Четвертий похід у Європу (частина третя)

Напередодні четвертого старту «Ворскли у Єврокубках продовжуємо публікацію журналіста та колишнього прес-аташе клубу Олександра Бородая про відомі й невідомі сторінки європейських походів нашого клубу.

Історія змушена повторюватися?

Отже, суперника в раунді плей-оф Ліги Європи уже знаємо. Іменита «Бенфіка» екзаменуватиме «Ворсклу» на старті четвертого походу в Європу. І хоча сьогодні це не та команда, що колись завойовувала європейські трофеї, проте зірок там достатньо. Про можливості цьогорічного бронзового призера чемпіонату Португалії поговоримо напередодні гостьового матчу, який відбудеться у Лісабоні 20 серпня.
На згадку спливає той факт, що саме в Португалії 9 років тому була написана остання сторінка європейської історії «Ворскли». Чи не символічно, що звідси ж беремо новий старт?

Тоді нездоланним бар’єром для наших футболістів стала «Боавішта». Цікаво, що в тому сезоні ця команда з Порту виграла чемпіонат країни. А зараз вона відчайдушно бореться за повернення до елітного дивізіону, з якого «вилетіла» три роки тому.

Та не порушуватимемо хронологію і повернемося у рік 1998-й.

Спроба номер 2

Наступний після тріумфального дебюту сезон 1997-1998 років видався для «Ворскли» неоднозначним. Команда перебувала під неабияким пресом. З одного боку суперники на поєдинки з бронзовим призером налаштовувалися вже по іншому – не на прогулянку, а на серйозне протистояння. З іншого – керівництво міста й області вимагало подолання нових вершин, ішлося навіть про те, що після «бронзи» неодмінно має бути «срібло». Принаймні європейський шлях, на його думку, команда мала повторити. Говорили про це багато, але на ділі підтримки було значно менше, ніж було потрібно. Дещо загальмувалася справа з розбудовою тренувальної бази, селекційна робота не підтримувалася належними фінансами.

Хоча варто сказати, що приклад «Ворскли» надихнув чимало інших футбольних команд України. Не зважаючи на те, що запанувала міцна гегемонія двох суперклубів – «Динамо» й «Шахтаря», їм поступово почали кидати виклик інші. Окрилилися «Карпати», завоювавши третє місце у сьомому чемпіонаті незалежної України. Міцно закріпився у провідній п’ятірці «Дніпро». Окремо варто сказати про географічних сусідів – харків’ян. «Металіст», несподівано понизившись у класі 1996 року, повторив тріумфальний похід полтавців і 1998-го достроково повернув собі місце серед еліти. Щоправда, до «ворсклянських» рекордів не дотягнув…

Стосовно «Ворскли», то чимало фахівців завойоване у сьомому чемпіонаті п’яте місце оцінили як признак стабільності. Насторожувало лише те, що при 15 перемогах полтавці зазнали 11 поразок при від’ємній різниці забитих і пропущених м’ячів (- 5). Але ж інші виступили ще гірше. Зокрема, донецький «Металург», який став шостим, набрав на 9 очок менше, ніж «Ворскла».

Коли наприкінці сезону стало зрозумілим, що четвертого місця, яке того року гарантувало участь у Кубку УЄФА, команда вже не посяде («Дніпро» випереджав на 9 очок), керівництво клубу прийняло доволі сміливе рішення: пробиватися до цього турніру через Кубок «Інтертото».

Сміливе тому, що стартує він значно раніше за інші, та ще й для участі, окрім умови, що команда посяде у вітчизняному чемпіонаті місце не нижче восьмого, потрібно було зробити внесок. А до заповідного турніру на Кубок УЄФА потрібно було у двохраундових поєдинках пройти шістьох суперників. Слова про те, що досвід команд, які спробували «інтертотівського хліба», показав певну авантюрність такого кроку, не зупинили. До участі в турнірі «Ворскла» заявилася.

Забігаючи наперед, скажу, що окрім різноманітних пригод і втомленості гравців команді це нічого не дало. Хіба що набралися більшого досвіду, зустрівшись з представниками різних футбольних шкіл, та незабутніх вражень.

Це передбачав і головний тренер команди Віктор Пожечевський. Він говорив, що створення команди-лідера – справа не одного року, потрібна планомірна селекційна робота, виховання власних кадрів, вкладення неабияких коштів. Перший успіх – лише початок тривалого й непростого шляху, який треба пройти, набивши чимало гуль і зазнавши неминучих спадів. Коли його доводи залишилися не почутими, він зважився на відчайдушний крок: за три тури до кінця чемпіонату подав у відставку. Для багатьох це виявилося несподіваним. Розмов у навколофутбольних колах, мовляв, «просто лякає, це не можливо», було багато. Але зібравши 4 червня прес-конференцію, Віктор Олександрович оголосив журналістам, що його відставку прийнято. Своє рішення мотивував тим, що вже досяг певного рівня і далі працювати стало важко. Просто втомився. Зрозуміти це було можна. Очоливши 1984 року тоді ще любительську команду, він через 2 роки вивів її в другу лігу, ще через 2 – завоював з нею малі срібні медалі чемпіонату СРСР. Усі ці роки обіймав у клубі різні посади, а в якості головного тренера вивів «Ворсклу» до вищої ліги і став бронзовим призером, удостоївшись звання Заслуженого тренера України. 15 років наполегливої роботи для відродження полтавського футболу. Звісно, це викликало повагу. Але як важко було тоді уявити «Ворсклу» уже без Пожечевського!..

Менше ніж через тиждень команді був представлений новий тренер – Олександр Довбій, який до того очолював кіровоградську «Зірку». Важко сказати, чи було це заплановано раніше, чи просто вже не було часу для пошуків більш гідного кандидата, але до Кубку Інтертото команду готував спеціаліст, який не мав для цього ні досвіду, ні потрібних навиків. Одно слово, для «Ворскли» це був крок назад, що й змусило керівництво клубу звільнити Довбія вже через 3 місяці.

Але це було потім, а тоді всі чекали на першого суперника. Чекали з передчуттям неприємних несподіванок. Воно справдилося. У першому раунді жереб звів полтавську команду з нікому невідомим «Лейфтюром» із далекої Ісландії. Перший матч мав відбутися на виїзді.

Крок у невідомість

Якщо про острівну країну Ісландію ми дещо знали, то про те, де знаходиться населений пункт Олафсфйордер, що він собою являє і як туди діставатися – уяви ні найменшої.

Звернувшись за порадою до відповідного департаменту УЄФА, отримали номери телефонів Федерації футболу Ісландії. Додзвонившись туди далеко не з першої спроби, дізналися, що «Лейфтюр» довірив своє представництво в цьому турнірі туристичній фірмі (це практикують чимало команд з мало розвиненою інфраструктурою). Ще певний час пішов на те, щоб зв’язатися з нею. Аж нарешті на запит щодо відомостей про команду, місця проведення матчу, найкращого варіанту перельоту на відстань майже 6 тисяч кілометрів, надійшов факс.

Таким чином ми дізналися, що Олафсфйордер це містечко (town) на самому березі океану, найпівнічніший населений пункт Ісландії, найближчий міжнародний аеропорт – Акурейрі, адміністративний центр однойменної провінції, назва клубу в перекладі з ісландської означає «Блискавка», у цьогорічному чемпіонаті вищої ліги він посів третє місце, досвіду міжнародних зустрічей не має. Найбільше здивували дві цифри: кількість мешканців Олафсфйордера 1200 осіб, а стадіон вміщує 800 глядачів. Може, готуючи текст, його автори припустилися помилки, пропустивши нулі? Довелося телефоном ще раз зв’язуватися з представником фірми. З отриманого факсу було відомо, що звуть його Ерік. А ось прізвище, та ще й написане ісландською без англійської транскрипції, правильно вимовити не уявлялось можливим. Потім ми не раз не лише розмовляли, а й зустрічалися з ним, але так по імені й називали один одного.

Ерік підтвердив, що дійсно містечко налічує 1200 мешканців (готуючи публікацію, з Інтернету довідався, що зараз там лише 946 жителів), і для його країни це нормально, адже у ній загалом проживає 225 тисяч людей. Із здивуванням він довідався, що це на 100 тисяч менше, ніж у Полтаві. А про стадіон сказав, що це важко передати словами, краще побачити…

Та перш, ніж побачити «арену» майбутнього поєдинку, команді довелося пережити кілька пригод. Можливо, були б вони цікавими, якби не супроводжувалися негативними емоціями.

(далі буде)

Олександр БОРОДАЙ