Четвертий похід у Європу. Частина чотирнадцята

Дещо про психологію

Хоча в 2000-му році я вже працював у клубі «на громадських засадах» (чому — то окрема розповідь), але часто спілкувався і з працівниками, і з гравцями, багато з яких, особливо старожили, сприймали за свого. І не дивно. Разом пройшли становлення команди, попередні євросезони, останні чотири роки жили практично однією сім’єю.

Прикру поразку за рівної гри від міцного клубу одного з провідних чемпіонатів Старого світу (це тепер Португалія поступається Україні в таблиці коефіцієнтів УЄФА, а тоді була шостою) наші хлопці сприйняли не однозначно. Новачкам усе минулося відносно спокійно. А ось «ветеранам» — Кобзарю, Костюку, Мачогану, Омельчуку, Першину, а особливо Ковтуну було помітно не по собі. Тим більше, що хтось нишком кинув чутку, ніби деякі футболісти гру «здали». А підґрунтя елементарне: заборгованість, нерегулярні виплати зарплати, мовляв, захотіли заробити… Уболівальники зі стажем, мабуть, про це пам’ятають.

Після одного з тренувань у вестибюлі я зустрів Андрія Ковтуна.

— Уявляєш, кажуть, що я зумисне пропустив два м’ячі! — кинув він. — З мене що, роблять винного? Програє ж команда! А де були захисники, особливо коли нам забивали вдруге? Я, справді, міг вийти на перехоплення, але було слизько і понадіявся на них. Хлопці тепер жартують, а в мене кішки скребуть… Не можу більше!..

Стало зрозуміло, що з таким настроєм годі виходити на поле. До Порту Ковтун не поїхав. Морозов пояснив просто: у воротаря психологічні проблеми. А як їм не з’явитися? Упродовж останніх чотирьох років він був незмінним на останньому рубежі команди. Його сейви великою мірою допомогли і в здобутті «бронзи», і в двох наступних успішних сезонах. Кілька разів його визнавали кращим воротарем туру, а за версією «Команди» й «Футболу» Андрій входив до символічних збірних.

Тож перед матчем-відповіддю знову виникла проблема: кому довірити місце на останньому рубежі? Молодому Круцу, який помітно нервує навіть у внутрішніх матчах, що й далося взнаки в кількох останніх іграх чемпіонату, чи досвідченому, але без ігрової практики Богодєлову? Тренери віддали перевагу В’ячеславу. І, в принципі, не помилилися. Він зіграв надійно. А в Порту нашу команду «поховав» суддя. Про це я писав тоді, і не відмовляюся від своєї думки й сьогодні.

Та про все по порядку.

Своєрідна моральна підтримка

Її намагався надати новий спонсор клубу — асоціація «Ворскла-Нафтогаз». Для перельоту до Порту був зафрахтований переобладнаний турбогвинтовий транспортник АН-74, доволі комфортний. Команду він забрав у Полтаві і першу посадку здійснив у Гостомелі під Києвом, на льотно-виробничій базі АНТК ім. Антонова. Там для делегації провели дуже цікаву й показову екскурсію, не лише продемонструвавши дива вітчизняного авіабудування, а й впустивши всередину могутніх «Руслана» та «Мрії», які готувалися до польоту. Фюзеляжі висотою з триповерхівку. До «черева» першого вже завантажили кілька потужних бульдозерів та іншу техніку, яку мали доправити до Сибіру. А в цеху, розміри якого просто вражали, ми побачили, як складають чергову «Мрію» — найбільший транспортник світу. Ніби нам хотіли показати: бачте, це ми можемо! Звісно, враження були ще ті!
Доки тривала екскурсія, прикордонники оформили візи та інші документи. Усе швидко й без клопотів.

У Гостомелі до делегації приєднався новопризначений голова асоціації (у майбутньому президент клубу), заступник голови правління НАК «Нафтогаз» Валентин Ульянов. І ми його, і він багатьох із нас бачили вперше. Про враження від знайомства можна сказати просто: людина, яка на той час цікавилась футболом лише в силу виконання службових обов’язків…

Затяжний переліт через усю Європу з посадкою для дозаправки в невеличкому німецькому містечку Хан зайняв майже 9 годин.

Але в аеропорту другого за величиною міста Португалії чекало кілька сюрпризів.

По-перше, нас зустріла чимала група місцевих журналістів і телеоператорів, ніяк не менша за всю нашу делегацію. Перше ж запитання: чому немає Ковтуна (і як дізналися)? Далі були звичні — про плани на гру, можливий склад. Морозов відбувся традиційними фразами, мовляв, здаватися не збираємося.

Але колеги все не припиняли допитів, переключившись на гравців, тим більше, була нагода. Після проходження митних процедур ми зі здивуванням побачили, що обіцяний «Боавіштою» автобус біля приміщення аеропорту нас не чекає.

Єдиний представник клубу ламаною англійською спробував щось пояснити, але єдине, що вдалося зрозуміти — в місті багато «трафікс», себто «пробок». З якоїсь спроби він зрозумів, що я хочу поговорити з прес-офіцером клубу Амаралом, з яким спілкувався в Полтаві. Добре, що на той час у них уже був достатньо розвинутий мобільний зв’язок. Довідавшись про нашу проблему, він пообіцяв бути на місці через кілька хвилин, які вилились у півгодини. За цей час журналісти, втративши сподівання порозумітися з командою і тренерами, залишили нас у спокої. А прес-офіцер приїхав не сам, а з двома легковиками, якими в першу чергу відправили до готелю керівництво делегації. Ніяковіючи, він пояснив, що замовлений для команди комфортабельний автобус потрапив у аварію, і зараз спішно шукають інший.

Зрештою, через півтори години ми без особливого комфорту розмістилися в клубному автобусі (мабуть, не найкращому, бо декому довелося стояти), і вирушили до готелю. Майже відразу переконалися, що пересуватися транспортом по старовинному Порту — справа не з легких. Автостради до Євро-2004 ще готуються, а старі вулички не пристосовані до такого потоку автомобілів. Разів зо три застрягали в пробках. Тож до місця проживання — готелю «Іпанема» в самому центрі міста дісталися лише о 23-й за місцевим часом.

І тут настав час здивувань від Морозова. Він оголосив, що все одно команда має випробувати поле, на якому завтра відбудеться поєдинок.

На диво, господарі проблеми з розміщенням і підготовкою до тренування вирішили набагато швидше, ніж з трансфером, і вже через півгодини ми були на стадіоні, розташованому за кілька кварталів.

Тут буде «Євро»…

У світлі нічних ліхтарів стадіон «Ду Бесса», буквально «втрамбований» у центрі міста, вразив своє мініатюрністю, чудовим газоном, і знову ж таки… присутністю журналістів. Уже на ранок усі провідні газети та телеканали розмістили репортажі про приїзд і нічне тренування «Ворскли». Звісно, зрозуміти те, що було написано і сказано португальською, було марно, але такої уваги з боку преси ми ще не бачили. Президент Лоурейру, котрий також у цей пізній час прибув на стадіон запевнив, що це найкраща реклама, тому й афіш та оголошень у місті не розміщували.

Наперед зазначу, що цікавості глядачів це не додало. На матчі їх було не більше півтори тисячі. При вартості квитків 1200 ескудо (близько 12 доларів) та прямій трансляції по місцевому телебаченню це й зрозуміло. А в зв’язку з реконструкцією арени до Чемпіонату Європи дві трибуни були знесені, там велося будівництво. І при цьому інші місця були в ідеальному порядку. Ще нам пояснили, що в Порту «аристократи» (так називають «Боавішту») мають набагато меншу підтримку, ніж міський клуб «Порту», який давно вже завоював повагу простого люду. Щось схоже на протистояння лондонських «Челсі» й «Арсеналу»… Але дві маленькі криті трибуни давали таку акустику, що підтримка нечисленних глядачів була відчутною.

Зранку в день гри команда відпочивала, а керівників делегації запросили на екскурсію містом і традиційний прийом до мера. Древній порт на березі Атлантики вразив гармонійним поєднанням старовини й сучасності. Вузенькі центральні вулички ведуть до площі, яку вінчає пам’ятник Наполеону Бонапарту. Саме тут він отримав вирішальну перемогу над іспанцями, яка принесла незалежність Португалії. Серед місцевих цікавинок відзначу, що навіть маленькі діти вже тоді майже всі мали «мобільники», а українських будівельників було ледь не більше ніж інших. Вони працювали на об’єктах Євро, і жалкували, що через високу ціну квитків не можуть побувати на стадіоні, а вболіватимуть перед телевізором.

Сьогодні подумалось: як би знадобився їхній досвід зараз в Україні. Але де вони?..

У середньовічному палаці мера все було шикарно. Вишукані португальські вина, лангусти… Ульянов, на моє запитання, як його представити, відповів, що поки що він віце-президент клубу. До розмов не залучався, лише схвально відгукнувся про влаштований прийом. Артьомов був у своїй стихії: багато жартував і розпитував про те, як у місті уживаються два футбольних клуби. Але атмосфера була якоюсь напруженою…

Коли на полі «дванадцятий гравець»

На відміну від господарів, у яких, порівняно з попереднім матчем відбулося лише три заміни, склад «Ворскли» зазнав істотніших змін. Про воротаря вже говорилося. А ще замість відсутнього Микитина на лівому фланзі захисту вийшов Мачоган. Центральну зону вартували Доценко й Першин, справа діяв Баланчук. Півзахист знову був насиченим. Костюк, Кобзар, Онопко, Омельчук і Черняк мали активно підтримувати єдиного форварда Мелащенка. Маковські залишилися в запасі.

У португальців найбільше здивувала відсутність головного бомбардира — бразильця Дуди. Пізніше Пачеку зазначив, що проблеми не в гравця, а в клубу. Незабаром цей форвард з’явився в «Бенфіці».

Господарі відразу ж кинулися в атаку, проте наші стійко захищалися і намагалися за найменшої нагоди створювати моменти. Пам’ятаючи, мабуть, першу зустріч, португальці прагнули грати широко, через фланги, але до завершального удару справа майже не доходила. Так тривало хвилин з 20. І тут грою почав керувати швейцарський арбітр Дітер Шох. Кожне падіння португальця кваліфікувалося порушенням. Потихеньку наш карний майданчик обкладали штрафними ударами. Весь хід поєдинку було зламано на 26-й хвилині. Бразилець Велітон, рвучись до м’яча, ухопив Першина за футболку й відштовхнув його, опинившись першим на м’ячі. Тут свисток судді мовчав. До воріт було метрів із тридцять. Але коли полтавець, втративши рівновагу, зробив те ж саме, нападник умудрився впасти майже на лінії штрафного. Швейцарець кваліфікував це як фол останньої надії. Так наші опинилися в меншості. А Санчес виконав штрафний бездоганно: оминувши стінку, м’яч зняв павутину в ближньому верхньому куті. Богодєлов був у розпачі. Ми з начальником команди Геннадієм Слюсаревим сиділи просто за воротами, і все прекрасно бачили. Навіть змогли його підбадьорити: такі м’ячі беруться один із сотні.

Окрилені успіхом, господарі заграли ще активніше. А нашим довелося перебудовуватися, наситивши захист. Попереду залишався лише Мелащенко, тримати якого отримали змогу аж два гравці. Сашка відверто побоювалися. Але при цьому ледь не прогавили Кобзаря, який з кількох метрів після фірмового пасу Омельчука банально не влучив у ворота. І трапилась «оборотка». Мело вривається в штрафний, спотикається об ногу Черняка, красиво падає. Звісно, суддя не довго думав, і пенальті реалізував сам «постраждалий». На кінець першого тайму гру фактично було зроблено.

По перерві Черняка замінив Олександр Головко, який умів віддати чудовий довгий пас. І саме це принесло результат. Отримавши від нього м’яча, Мелащенко рвався до воріт. Його зупинили на межі штрафного. Костюк ударив потужно, Андем відбив прямо на Онопка, котрий не схибив.

2:1 — і ще майже тайм попереду. Таку «Ворсклу» я не бачив уже давно. У хлопців очі горіли, вони йшли у жорстку боротьбу, не дозволяючи супернику приймати м’яча. Дальні удари португальців уміло нейтралізував Богодєлов. А наші контратаки ставали все гострішими. Господарі виглядали розгубленими, не розуміючи, як протистояти настирності полтавців. Удалися до фолів. За пів години до закінчення тайму поле змушений був полишити Костюк. Він отримав удар по ногах ззаду, який явно тягнув на червону картку, але суддя обмежився штрафним. Ще через 10 хвилин у карному майданчику збивають Кобзаря. Порушення набагато очевидніше, ніж те, за яке в наші ворота було призначено пенальті. Але швейцарський суддя призначає удар від воріт, а Віталій просить заміну. На поле вийшли два Михайла — спочатку Гурка, а потім Маковський. Гру вони значно загострили, мали нагоди забити, та не переграли воротаря. Перед фінальним свистком останній шанс втратив і Мелащенко…

Загалом, граючи в меншості, в другому таймі «Ворскла» була набагато ближчою до успіху, ніж «Боавішта». Але рахунок залишився незмінним.

А судді хто?

На післяматчевій прес-конференції Сергій Морозов відверто сказав, що дії судді коментарів не потребують. Вони зламали малюнок гри його команди, та ще й не відомо на скільки вибули з ладу два основних гравці. Діями підопічних він задоволений. Зрештою, з гри вдома «Боавішта» нам так і не забила.

Жайме Пачеко розсипався в компліментах нашій команді. Мовляв, він завжди симпатизував українському футболу, а тепер ще раз переконався, що не даремно. Більшість наших гравців явно не загубилися б у португальському футболі (натяк своєму керівництву?). Він не очікував такого спротиву від полтавців, які більше години грали в меншості. Від мого прохання прокоментувати суддівство матчу португалець утримався, мовляв, арбітру видніше. Але погодився з тим, що його рішення були не завжди зрозумілими.

Тож практично ніхто не заперечував факту необ’єктивного суддівства. Хоч і причини цього не називали. Але вони були на поверхні… З цього приводу дозволю собі дві авто цитати з публікації у «Вечірній Полтаві» від 5 жовтня 2000 року про цей матч:

«Те, що судді з ЄС, м’яко кажучи, не люблять команд з колишнього СРСР, ми вже бачили не раз. Що ж, зайвий раз переконалися, що тут нас ніхто не чекає з розпростертими обіймами. Кому хочеться ділитися хоч крихтами ситого «УЄФАвського» пирога? Їм би між собою розібратися. Щоб перемагати багатих суперників, треба бути чи не на голову сильнішими і фізично, і морально, і матеріально. А до цього нам, з нашою економікою і ставленням до футболу ще ой як далеко…».

Прикро, але готовий підписатися під цим і сьогодні, майже через 10 років. І хоча багато наших команд змусили якщо не полюбити себе, то хоча б поважати, все ж ставляться до українського футболу загалом не так, як того б хотілося. Навіть суддів наших не підпускають до обслуговування елітних матчів…

І далі: «…Суперником португальців у черговому раунді жереб назвав італійську «Рому». Тепер «Боавішті» є на кому перевірити свої амбіції. Навряд чи суддівська фортуна буде так прихильна до них у грі з одним з європейських грандів»…

Уже за два тижні переконався у своїй правоті. Здобувши в Римі результативну нічию — 1:1, удома «Боавішта» поступилася 0:1. Знову ж за рівної гри. Але у ворота гостей не було призначено ні небезпечних штрафних, ні пенальті, та й вилучень не було…

Ще більше утвердився в думці про вміння португальців «працювати» із суддями, коли 2007-го року дізнався про величезний футбольний скандал, що розгорівся в Португалії. Дехто з арбітрів зізнався у підкупах і тиску на них з боку окремих клубів. Справа, названа «Золотий свисток», мала серйозні наслідки. За оборудки сезонів 2000 — 2002 ряд клубів був крупно оштрафований. Найбільше дісталося саме «Боавішті». Якщо з «Порту», «Спортинга» «Гімараєша» зняли по кілька очок, то її, єдину з усіх, перевели до нижчого дивізіону, наклавши чималий штраф. А президент клубу Жоао Лоурейро пожиттєво позбавлений права займати будь-які посади в футбольних інфраструктурах.

Далі буде

Олександр БОРОДАЙ