Анатолій Дяченко: “Про майбутнє футболу ніхто не думає…”

Колишній керманич полтавського футболу, який понад два десятки років очолював обласну федерацію, поділився з газетою “Полтавщина Спорт” власними думками щодо стану справ у нашому футбольному господарстві, а також згадав минулі часи та їх представників…

Хто розвиватиме футбол?

– Як ваші справи, Анатолію Михайловичу?

– Все гаразд, дякую. Наразі більше часу проводжу у Полтаві, а перед цим деякий час працював у столиці, не у футбольній сфері.

– Але ж за футболом, безсумнівно, ви все одно слідкуєте…

– Намагаюся тримати руку на пульсі.

– З новим президентом ФФУ ви давно знайомі?

– З тих пір, як він опинився у футбольному середовищі, очолив Дніпропетровську обласну федерацію. Деякий час ми з Андрієм Павелком навіть працювали разом у Комітеті регіонів ФФУ.

– Кого вважаєте найкращим полтавським футболістом усіх часів?

– За потенціалом – Івана Шарія. Але на жаль, у повній мірі свій талант Іван Григорович так і не розкрив. Наведу приклад – Олег Блохін. Я знав його ще молодим, грав проти нього. Яким він тоді був? Швидким, але “одноногим” гравцем, який був доволі прямолінійним, який не найкращим чином взаємодіяв із партнерами по команді. Це була така собі “електричка”, що не могла змінити напрям свого руху. У Шарія сильних якостей було набагато більше. Але він не досяг у футболі тих вершин, яких досяг Блохін…

Вважаю, що в індивідуальному плані тогочасні футболісти були набагато сильнішими, ніж сьогоднішні.

– Відчуваєте себе зараз “своїм” на стадіоні “Ворскла”?

– Ні, не відчуваю. Мені 62 роки, з яких сорок я віддав полтавському футболу – спочатку у якості гравця, а потім – функціонера. І стадіон багато років був для мене рідною домівкою. Наразі все не так…

***

Я ніколи не повірю, що у складі чемпіонів області – команди СК “Полтава” немає гравців, які б могли зацікавити ту ж “Ворсклу” чи ФК “Полтава”. Сьогодні у складі фіналіста Ліги Європи – “Дніпра” – грають корінний полтавець Руслан Ротань, кременчужанин Рома Безус, хлопець з Миргородщини Павло Ксьонз… Мало хто знає, що за донецький “Металург” грає здібний полтавець Богдан Мишенко, за “Говерлу” – Дмитро Хльобас – хлопець із Лохвиці, за “Олімпік” – Андрій Міщенко з Кобеляк. І таких прикладів багато. У нас є чимало талантів, але доводити свій професіоналізм вони чомусь повинні поза межами Полтавщини.

Я свого часу казав, що після другої світової війни в Полтаві не збудували жодного футбольного поля. Добре, що “Ворскла” побудувала у Нижніх Млинах та в районі автоагрегатного заводу футбольні поля для юнацьких складів клубу. Але жодного нового стадіону в місті немає, як немає жодної спеціалізованої арени для аматорського та дитячого футболу.

Коли пішов – усе передав новим керівникам федерації футболу

– Ви – людина, яка кілька років створювала у Полтаві футбольний центр, вкладаючи у Будинок футболу і час, і гроші. Що зараз із цим проектом?

– Нічого. Після того, як почалося цькування, пов’язане з виборами керманича ФФУ, я зрозумів, що Будинок футболу мало кому потрібний. Мені і приказували, і погрожували, і хабарі давали, аби тільки я пішов із посади голови ФФПО. Я зрозумів, що футбол розвивати – нікому не потрібно. Свого часу було чимало пропозицій створити в Полтаві регіональний центр дитячо-юнацького футболу, де можна було якісно готувати молодих гравців. Де було б усе необхідне для прогресу юних футболістів – і поля, і харчування, і медичне забезпечення, і якісне відновлення…

– Чи стало для вас справжнім шоком, коли оновлена ФФПО відмовилася від Будинку футболу?

– Я не хочу нікого ображати. Але вважаю, що відмовитися від такого футбольного центру – це злочин. Адже час займатися розвитком гри, час займатися інфраструктурою. Зараз там тиша. Шкода, що про майбутнє футболу ніхто не думає…

Узяти, наприклад, Кременчук – великий промисловий центр області. Свого часу, окрім аматорських, там грали у різних лігах три-чотири команди майстрів. Що таке три команди? Це 70 футболістів, 8-12 працевлаштованих тренерів, тисячі уболівальників на трибунах стадіонів!

Я згадую, як ми з головою спорткомітету Олександром Степановим сідали в його службову “Волгу” і їхали в Лубни на зустріч із першим секретарем міському партії – людиною на прізвище Соболєв. Чудовий був чоловік! Спільними зусиллями ми створили там команду “Сула”, яка гриміла на всю Україну. У Пирятині ми створили самобутню команду, у Карлівці, в інших містах і селах області.

Постійно кудись їздили, розмовляли з керівниками міст і районів, доводили їм, що футбол потрібен! А сьогодні розвитку я не бачу. Для того, щоб в маленькому районному центрі був футбол, що потрібно? Працююча районна федерація, дитяча спортивна школа – ми домоглися того, що майже у всіх районах області наразі у нас є такі футбольні осередки. У районах інколи це зробити простіше, якщо є справжній господар, а в Полтаві та Кременчуці команд (окрім юнаків), що грають в обласному чемпіонаті – немає взагалі!

У Полтаві – три райони – Ленінський, Київський та Октябрський. Невже у кожному з районів обласного центру не можна створити аматорські команди, які б могла достойно грати хоча б на рівні обласного чемпіонату?

***

Надін, Кобушко, Веревський та інші…

Спілкуюся з вами – і згадую Адама Надіна, а він – то ціла епоха полтавського футболу! Архіваріус, журналіст, коментатор, футбольний арбітр. У 1960-ті роки Адам Григорович працював диктором на полтавському стадіоні, і сидячі із мікрофоном міг спокійно дозволити собі прокоментувати той чи інший ігровий епізод. Мало хто пам’ятає, що саме Надін був на початку 1950-х першим керівником обласного осередку ДСТ “Колгоспник”, під прапором якого у 1957 році у Полтаві вперше з’явилася футбольна команда майстрів. Надін був, за великим рахунком, першим футбольним журналістом у Полтаві. Складав довідники, писав матеріали у місцеву пресу, готував програмки домашніх поєдинків полтавців. Кілька років Адам Григорович очолював обласну футбольну федерацію.

Якщо хтось чогось не знав – ішов до Надіна. Він знав усе, він міг підтвердити, якщо треба…

Після Надіна довгий час обласне товариство “Колгоспник” очолював Олександр Прокопович Кобушко – свого часу центр форвард полтавських команд, великий ентузіаст футболу. Завдяки його зусиллям полтавська команда комплектувалася вправними гравцями з різних куточків країни – від Закарпаття до Москви. За його часів у Полтаві збудували футбольну арену – на місці сучасного стадіону “Ворскла”, два адмінбудиночки, голуб’ятню, адже Кобушко був палким прихильником голубів.

Свого часу разом із Кобушком за провідні полтавські команди грав Іван Веревський – дідусь Андрія Веревського, одного з найбагатших людей України. З Андрієм я особисто не знайомий, зате був знайомий із його батьком – Михайлом, він був однокласником іншого відомого полтавського футболіста, а потім – бізнесмена Євгена Романовського. Ми інколи спілкувалися, бували разом в одній компанії.

***

Найяскравішою зіркою полтавського футболу на початку 1960-х років, на мій погляд, був Віктор Бичков – вихованець тренера Василя Тренича. Його першим із полтавців у 1964 році запросили до лав юнацької збірної Радянського Союзу! Тоді ж, 16-річним юнаком він опинився у складі полтавської команди майстрів. Це було визнання.

Перший випуск у школі “Колгоспника”, де з дітьми працював легендарний Іван Іванович Горпинко був у 1957 році: звідти вийшли Бугаєвський, Попіневський, Юлій Басюк, Білокур та інші відомі гравці того часу. Через багато років Горпинко жартував, – мовляв, якби за кожного свого вихованця отримував хоча б карбованець додатково до пенсії – непогано жив би…

Станіслав МАЙЗУС