єри.

– Саме так. Мені на той час  було вже 34. Зрілий футбольний вік, хоча воротарів це особливо не стосується. Бажання грати у мене було, сили присутні. Я зателефонував Віталіку Вернидубу, з яким ми близько товаришували. Під час виїзних матчів за «Металург» три роки мешкали в одній кімнаті. Про моє бажання він розповів батькові. Юрій Миколайович, як ви пам’ятаєте, очолював тоді «Зорю». Якось роблю традиційну пробіжку у Полтаві, дзвінок від Юрія Миколайовича: «Ну як ти, в якій формі?». Відповідаю, що якраз роблю розминочку, тож все в нормі. Словом, приїхав до Луганська, пройшов  з командою збори, тренери побачили, що я в тонусі. І ось таким чином «Зоря» продовжила мою активну футбольну біографію практично на три роки. Кожен раз продовжуючи контракт ще на рік. Могли б і далі, бажанння було присутнє, але президент вирішив теж братися за омолодження. Мав ще запрошення до вищої лігу Сербії, але у фінансовому плані, як кажуть, шкірка була не варта вичинки.

– Цього року Віталію Постранському виповниться 47 років, а він, здається, й не збирається завершувати виступи у  футболі? Чому, для чого ви продовжуєте грати за аматорські команди? І скільки їх було?

– Та лише дві, не рахуючи юності, коли грав за львівський «Сокіл». На Полтавщині це  полтавська КЛФ та новосанжарський «Стандарт». За останній гратиму  вже третій сезон. Що дає?  Найголовніше, що я граю, що я діючий, я в тонусі. У  мене є сили, присутнє бажання, і відчуття,  що я  не відбуваю номер, а потрібний команді, що витримую конкуренцію. Тож гратиму доти, доки будуть присутніми ці почуття та, звісно, дозволятиме стан здоров’я.

– Саме про це наступне запитання. Який секрет вашого футбольного довголіття? Вже можна саме так говорити.

– По-перше, контроль за собою, у багатьох аспектах. Підтримка фізичної форми постійно. Двічі чи тричі на тиждень треба своєму організму давати навантаження. Ми з хлопцями виходимо на майданчик, бігаємо, тренуюсь  я й самостійно.

Вже більше трьох років  зовсім не вживаю ніякого алкоголю. Це дуже допомагає тримати себе в тонусі.

– Повернемося до  психологічної стійкості воротаря. Напевно навіть зайвим є запитання, наскільки це важливо?

– Дуже важливо. Психологія надзвичайно важливий чинник стабільності воротаря. Якщо вона не міцна, то людині у воротах не допоможуть навіть найкращі його природні дані.

– Стійка психологія напрацьовується?

– Безперечно. Причому, саме на своїх помилках. Тобто, треба зробити правильну аналітику – що ти зробив неправильно.

На підставі цього  напрацювати для себе висновки, як не допускати повторно такі  ж  промахи. І після цього забути про допущені  помилки. Пам’ятати лише висновки.  І ні в якому разі не переварювати в собі тиждень, два невдалі дії. Інакше воротар емоційно вигорає, може зародитися боязнь помилки.

І тоді людина хвилюватиметься за кожний свій рух, кожну дію.

– У вас такі моменти були?

– Звичайно були. Добре, коли є тренер, котрий підкаже, розтлумачить. Зараз воротарям все ж простіше. Нині з ними працює спеціальний тренер,  це допоможе уникнути  кризових ситуацій. Ще донедавна таких фахівців не було. Я і по сьогодні добрим словом згадую тренера Володимира Журавчака.

Він працював зі мною у «Карпатах», потім був головним у ФК «Львів». І от саме він заклав у мені основи воротарської  психології. Ми якраз аналізували помилки, але він одразу вчив не зациклюватися на них, а думати лише про шлях, як не допустити їх. Завдяки йому  для мене потім не було ніяких проблем приходити у  команду другим воротарем. Він навчив, що своє місце у воротах треба відвойовувати, буквально вигризати.

Звісно, роботою на тренуваннях та внутрішньою вірою. І, приходячи в команду другим, я знав, що статус сильнішого я доведу працею.

– Що приносить воротарю найбільше задоволення – відбитий пенальті, красивий сейв чи щось інше?

– Задоволення найбільше приносять сухі ворота, які ти залишаєш після матчу. Приносить результат, якого ти досягнув разом з командою. Бо ніякі індивідуальності, навіть найбільш талановиті, не дадуть результату одноосібно. Футбол – командна гра. Це ніколи не треба забувати.

Якщо говорити про пенальті, то більше згадуються ті, хто забив (сміється – авт.) Тим паче, коли це такі люди як Ребров та Шевченко. Ребров забив мені ще на початку футбольного життя, коли я грав за ФК «Львів». Андрій Шевченко пробив точно, коли  я стояв у воротах луганської «Зорі».

– Віталію, своєю спортивною кар’єрою задоволені?

– У  цілому так. Хоча вона могла бути кращою. І проблема в мені, у тій же психології. Треба було раніше повірити у свої сили. Досить довго я думав, що  є сильніші за мене, а я, мовляв, не дотягую. Виходить, сам себе не дооцінював. Тільки потім зрозумів, це помилкова позиція. Тому ще раз і ще раз – психологія грає надзвичайно важливу роль.

Анатолій Гаркуша

“Спорт Клуб” №9-10 від 13-го березня 2024 року

Фото – Євгена Кравса, прес-служби ФК “Ворскла” та з архіву Сайту вболівальників ФК “Ворскла”

Погода