Любив Костя квіти…

Костя Скрипченко працював навальником на шахті №10­біс у м.Сніжному. Це у Донецькій області. Бувало, відпрацює зміну, і – вільний. Усе на стадіоні пропадає. Приваблювали його різні види спорту. Та найбільше уподобав футбол. Бачили б ви, як він майстерно володів м’ячем, які фінти демонстрував! Усе уявляв себе на полі у ролі центрального нападаючого.

От тільки його мріям не судилося збутися. Не так склалося, як гадалося. Захворів у їхній команді одного разу голкіпер. Причепилися тоді до Кості Скрипченка:

– Може, постоїш, га?

…Навальник блискуче справився з новою для нього роллю. Та хіба лише тільки в цьому матчі?! Став він таким стражем воріт, що його (на радість сотням хлопчаків – як вони йому заздрили!) глядачі на трибунах зустрічали й проводжали оплесками, дарували квіти.

Сміливість, блискавичну реакцію, раціональну гру на виходах демонстрував воротар донецького футболу «Стахановця» – «Шахтаря».

Справжній «урожай» схвальних відгуків одержав у «Красном спорте» його виступ на воротах в осінньому матчі з динамівцями Києва. Це було 68 років тому. На початку сезону 1941 року 26­річному голкіперу пророкували місце серед найсильніших футболістів.

Так би, можливо, воно й було. Якби ж не війна.

Як і всі його ровесники, пішов Костянтин Скрипченко на фронт. Добровольцем. Потрапив у школу мінерів. Ось де згодилася воїнові спортивна витривалість, блискавичність реакції, розсудливість.

Суворі армійські будні…

…На одній із ділянок фронту перед взводом К. Скрипченка поставлено завдання: розмінувати поле, на якому гітлерівці «посіяли» протитанкові «сюрпризи», начинені 10 кілограмами вибухівки.

Боєць із його взводу уже розчистив обережно землю навколо міни. Уже міцно ухопив шток, щоб витягти підривник, і…пополотнівши, завмер. Лише вигукнути встигнув:

– Хлопці, чека випала!…

Завмерли нараз і бійці оддалік, чекаючи вибуху. Мить, друга…Ситуація справді небезпечна – чека стримує лишень шток – підривник спрацює, і бомба…

Це вже потім, без ніякісінького хизування, згадував Костянтин Петрович:

– Підхопився я на ноги, підбіг до бійця, який пополотнів і зостраху вже не міг поворухнути й пальцем. Ухопив мінера, кинувся з ним і припали до землі, а позаду тишу навколишню як струсом…

Вважай, від самісінького Донбасу й до Волги, звідти – майже всю Європу, навколішки по­пластунському, від Сталінграда і до Бреслау дійшов колишній голкіпер. Скільки разів був поранений і контужений…Але захоплення спортом у молодості, міцний фізичний гарт допомогли мінерові вистояти, вижити.

По війні майстер спорту в Донецьку захищає на воротах честь рідного клубу. У 1946 році він уже голкіпер київського «Динамо». От тільки через поранення не згиналися в нього два пальці лівої руки. Дарма. Із воротарським амплуа Костя справлявся належно, знову дарував глядачам радість і насолоду від гри. Згодом виступав він і за армійський клуб столиці України.

Та як і у кожного спортсмена, рано чи пізно настає фініш спортивної кар’єри.1952 рік. Костя Скрипченко у Полтаві. Але й тут не міг зрадити своєму захопленню. Що там жити, навіть мислити себе поза футболом не міг. Працював із командою «Локомотив», тією, що тоді задавала тон у місті. Саме з іменем К.П.Скрипченка і пов’язані успіхи полтавських залізничників у чемпіонаті і розіграші Кубка республіки. Був Петрович тренером, старшим тренером і начальником команди «Колгоспник» (клас «Б»). На жаль, бачити «Сільбуд» у другій лізі класу «А» Скрипченкові не пощастило – він помер восени 1967 року. Раптово.

Скільки того дня лягло на його могилу барвистих квітів! Отих, що він їх так любив одержувати в нагороду, даруючи людям радість і насолоду. І лягли вони на знак вдячної пам’яті за це.

Та й потім ветерана не забували полтавці. Саме на честь 30­річчя перемоги над фашизмом міська федерація футболу започаткувала в 1975 році бліц­турнір, присвятивши його пам’яті уславленого голкіпера.

Володарем призу стала тоді команда «Промінь». З 1977 року трофей розігрувався щорічно в осінніх турнірах на Кубок Полтави. Призом володіли «Супутник» (1977), «Локомотив» (1978), «Промінь» (1979), «Динамо» (1980), «Локомотив» (1981)…

Може, варто відродити турнір цей знову?

Відродити ще одну традицію, й не для «галочки», а на ділі узяти шефство (який­бо загін юних футболістів навчається в ДЮСШ «Ворскла», скільки прихильників футболу в школі­інтернаті №2 імені Н.С.Крупської) над могилою К.П.Скрипченка на міському кладовищі у Полтаві? Так, треба доглянути її. Посадити квіти. Ті, що так любив Костянтин Петрович.

«Комсомолець Полтавщини», 1982 р.