Денис Дедечко: Один у полі не воїн

Літо 2013-го, мабуть, краще в кар\’єрі Дениса Дедечко. Буквально з першого ж туру він став справжнім лідером полтавської Ворскли і отримав цілком заслужений виклик до національної збірної України, в яку вперше потрапив на початку цього самого літа, але за яку поки не зіграв…

– Денис, з яким настроєм прибув до збірної?
– Виклик до збірної завжди тягне за собою позитивні емоції, а для мене, якого тільки другий раз викликають до команди, вони подвоюються. Нехай це буде і контрольна гра, але збірна є збірна.

– Імовірність твого дебюту в спарингу з Ізраїлем досить висока…
– Мені важко оцінювати такі речі. Можу сказати тільки одне: буде шанс – постараюся його використовувати.

– Як ти взагалі ставишся до контрольних матчів? Важко налаштовуватися на такі ігри?
– Мені здається, що коли йдеться про збірну, проблем із мотивацією просто не буває. Тим більше у нинішній ситуації, коли Україна має всі шанси потрапити на чемпіонат світу. Спаринг з ізраїльтянами – важливий момент в процесі підготовки до офіційних поєдинків на фініші відбірного турніру.

– Можеш сказати, що це літо – найкраще у твоїй кар\’єрі?
– Можу, але я б не став виділяти тільки літо. Хорошим виходить весь рік, який я починав з Кривбасом. Нехай там і не платили гроші, але ми провели чимало відмінних матчів, після яких на мене звернули увагу тренери збірної. Потім надійшла пропозиція від Ворскли. Ми непогано розпочали новий чемпіонат, і мене знову покликали до національної команди. Скаржитися, словом, гріх. Поки все йде добре.

– У Полтаві ти відразу став лідером команди. Як вдалося так легко вписатися до нового колективу?
– Інтереси команди для мене завжди на першому місці. Що скажуть тренери, те й роблю – це закон. А лідером я себе не вважаю, ставлюся до цього поверхнево. У футбол одна людина не грає. На полі – команда, в якій кожен повинен бути лідером на своїй позиції. Один у полі не воїн.

– На скільки би ти оцінив старт Ворскли у новому чемпіонаті за десятибальною системою?
– Складно сказати. Візьмемо зустріч з Арсеналом. Перед виїзним матчем із цим суперником ми б напевно погодилися на нічию, але гра складалася таким чином, що цей результат нас не влаштував. Перед цим самі придумали собі проблеми у домашній зустрічі з донецьким Металургом. Якщо прибрати деякі шорсткості в цих поєдинках, то Ворсклі можна було б сміливо поставити десятку. А так вийшов просто непоганий старт. Потрібно продовжувати в тому ж дусі.

– Перед початком чемпіонату у тебе склалася досить пікантна ситуація. У Полтаву запрошував один тренер, а працювати довелося з іншим…
– Я думав про це, але всі питання зняв Василь Сачко. Після того як нам його представили, він відразу викликав мене на розмову, і я зрозумів, що на мене розраховують.

– Тобі доводилося грати проти свого нинішнього наставника?
– Ні, жодного разу. Пощастило. При стандартах у мене б точно виникли з ним проблеми (посміхається).

– У Полтаві ти нова людина. Як тобі з боку поведінка головного тренера, який буквально рік тому виходив на поле з багатьма нинішніми підопічними?
– Почнемо з того, що будь-який футболіст не має права обговорювати такі питання, хоча якщо відверто, то спочатку мені теж здавалося, що у Василя Вікторовича будуть особливі відносини з тими хлопцями, з якими він разом вигравав Кубок України, брав участь у Лізі Європи. Але такого немає і в помині! До всіх однакове ставлення, все об\’єктивно. Та й з боку гравців немає ніякої фамільярності. Хто не знає історії Ворскли і потрапить до клубу, той, напевно, ніколи не скаже, що Сачко не так давно грав із багатьма своїми підопічними.

– До Полтаві взагалі звик?
– Так, на побутовому рівні проблем немає ніяких. Маленьке, тихе, затишне місто. Все нормально. У команді чудова атмосфера, в клубі теж добре зустріли.

– Я дивлюся, що з кожним роком ти переміщаєшся все ближче і ближче до Києва…
– Так і є (посміхається). Від Полтави до мого рідного міста, можна сказати, рукою подати.

– Як ти вважаєш, де зараз твій дім? Там, де народився, або там, де граєш?
– Цікаве питання… Мені здається, що все-таки в Києві. Тут у мене батьки, тут родина – дружина, дитина. А я поки скитаюсь по різних містах. Але базуюся у своєму рідному місті.

– Де ти виріс?
– На Нивках. Тут пройшло моє дитинство. З ранніх років займався у школі Динамо, випускником якої і є.

– Пам\’ятаєш свій дебют за рідну команду?
– Звичайно! Таке не забувається. Зіграв у виїзному поєдинку проти Волині. Той матч так і залишився єдиним, зіграним в чемпіонаті України у футболці київського клубу.

– Хто тобі тоді довірив місце на полі?
– Йожеф Сабо. Мені здається, тільки цей тренер по-справжньому довіряв мені в Києві. Розмовляв, підтримував. Мені не пощастило, що саме в той момент пішла низка травм, а коли я повернувся, Сабо в Динамо вже не було …

– За першу команду киян ти провів ще один матч…
– Суперкубок 2007 року, безумовно, запам\’ятаю на все життя. Ми тоді поїхали до Одеси, як всі говорили, другим складом і обіграли донецький Шахтар у серії післяматчевих пенальті, один із яких мені вдалося реалізувати. Поки в моїй кар\’єрі це єдиний титул.

– У тому поєдинку “засвітилося” багато виконавців, але особливої ​довіри динамівська молодь потім не відчула. Прикро?
– Так що зараз ворушити минуле. Як було, так було. Мені приємно згадувати ту гру.

– Денис, повернутися на кілька років назад все ж хотілося б. Як ти ставишся до того, що поміняв вже дуже багато команд?
– У кожного своя футбольна доля, і до неї можна по-різному ставитися. Спочатку було складно. Молодий, постійно потрапляєш у новий колектив, проходиш адаптацію. Мене багато чому навчив перший рік у Владивостоці. Після цього я почав спокійно реагувати на всі свої переходи. Ні в одному колективі у мене не було ніяких проблем. Всюди добре приймали.

– У 2009 році ти став кращим бомбардиром Луча-Енергії. Грав на позиції нападника?
– Ні (посміхається). Діяв на своїй позиції – опорного півзахисника. Той рік і правда вийшов непоганим, мені вдалося забити дев\’ять м\’ячів. Партнери довіряли пробиття пенальті, вдало підключався до розіграшів кутових і штрафних.

– Владивосток для нас екзотичне місце – від Києва до нього 9 718 км…
– Відмінне місто! Мені там було дуже комфортно, цікаво. Там завжди була хороша команда, за яку я з перервою відіграв два роки.

– Перельоти тебе не напружували?
– Спочатку важко було з ними боротися, але потім пристосувався, звик до різних часових поясах. Навчився спати в літаках.

– Потім були Амкар, Краснодар. Чим ці клуби запам\’яталися?
– Не можу сказати, що багато чого в них домігся, але школу пройшов хорошу. Набув певного досвіду.

– У Краснодарі ти грав під керівництвом Сергія Ташуєва. Для нас нинішній наставник донецького Металурга – темна конячка…
– Вважаю, що в особі цього фахівця металурги придбали справжнього професіонала. Хороший тренер, який знає футбол. Подивимося, як складеться його кар\’єра в Донецьку. Я бажаю йому добитися всього того, що він задумав. Мені здається, всі передумови до цього є.

– Денис, у Кривому Розі рік пройшов за два?
– Навпаки. Час пролетів так, що я й не помітив. У нас був чудовий колектив, складений з кваліфікованих виконавців, які пограли в серйозних командах. Плюс тренерський штаб, який багато чого нам давав не тільки в плані футболу, а й загалом, по життю. Труднощі гартували. У Кривбасі все було добре, крім того, що не платили грошей.

– Тобі багато там залишилися винні?
– Досить (посміхається). Півроку ми взагалі не бачили заробітної плати. А преміальні не отримали за весь чемпіонат.

– У Полтаві всі платять вчасно?
– Звичайно. Тут все серйозно.

– З Ворсклою зможеш домогтися хоча б такого ж результату, як з Кривбасом?
– Чемпіонат тільки розпочався, у нас все попереду. Будемо старатися. У Полтаві є свої орієнтири. Команда вигравала Кубок, за останні чотири роки двічі брала участь у Лізі Європи. Глобальних планів ми не будуємо, але від гри до гри будемо прагнути до таких результатів, які змусять про нас говорити.

– Але зараз найближча мета – дебютувати у збірній?
– Хотілося б. Всьому свій час. Буде шанс – буде їжа для розмови. Найбільше футбольне щастя – коли ти корисний команді.

Євген ГРЕСЬ,
газета Команда