Володимир Чеснаков: “Зробимо все для здобуття “бронзи”

Інтерв’ю “Футбол 24” із хавбеком Ворскли і її капітаном Володимиром Чеснаковим – про величезні борги клубу, Миколу Павлова, Олександра Рикуна із зайвою вагою і свої літературні та музичні топи.

Ворскла – на відстані 4 очок від бронзових нагород УПЛ. В останніх двох турах команда Василя Сачка зіграє у Маріуполі, а потім прийматиме Зорю – єдиного конкурента у боротьбі за топ-трійку.

Полтавський клуб – своєрідний феномен українського чемпіонату. Попри колосальні фінансові проблеми і слабку відвідуваність домашніх матчів, Ворскла стабільно набирає очки і вже гарантувала собі потрапляння у Лігу Європи.

Про складові успіху ми розпитали у капітана команди – Володимира Чеснакова. Наша розмова відбулася в особливий день.

– Володимире, ми з вами спілкуємося 9 травня. Що означає для вас ця дата? Це – свято, чи, можливо, день вшанування пам’яті мільйонів жертв планетарної катастрофи?

– Два в одному. З одного боку – скорбота за мільйонами загиблих людей. З іншого – свято, адже відбулася перемога над фашизмом.

– Ваші родичі воювали?

– Наскільки мені відомо – ні.

“Відчуваємо унікальність моменту – зробимо все для здобуття “бронзи”

– У цьому сезоні УПЛ у вашому пасиві вже 8 жовтих карток, ви тільки-но відбули дискваліфікацію. У попередньому сезоні зібрали 10 “гірчичників”. Для вас це – норма?

– Так, це нормально. Звичайно, хотілося б їх мати поменше, щоб не пропускати матчів. Картки бувають двох типів. Є виправдані, а є невиправдані – за відкидання м’яча чи розмови із суддями. Якщо все по ділу, у боротьбі – це нормально. У мене переважно виправдані “гірчичники”.

– Арбітр, манера суддівства якого викликає у вас найбільше претензій?

– Та всі – однакові. Я краще відповім по-іншому: який арбітр для мене – найкращий (Усміхається).

– Будь ласка.

– Був у нас такий суддя Юрій Вакс. Коли його призначали на матч Ворскли – ми постійно перемагали, навіть Динамо. Якийсь такий абсолютно фартовий рефері.

– Вже без Вакса ваша команда може здобути бронзові медалі – вперше із 1997 року. Чи відчувають у Ворсклі унікальність та важливість цього моменту?

– Звичайно, що ми відчуваємо – і унікальність, і важливість моменту. Дуже хочемо цю бронзу і будемо робити все для того, щоб досягнути історичного результату – Полтава жила без нагород понад 20 років. Відчувається серйозний вантаж відповідальності за результат у двох заключних матчах.

– Дуже ймовірно, що доля нагород вирішуватиметься в останньому турі – Полтава прийме “бронзовий” фінал…

– Наш чемпіонат – такий, який він є. Тут щось передбачити дуже складно. Візьміть, наприклад, першу шістку. Нема такого, щоб якась команда впевнено відірвалася у боротьбі за п’яте місце, третє чи навіть перше. Завжди є нюанси, при яких кожен може досягнути позитивного для себе результату. У вирішальних двох турах буде дуже цікаво.

– Попри те, що Ворскла претендує на п’єдестал, глядачів на домашніх матчах – мізерно мало. Чому?

– Справді, нам хочеться, щоб глядачів на трибунах було значно більше. Якщо проаналізувати ситуацію, то пригадується період, коли наші домашні матчі супроводжували постійні природні катаклізми. То холодно-морозно, то дощ, ледь не ураган… Наш стадіон до таких “сюрпризів” не пристосований, як арени Динамо чи Шахтаря, де створені комфортні умови для вболівальників. Тому тим нашим прихильникам, які приходять за будь-якої погоди, я хочу сказати велике спасибі. Щоб люди ходили, потрібна, по-перше, командна гра, а по-друге – комфортні умови для перегляду матчу.

Але є приємні винятки. На нещодавній матч проти Динамо зібралося стільки глядачів, що я вже й не згадаю, коли таке було. Після гри журналісти поцікавилися у мене: “Які у вас емоції?” – “Двоякі, – відповідаю. – Ми налаштовувались на позитивний результат – як мінімум, не програти. Тому прикро через те, що програли. Зате відчуваю гордість за те, скільки глядачів зібралось на трибунах”.

От чесно: гордість переповнювала навіть після невдачі. Йдеш з поля, а тобі аплодують і скандують “Молодці”. Дуже приємно! Якби так на всіх матчах – це було б круто.

“Вірю, що Ворскла виплатить усі борги”

– Ворскла – справжній феномен українського футболу. Попри величезні фінансові проблеми команда залишається на третьому місці. Ви – капітан. Як вам вдається налаштувати і згуртувати колектив у такій непростій ситуації?

– Фінанси – фінансами. Але у Ворсклі, на щастя, підібрався такий колектив, який демонструє, що гроші – не найголовніше. Звісно, було б простіше думати тільки про футбол, відчувати стабільність і впевненість у завтрашньому дні. Тим не менше, коли ми побували на третьому місці, розпробували, що це таке, то відчули, що маємо реальний шанс добитися успіху. Відбулося об’єднання команди – тепер у всіх нас є одна велика спільна мета. Ось і відповідь на ваше запитання.

– Чи траплялися моменти, коли все виходило з-під контролю, і ні вам, ні тренеру не вдавалося достукатись до команди?

– У цьому сезоні не було такої ситуації.

– А коли була?

– У минулому або позаминулому чемпіонаті. Тоді настала критична точка падіння. Вважаю, ми пройшли цей етап із честю. Потрапили у другу шістку чемпіонату і могли зламатися психологічно – просто догравати чемпіонат. Натомість, це завело команду. Якщо не помиляюся, ми у цій другій шістці не програли жодного матчу і здобули так званий Кубок престижу. Це дорогого коштує.

– Яка ситуація зараз? Це правда, що клуб почав виплачувати борги?

– Так, правда. Виплатили нам одну зарплату.

– Екс-захисник Ворскли Олексій Дитятьєв, перед яким ще не погасили заборгованість, розповів нещодавно: “Там такі суми, що не хочу вас лякати”. Ви вірите в те, що керівництво поверне все і всім?

– Вірю. Не знаю, як це буде відбуватися, але вірю.

– Ви розповідали, що ділилися грошима із своїми одноклубниками. Віддавали останню сорочку?

– Та ні, не останню. Я ж кажу: це було в найбільш критичний для команди час. Сподіваюся, ми вже пройшли цю точку і до неї не повернемося.

– Ворскла вже гарантувала собі єврокубки, проте є побоювання, що через борги команда там не зіграє…

– Це вже запитання не до мене. Я не знаю, як там правильно за законодавством. І вникати в це особливого бажання немає.

– Якщо продовжувати тему Ворскли у єврокубках, то пригадуються, насамперед, два шокуючі фіаско – від Жиліни та Локомотіви, які ще свіжі у пам’яті. Яка з цих поразок боліла більше?

– Жиліна.

– Довго оговтувалися?

– Що у вас за запитання? (Сміється). Якщо будеш довго оговтуватися – гріш тобі ціна. У будь-якій ситуації потрібно залишатися професіоналом. Зрозуміло, ця невдача була болючою. Такого ніколи не було, щоб перемагати 3:0, за секунду до фінального свистка пропустити і вилетіти з турніру. Але нічого… Перемкнулися на наступні матчі. Такого, щоб ходити з опущеними головами і бідкатися “ой, як ми так могли”, не було. Працювали далі.

“Після тренувань Павлова люди плакали”

– У Ворсклу ви потрапили в лютому 2006-го, отже ще застали в команді легендарного тренера Віктора Носова. Що можете розповісти про цю постать?

– У той період я ще не підпускався до першої команди, виступав за “дубль”. До головної команди потрапив вже тоді, коли її очолив Анатолій Момот. Проте чув від одноклубників, що Носов – це людина з великої літери. Він був психологом – міг спілкуватися з командою не лише про футбол, а й про життя. Дуже світлий чоловік. Шкода, що його вже немає з нами. Тренери такого калібру роблять із підопічних не лише футболістів, а й допомагають їм стати справжніми чоловіками і людьми.

– Як вас прийняв дорослий колектив? Олексій Бєлік розповідав, що у Шахтарі на правах “салаги” йому доводилося бігати за пивом…

– Мене прийняли взагалі чудово! Пригадую, тільки-но приїхав на базу, Саня Чижов показав мені кімнату: “Тут ти будеш жити”. Він, а також Денис Кулаков та Сергій Кравченко одразу взяли мене під своє крило. З ними я тренувався, відпочивав, гуляв містом, пив чай-каву. Словом, чудово влився у колектив.

– Хто для вас був найбільшим авторитетом у команді?

– Сергій Долганський. Геннадій Медвєдєв. Сергій Закарлюка. А ще – Краснопьоров, Єсін, Величко, Даллку, Маркоскі. У Ворсклі вистачало непересічних персон. Полтавські футбольні звірі (Усміхається).

– У чемпіонаті ви дебютували матчем проти донецького Металурга – нульова нічия. Не перегоріли?

– Пригадую, я тоді мешкав в одній кімнаті із Адріаном Пуканичем. Підходить до нього Момот і каже: “Адріане, розкажи Чеснакову, як треба грати – він сьогодні вийде на поле”. У мене було таке відчуття, що я перевернувся із ніг на голову. Після матчу почув від тренера: “Ти каші не зіпсував”. Для мене це було найголовніше.

– Невдовзі команду очолив Микола Павлов. Що найбільше запам’яталося від роботи із класиком українського тренерського корпусу? Виснажливі тренування? Тонкий гумор? Бувальщини?

– У перший період – це, звичайно, тренування. Три збори проходили у Туреччині. Тест за тестом – на полі їх було дуже важко здавати. Ніхто не сподівався, що отримаємо таке навантаження, життя нас до такого не готувало (Усміхається). Доходило до того, що люди плакали, сходили з дистанції, ламалися.

Вже згодом, коли я став впевненим гравцем основного складу, відчув від Павлова батьківську турботу. Отримував настанови і хороші уроки, психологічну підтримку. Микола Петрович полюбляв наголошувати: “Для мене, насамперед, важливо зробити з вас не футболістів, а нормальних людей”. Навчив нас казати “спасибі” прибиральниці або працівникам кухні, при потребі допомагати їм або хоча б запитати, як справи. Самотужки мити власні бутси. Ось такого плану спогади.

– Павлов – це ходяча енциклопедія історій. Людина, яка багато спілкувалася із Кучмою, Лобановським, Суркісами. Щось із цього розповідав команді?

– Розповідав, звісно, але я вже зараз не пригадаю усіх подробиць. По частині анекдотів у нас більше виступає Дмитрович (Іван Балан, 68-річний тренер Ворскли, – “Футбол 24”). А от Павлов більше стежив за дисципліною, порядком.

– Пригадуєте знаменитий епізод, коли на Миколі Петровичу розірвалися штани?

– Звичайно. Я тоді не грав, але хлопці мені розповіли, що його штани розірвалися по швах. Пригадую інший епізод. Грали ми у Маріуполі. І от Павлов вирішив показати, як потрібно вибивати м’яч. Той котився до нього, підстрибуючи. Петрович замахнувся, вдарив – і м’яч полетів разом із тапком (Сміється).

– У 2010-му тренер привіз до Полтави колишнього підопічного – Олександра Рикуна. Чи здивувала вас фізична форма цього плеймейкера? Павлов пригадував, що після перших тренувань Рикун скинув одразу 8 кілограмів…

– Так і було. Коли приїхав Рикун – його зайва вага читалася неозброєним оком. Після перших тренувань Олександр різко почав скидати непотрібні кілограми. Цікаво, що в плані режиму до нього не було жодних претензій. Очевидно, дав Павлову якусь обіцянку. Микола Петрович мав підхід до Рикуна.

– Тим не менше, геній тонкого пасу провів за Ворсклу лише кілька матчів і поспішно закінчив кар’єру у 32 роки. Павлов взявся його рятувати занадто пізно?

– Я не замислювався над цим. Це краще у нього запитати – що і як.

“Мною цікавився Металіст”

– У 2009-му Ворскла пробилася до фіналу Кубка України, де завдяки голу Сачка обіграла Шахтар. Як вас зустрічала Полтава? Наскільки солідні преміальні отримала команда?

– Одразу вам скажу, що сума не була великою. Для нас гроші не відігравали ролі. Найважливіше – потрапити в історію і відчути на собі ці емоції, неймовірну радість. Таке не забудеться ніколи.

– У сезоні 2011/12 Ворскла зіграла у груповому етапі Ліги Європи. Копенгаген, Ганновер, Стандард. Цікаво, чи вдалося вам потрапити у поле зору скаутів якогось із європейських клубів?

– До мене ніхто не звертався, тож я не знаю ніякої конкретики.

– За Ворсклу ви граєте упродовж 12 років – дуже солідний показник. Скажіть чесно: бажання щось змінити, спробувати себе в іншому клубі або чемпіонаті, – наявне?

– Сказати, що я прямо-таки загорівся бажанням, не можу. За великим рахунком таке бажання може з’явитися, коли надходять конкретні пропозиції. А так – я ж кажу – конкретики не було, лише якісь чутки. У Полтаві мені подобається.

– Динамо, Шахтар, Дніпро, Металіст… Хтось із них цікавився вашими послугами?

– Це було ще в період, коли я виступав за молодіжну збірну України. Говорили про зацікавленість Металіста. Але, знову ж таки, на рівні чуток. Я така людина, яка вирішує питання “по мере их поступления”.

– Якби надійшла конкретна пропозиція із Росії – поїхали б?

– Враховуючи ситуацію останніх років – звісно, що ні.

– Ви зіграли понад 20 матчів за молодіжну збірну України, а от за національну – жодного. Надія є?

– Звичайно. Все залежить від мене і від моєї гри. Якщо зараз, дай Боже, візьмемо “бронзу”, згодом зіграємо у єврокубках – матиму шанс зарекомендувати себе.

“Слухаю Лєпса, Вакарчука і Скрябіна”

– Сергій Сидорчук перечитав усього Дена Брауна. Які у вас літературні вподобання?

– Я також читав Брауна – “Втрачений символ”, “Код да Вінчі”. З останнього, що прочитав, – Михайло Лабковський, “Хочу і буду”. Дуже цікава психологічна книга. На одному подиху проковтнув “Шантарам” Грегорі Девіда Робертса. Сподобалася й інша книга цього автора – “Тінь гори”. Перечитав усю серію книг Бориса Акуніна про Фандоріна. Ось так.

– “Шантарам” – це про Індію. Ви бували в цій країні?

– Жодного разу. Але, до речі, підбиваю дружину до мандрівки в Індію – хочеться зануритись у їхню культуру. Дружина поки що чинить опір (Усміхається). У “Шантарамі” чудово описане місто Мумбаї – як там переплітаються усі запахи, як вулицями гасають рикші, за якими законами живуть нетрі мегаполісу.

Свого часу ми відпочивали у Таїланді. Там дуже схоже переплітаються запахи, аромати спецій. Тож в Індії наразі не бував, але Таїланд у плані колориту навряд чи суттєво поступається.

– А в Україні відкриваєте для себе якісь цікаві місця?

– За великим рахунком – ні. Але маю бажання одного разу посадити сім’ю у машину і проїхатися красивими куточками нашої країни.

– Ваші топи у сфері музики?

– Мені подобається Лєпс. З українців – Вакарчук, Скрябін. В основному серце лежить до попси (Усміхається).

– Сім’я. Кого виховує Чеснаков-батько?

– Старшому синові – Микиті – 3 червня виповниться 6 років. А молодшому – Максові – 23 серпня буде 3 рочки. Моє головне завдання – виховати з них хороших людей. А чи виростуть із них футболісти – побачимо.

Можу розповісти про старшого. Він побував уже на трьох футбольних тренуваннях. Спершу йому не сподобалося. Стояв осторонь, ледь не плакав. Наступного разу я йому порадив: “Микито, не стій на місці. Бігай там, де м’яч – він сам до тебе так просто не прилетить”. Син почав бігати за м’ячем, забив 2 голи, а його команда перемогла – 2:0. “Тату, мені так сподобалося!” Я йому купив форму збірної України із номером Коноплянки. Плюс – бутси-сороканіжки. Тепер займається із задоволенням.

Олег Бабій, “Футбол 24”