Володимир Баєнко: «Я завжди житиму з цим пенальті»

У сезоні 2019/20 «Ворскла» була близькою до того, щоб виграти другий великий трофей у своїй новітній історії. Фінал Кубку України проти київського «Динамо» полтавці провели достойно, проте поступилися в неймовірній серії післяматчевих пенальті. Останнім у складі нашої команди з «точки» схибив Володимир Баєнко. Колишній захисник «Ворскли» пригадав події навколо цього моменту в інтерв’ю порталу Футбол24, фрагмент якого ми вам пропонуємо нижче.

– Після закордонних пригод ви повернулися в Україну. Здавалося, у Ворсклі настала стабільність, проте все змінив один пенальті у фіналі Кубка. Доленосний момент?

– Ще до цього випадку у Полтаві було не все гаразд – тренер не розраховував на мене. Починаючи із зимових зборів, я став грати менше. Звісно, якби я забив у фіналі, а ми виграли трофей, то кар’єра склалася б по-іншому. Однак про це не варто жалкувати. Так, я помилився. Але ж не навмисно.

– Для себе ви знайшли причини того, чому пробили тоді вище воріт?

– По-перше, не вистачило майстерності. По-друге, був невпевнений. Я йшов дев’ятим. Залишався тільки Шехіч, який не хотів бити. Я теж не хотів підходити до позначки. Мене випустили на поле на 119-й хвилині замість Руслана Степанюка. Я, захисник, виходжу замість нападника. А на лавці залишається штатний пенальтист і нападник Денис Васін. Я розминався 110 хвилин, далі пішов собі на лавку. Я бігав, сидів, стояв, хвилювався… У нас залишається одна заміна. Усі розуміли, що вийде фахівець з пенальті – наш воротар Павло Ісенко.

– Ви були здивовані, коли вам наказали переодягатися?

– Я не міг сказати, що не вийду. За секунду зняв штани та кофту. Це ж такий шанс, взяти участь у фіналі. Підняти над головою кубок – це мрія. Я не забив – це моя вина, підвів команду. Та це може статися з кожним.

– Ви неодноразово забивали пенальті у своїй кар’єрі, зокрема у єврокубках та фіналі Кубка Латвії. Багато разів переглядав ваш удар у ворота Динамо. Били на силу, а м’яч зрізався?

– Помітив, що стрибки Бущана закономірні – якщо б’є правоногий гравець, він стрибає у правий кут і навпаки. У фіналі Кубка Латвії був схожий епізод – тоді я забив. Якось в Узбекистані я “зарив крота” і низом забив. А тут я не мав впевненості. На ходу почав вигадувати і в останню мить змінив рішення, вирішивши пробити на силу по центру.

– У роздягальні Юрій Максимов не влаштовував розбору польотів?

– Усі, хто були там, знають, як було насправді. Якщо колись захочуть, то розкажуть. Це чоловіча роздягальня. Все, що було – на його совісті. Йому з цим жити. Я б, напевно, так не зробив. Але це вибір тренера. Колектив мене підтримав. По дорозі додому наш автобус зупинили фанати. Покликали мене і сказали: “Всі помиляються, життя на цьому не закінчується”. Знаєте, є такий вислів: “Є тільки один спосіб уникнути критики – нічого не робити, нічого не казати і бути ніким”.

– Ви довго картали себе через той момент?

– Не знаю, ким треба бути, щоб після матчу лягти спокійно спати, ніби нічого не трапилося. Я просто не знав, що робити. Розумів, що виправити вже не можу. Як змінити минуле? Воно у тобі сидить, але ти безсилий. Усе навколо мені нагадувало про той пенальті. Проте я знаю, що таке горе – це коли втрачаєш дорогу людину. Це велика біда і біль. Щодо пенальті, то я теж мав змиритися. Я завжди житиму з цим пенальті. Мене підколюватимуть, я згадуватиму… Це вже історія.

– В одному з інтерв’ю ви сказали, що при зустрічі не потиснули б руку Максимову.

– Не зовсім. За правилами етикету першою руку подає старша людина. Зроблю так, як він. Якщо старша людина протягуватиме мені руку, я ніколи не буду відвертатися. Якщо Максимов пройде повз, то я не полізу обійматися і запитувати, як справи.

Бесіду вів Любомир Кузьмяк