Інтерв'ю гравців, тренерів - 11-03-2024, 11:03 - admin 3108

Олександр Омельчук: «Гол кращому воротарю планети, всесоюзний розшук, стрімка атака… лося»

Велике інтерв’ю виданню "Спорт Клуб" екс-півзахисника «Ворскли» Олександра Омельчука.
Олександр Омельчук

Вікно можливостей рано чи пізно  відчиняється перед кожною людиною, тим паче – перед дитиною. Або його хтось відкриває. Важливо, і скоріше  це стосується батьків, розгледіти,  оцінити, що це серйозно, що це може дати сину чи доньці перспективу чогось досягти, бути набагато успішнішими, аніж самі батьки.

Першим невеличким віконцем став двір, де проживав Саша і де вони з друзями ганяли м’яч з ранку до пізнього вечора взимку заливали майданчик і вправлялися у хокеї, йшли для цього також і на водосховище, а на стадіон неподалік, де було велике трав’яне поле, продовжувати футбольні дворові баталії. Саша просив у мами чергову футболку, з друзями з допомогою трафаретів набивали фарбою номери, і біг на стадіон, де просився грати зі старшими. І це, як він скаже, принесло йому багато користі.

Іноді у дворі чувся звук розбитого скла – летіли вікна у квартирах на першому поверсі, а хлопчаки розліталася у різні боки.

Грішив такими точними ударами і Саша. А ще використовував активно дворового безмовного партнера. Цю роль виконувала трансформаторна будка. Юний футболіст відпрацьовував тут удари, зупинки м’яча. Каже, що будка теж зіграла позитивну роль у становленні його як футболіста.

Десь з 3 класу він записався до місцевої ДЮСШ, його першим футбольним тренером став Віктор Олександрович Кирилов.

Тоді нікопольська дітвора просто купалась в атмосфері загального футбольного ажіотажу в місті. Їхніми кумирами були місцеві футболісти – нікопольський «Колос», як тоді казали – сільська команда, успішно грав у першій союзній лізі!

…Якось до домівки 11-річного Саші Омельчука у Нікополі прийшов Василь Маслак, тренер. Згодом Василь Іванович стане заслуженим тренером України, а його найуспішніший учень напевно – Сергій Беженар, котрий стане опісля відомим у дніпропетровському «Дніпрі», київському «Динамо», котрий у 1987 році завоює звання чемпіона світу (у складі збірної СРСР) серед 17-річних.

Василь Іванович спокійно, але аргументовано пояснював батькам Олександра, чому варто відпустити сина навчатись тренуватися, проживати в …спортінтернаті. Найбільше сумнівів у мами – ну як же так? Вдома буде лише раз та тиждень? А йому ж лише 11!

Тренер все ж був переконливим – «та й подивіться, як у нього очі горять футболом. У нього є потенціал, він досягне успіхів обов’язково… У спортінтернаті його навчатимуть, виховуватимуть, він буде на повному державному забезпеченні».

Відкрилося те саме вікно можливостей, і Сашу Омельчука зараховують до Спеціалізованої дитячо-юнацької школи олімпійського резерву (СДЮШОР).

Кілька слів про цю СДЮШОР. У народі її просто називали спортінтернатом. Її відкрили у тодішньому селі Чкалово, що за 12 км від Нікополя. Це була перша така сільська школа-інтернат не тільки в Україні, але й в Союзі. Побудували її, відкрили з ініціативи фанату спорту, а надто футболу, тодішнього керівника Нікопольського району Володимира Остапченка. Генераторами ідеї, її сподвижниками стали відомі у футболі люди Володимир Ємець та Геннадій Жиздик.

Вони всі разом підключили до справ навколишні колгоспи-мільйонери, чиї фінансові можливості дозволили збудувати і утримувати тут не тільки базу нікопольського «Колоса», але й повну інфраструктуру СДЮШОР – два футбольні поля, спортзал, досить великий (45Х24 метри), готель, окреме приміщення для проживання тощо.

Щопонеділка автобус забирав дітей з Нікополя і віз до Чкалово, в інтернат, у якому навчались хлопці та дівчата з усієї Дніпропетровщини. Заклад був багатопрофільним. Успішно діяло не тільки відділення футболу, а й з легкої атлетики, велосипедного спорту, метальників.

Пліч-о-пліч в інтернаті Олександр Омельчук навчався із Сергієм Беженаром, Віктором Скрипником, Миколою Медіном, Віталієм Пантіловим. Тренували їх Григорій Варжеленко, Василь Зеленський. Олександр каже, що ці люди запам’ятались насамперед тим, що вони просто жили футболом, і всіх себе віддавали підготовці молодих футболістів.

Вже у років 15 Олександр заробляє перші кошти. Якась команда заохочувала хлопців 5 рублями за гру, а коли вже й на область стали залучати, то й десятку могли дати. А то вже і зовсім непогано.

«Молодий, ти ж забив гол  кращому воротареві світу!»

У 16 років Олександра запрошують до нікопольського «Колоса». На той час керував ним Геннадій Лисенчук. Вперше Олександр поїхав з командою на збори в Ялту. Ну а перший контракт в житті, або тоді це просто напевно називалось трудовим договором, Омельчук підписав з «Колосом», коли йому виповнилося лише 17. Тоді вже керував командою Микола Павлов. До речі, «Колос» був першим у його тренерській біографії. Він тільки завершив перед цим грати у «Дніпрі», закінчив тренерські курси, і Жиздик з Ємцем направили його очолити «Колос».

1988-й рік. Нікопольський “Колос” під керівництвом Миколи Павлова. Олександр Омельчук – третій справа в верхньому ряду. Фото з особистого архіву Олега Кисельова

– Які емоції були, коли з вами підписали договір?

– Радість, що й словами не передати. І гордість, що тепер тренуюсь, живу поряд з такими великими футболістами. Я прийшов, а в команді такі люди як Хапсаліс, Коля Федоренко, Валєра Рудаков, який пізніше виступав за «Шахтар», Юрій Вернидуб, Псоміаді, Сергій Кирієнко.

– У 17-річному віці ви дебютували. Називається матч у Клайпеді з «Атлантою», де ви вийшли на заміну. Але ж кого замінили? Юрія Вернидуба!

– Було таке. З Юрієм Миколайовичем ми потім і жили в одній кімнаті, і ще неодноразово пересікалися. Я поступово вживався в команду, а вже наступного року, у рік свого 18-річчя, сталися футбольні події, які закарбувалися на все життя. А головне – вже зіграв за сезон 25 поєдинків, і забив свої перші два голи.

– Це не ті, які найбільш пам’ятні?

– Напевно так. «Колос» брав участь у розіграші Кубка Союзу. І треба згадати наше протистояння з московським «Динамо» в 1/16. Я не забив, але матчі були незабутніми. У Москві наша сільська команда, як її називали, грає можна сказати сенсаційно – 0:0. Що творилося на матчі-відповіді у Нікополі – словами важко передати. Наш 10-тисячний стадіон – заповнений по самі вінця. Люди, окрім трибун, де тільки не сиділи! На проходах, і навіть на деревах. Атмосфера неймовірна. І дома ми граємо з динамівцями 0:0. Стадіон шаленіє. А ще більше він почав шаленіти, коли ми, «Колос», виграли у динамівців по пенальті. Як зараз пам’ятаю, у них пенальті не забили Добровольський, Бородюк. Здається, у Нікополі та районі тоді було всезагальне свято.

– А далі ваш суперник в 1/8 – московський «Спартак».

– Саме так. До речі, якраз перед цим москвичі того року в чемпіонаті переграли київське «Динамо» – 4:1. І перший матч знову у гостях. Микола Павлов ставить і мене, 18 річного. А у них тільки перелік футбольних імен чого вартий – Дасаєв, Карпін, Мостовой, Пасулько, Шалімов, Черенков, Родіонов. У Москві вони закрутили свою спартаківську карусель зі «стіночками», що, здавалось, і голова обертом піде. 3:0 там. У Нікополі Павлов переставляє мене грати в центрі поля разом з Гімро, і персонально – проти Родіонова. Результат – забиває нам Родіонов. Але ж і я «Спартаку» відправив м’яч у сітку. У ворота, які захищав Дасаєв.

– Пам’ятаєте як?

– Ще б пак! Після кутового. Головою. Юра Леонов дуже добре подав, і я на ближній стійці на випередження зіграв – гол.

Але ми й у другому матчі поступилися 1:3. Заходжу після матчу в роздягальню і чую з душової голос Хапсаліса: «Ну, молодий, заходь. Ти хоч знаєш, молодий, кому ти сьогодні гол забив? Ні, не просто воротарю союзної збірної. Ти забив кращому воротарю світу! Гордись!». Якраз тоді, у 1988-му, Дасаєва назвали кращим воротарем планети!

– Але той рік відзначився ще одним голом, якого, думаю, неможливо забути.

– Згоден. То вже був матч регулярного чемпіонату у першій лізі. «Колос» грав у Краснодарі з «Кубанню». Мені вдався точний удар з-за меж штрафного майданчика. А у воротах тоді стояв ще один знаний майстер воротарської справи Володимир Пільгуй, відомий за виступами у «Динамо». Він завершував свою кар’єру саме у Краснодарі. Мене дуже емоційно вітала вся команда – передбачалися преміальні за гостьовий виграш.

– Пане Олександре, давайте ще повернемося до років навчання у інтернаті, чи точніше – у СДЮШОР. Що згадується?

– Наприклад, наш перший сільський інтернат якось посів 2 місце у всесоюзному чемпіонаті серед СДЮШОР. Його фінал проводився у Нікополі. Це мабуть і справді найяскравіший спогад. Які футболісти приїхали до нас! Звісно, відомими вони стануть згодом, але ж вони вже виділялися. У складі «Зорі» грав Сергій Юран, за «Спартак» Ігор Шалімов, із Санкт-Петербурга у футболці «Смєни» прибув Олег Саленко. До речі, тренером москвичів був Ігор Нетто. Та й у нас була бригада будь-здоров – Сергій Баженар, Віктор Скрипник, Віталій Пантілов, ну і ваш покірний слуга теж. Ми дійшли до фіналу, де поступилися тбіліському «Динамо». Чесно кажучи, грузини нас переважали фізично, атлетичні, вони мали вигляд вже міцних дорослих чоловіків.

Крім цього, запам’яталися досить часті поїздки – по Україні, у Москву. Не знаю, як і хто домовлявся, але там ми грали з юнацькою збірною Союзу. За неї тоді виступали , наприклад, Олег Матвеєв, Юрій Никифоров, Мірджалол Касимов. Мені тоді розповідали, що тренеру збірної Олександру Піскарьову говорили – зверніть увагу на он того хлопця, і показували на мене. Він казав – так, дуже непоганий, але от аби зросту побільше б (сміється -авт.)

«І картоплю чистив.  Але спочатку нас оголосили  в розшук…»

– Інтернат ви закінчили, заграли вже в «Колосі, але час прийшов прощатися, бо стукнуло вам 18. Пора – що? – в армію!.

– Тут теж майже детективна історія трапилась зі мною та Віталіком Пантіловим. Микола Петрович Павлов, поскільки і сам грав за мінське «Динамо», домовляється з тренерами Вергеєнком та Малофеєвим, щоб ті придивилися до нас і, зрештою, забрали до себе у «Динамо» службу проходити.

За нами стежили, у Ригу на матч «Колоса» з «Даугавою» приїхав Вергеєнко. Все. Домовились.Треба їхати додому, забирати приписне свідоцтво, і – в Мінськ.

Але, як кажуть, коса налетіла на великий камінь. До Нікополя з Київського військового округу прилетіла директива – такого і такого негайно до Києва. Зрештою, доправили нас до столиці. Але ж з’ясувалося, що якраз восени київський СКА, де ми й мали проходити службу, вилетів з другої ліги і втратив статус команди майстрів. Нам з Віталіком це аж ніяк не підходило – з першої союзної ліги в колективи фізкультури. Шукаємо знову Павлова. Зрештою, телефонує нам Петро Чилібі: «Хлопці, я про все домовився, їдьте в Одесу, будете за наш СКА грати». Ми тихцем – у нашу південну столицю. Що після цього піднялося! Нас з Віталієм оголосили у всесоюзний розшук.

Батьки дізналися, дуже незручно було. Ми ж з ним потрапили у категорію дезертирів. Ми поняття тоді не мали, яка велика різниця між приписним та військовим квитком. Зрештою, на «губу» нас не посадили, опинилися ми в Києві. Одягнули на нас форму, і на тиждень відправили у звичайну військову частину.

– І що, навіть картоплю довелося чистити?

– Ну аякже, не без цього. У київський СКА, до речі, на рік раніше призвали і Віктора Скрипника. Тобто, ми з ним рік грали разом. Він був капітаном. А вже потім, коли звільнився, капітаном був я. Ми одразу, у перший рік, повернули СКА до другої ліги, наступного закріпилися. Тоді в армійському клубі грали і Олег Волотьок, і Олег Надуда, Коля Волосянко.

Закінчили ми службу, і Леонід Буряк кликав у «Чорноморець», ще був варіант із запорізьким «Металургом» з Надеїним. Ми поїхали. А там – Скрипник, Вернидуб, Гарін, Наконечний, Волгін. Все нормально. Віталій Пантілов залишився, а мене Нікополь до себе тягне. Пообіцяли квартиру. Зрештою, потім так і вийшло. Але ж був ще й «Дніпро». Команду якраз прийняв Павлов. Я погодився. Але провів за дніпропетровців 6 матчів за дубль і 6 за основу. Завадила закріпитися в «Дніпрі» травма, і, якщо відверто, була на той час висока конкуренція в команді. І хоча Павлов мене не відпускав, але я все ж поїхав у Нікополь. Тим паче, що «Дніпро» свого слова не дотримав.

Мова йшла про однокімнатну квартиру, та ще й службову, тим не менше – не вирішили. У рідному ж місті одразу – двокімнатна. Та й команду якраз прийняв Павло Яковенко. Він озвучив завдання – вихід команди до вищої ліги. Це трохи нівелювало гіркий осадок, що не зміг закріпитися у «Дніпрі».

«Люди у Яковенка часом не витримували навантажень»

– Але й з Яковенком не вийшло, на той час вже нікопольський «Металург» – команду перейменували, прийшли інші спонсори, не потрапив до «вишки».

– То вже пісня на інший мотив. Але спочатку варто сказати про систему підготовки, яку запровадив Яковенко. Потім ми зрозуміли, або переконались, що Павло Олександрович – фанат футболу. Він багато взяв від Лобановського, але придумав і свою систему підготовки. Навантаження були шаленими, то було якесь пекло. Дехто не витримував, падав, зрештою залишав Нікополь. І вже людині не треба було ніяких грошей.

На зборах, наприклад, у нас були три тренування. Іноді втома така була, що ложка за обідом чи вечерею тремтіла в руках. Ми могли за одне тренування бігти двічі тест Купера. У нас вихідний? Нема питань – 40-хвилинна пробіжка у досить інтенсивному темпі. Крім того, о шостій ранку підйом, перед зарядкою п’ємо сок з овесу, потім морквяний. Якось Павло Олександрович розпорядився, і на базу завезли цілу вантажівку буряка.

Пили й сок з буряка. У нього була своя метода харчування. Скажу, що подібні навантаження і систему я не те що ніде не бачив сам, і не чув навіть. Вже потім, з роками, ми зрозуміли, що у тому щось є. І вся система Яковенка дала нам таке загартування, що здавалось на кілька років могло вистачить. Та й недарма ж одразу дев’ять футболістів з того складу Нікополя потрапили до команд вищої ліги. Тоді, до речі, у команді були той же Сергій Закарлюка, Костя Бабич, Сергій Коваленко.

– Головне завдання нікопольці тоді не виконали.

– Так, до вищої ліги не потрапили, що було дуже несправедливо. Ми були одними з головних претендентів разом із «Зіркою-НІБАС» та «Борисфеном». Але нас, без перебільшення, просто «вбили» у матчі із кіровоградцями. Граємо з ними у вирішальному матчі 1:1, забиваємо два м’ячі, але судді не зараховують. Після матчу суддівську бригаду довго вболівальники не випускали зі стадіону. Добре, що не пішло за гіршим сценарієм. Потім арбітри зізнаються – нічого, так би мовити, особистого, але у нас вказівка – Нікополь у вищу лігу не повинен потрапити, там, мовляв, мають грати інші. Словом, нас не випустили до вищого дивізіону. Павло Яковенко залишає команду і йде в «Уралан».

– Ви могли опинитися в Елісті.

– Цілком. Причому запрошували двічі. Спочатку Павло Олександрович забирав. І хоча умови з точки зору фінансів були напевно у порівнянні з іншими командами просто казковими, я не поїхав. У нас з дружиною щойно народилася донька, і ми не ризикнули їхати так далеко, в інший клімат. А вдруге – вже й контракт підписав попередній. Тоді Віталій Шевченко прийняв «Уралан». Але – переважили аргументи полтавської «Ворскли». Причому, не фінансові. Еліста платила за мене нікопольському клубу вдвічі більше. Та й особисті умови були набагато кращими. Проте, захотілось все ж грати вдома.

– Як на вас вийшла «Ворскла»?

– В останні півроку з ініціативи Віктора Олександра Пожечевського полтавці активно вели мене. Приїжджав Сергій Собецький. А коли «Металург» програв «Ворсклі» у Нікополі, то до нашого президента приїхав покійний вже Володимир Артемов, і вони ударили по руках, зійшовшись на сумі компенсації за мій перехід. У грудні 1996 року у Полтаві я підписав контракт з «Ворсклою». Віктор Олександрович потім розсердиться трохи, що я у першому матчі чемпіонату не зміг вийти на поле. На щастя, я вчасно згадав, що у мене карточка за «Металург» була, через яку я мав пропускати гру.

«Ще не встиг отримати м’яч, а обидва Івани вже кричать – вибери мене, вибери мене»

– Але, думається, Віктор Олександрович швидко заспокоївся, бо ви феєрично дебютували за «Ворсклу» у виїзному матчі з Вінницею.

– Думаю, так. Ми перемогли 4:2, я забив два голи, і зробив гольову на Колю Лапка.

– Голи пам’ятаєте?

– Безперечно. Перший забивав, коли після флангової передачі зіграв на випередження. А другий ніби трішки й курйозний, але ж гол. Після прострілу у штрафний майданчик я десь уже з меж воротарського буквально заніс м’яч у ворота грудьми.

– Партнерів того складу команди назвете?

– Із великим задоволенням. З ними дуже приємно було грати – Чуйченко, Богатир, Кобзар, Ковтун, Шарій, Яремчук, Кислов. До речі, з Іваном Яремчуком, з Гузенком та Колею Лапком ми одночасно прийшли в Полтаву.

– Крайній півзахисник, а ви переважно грали на цій позиції, найбільше взаємодіє все ж з центральними півзахисниками. У плані найефективнішої гри кого б згадали?

– Ну деяких я вже назвав. Дуже добре взаємодіялось також з Ігорем Костюком, братами Маковськими. Та взагалі тоді у «Ворсклі» була дуже пристойна компанія, створена зусиллями Пожечевського насамперед, у взаємодії з тими людьми, яких вже немає з нами. Маю на увазі Миколу Залудяка, Анатолія Кукобу. Їхніми спільними стараннями Полтава в ті роки дуже добре піднялася у футбольному плані.

А у питанні взаємодії пригадується один цікавий епізод. Якось Віктор Олександрович розбирає черговий матч і каже: «Ну от, Омельчук віддав неточну передачу. Куди ти віддавав?»

Встаю і говорю: «Олександрович, ну що я можу зробити? Я ще не прийняв м’яч, а два Вані вже кричать мені – «Вибери мене! Вибери» мене!». Посміялися трішки, але ж то було правда. Півзахисник тоді мав одразу кілька пропозицій для ефективного продовження дій. Насамперед від Яремчука та Шарія.

Хочу наголосити, що вважаю за велику удачу, що вдалося пограти в житті з багатьма. З тим же Яремчуком, але особливо з Іваном Шарієм. Це справді унікальний футболіст був.

– Пане Олександре, якщо нікопольський період кар’єри був для вас найтривалішим, то полтавський – найбільш продуктивним. Погоджуєтесь?

– Абсолютно. Я тут провів п’ять сезонів, ми виграли бронзові нагороди, грали в єврокубках. Десь років через 2-3 я дійшов думки, що для мене і для родини Полтава – моє місто, прийшло рішення – кинути свій якір саме тут. Зійшлося все – є результати, хороший колектив, гарне, дуже зручне та комфортне місто для проживання.

– Один з екс-футболістів в інтерв’ю «Спортклубу» сказав, що варто було стати футболістом, тренуватися часом до не можу, відмовляти собі багато в чому, аби здійснилася одна з мрій – зіграти в єврокубках. Погоджуєтесь?

– Це справді так. Здається, я з Андрієм Ковтуном у складі «Ворскли» провів найбільше матчів у єврокубках. Ті поєдинки – неймовірні емоції, враження, неперевершені відчуття.

З-поміж зіграних виділив би двобої з «Андерлехтом» та «Боавіштою». Бельгійцям з Шифо, Зеттербергом ми поступилися по ділу. Вони об’єктивно сильніші. Але, вважаю, грали ми достойно. Не передати словами атмосферу стадіону в Бельгії. Як кажуть, то цукерка. Дуже цікавим було протистояння з португальцями. «Боавішта» на той час була чемпіоном Португалії, ми ж пленталися у себе десь на передостанньому місці. Багато хто наші шанси розцінювали дуже скептично. Але нерви супернику ми добряче попсували. У Полтаві сталося так, що після проходу флангом я зробив флангову передачу, м’яч знайшов голову Саші Мелащенка і влетів у сітку воріт. Португальці подібного не чекали, вони спочатку не могли зрозуміти, що ж відбувається. Однак вищий рівень майстерності не міг не датися взнаки – 2:1 у Полтаві на користь португальців, і такий же рахунок у Португалії. Хоча нам прогнозували програш з розгромним рахунком. Ще пригадується протистояння з македонськими «Работнічкі». Тоді ми забили чотири голи, і три голеві передачі вдалося зробити мені.

Фірмовий кутовий у виконанні Олександра Омельчука

«Голову повертаю, а на мене несеться … лось»

– А ви можете самі назвати свої козирі як футболіста? Тим паче, за результатами відомого інтернет-опитування вас включили у число 50 кращих футболістів «Ворскли» за всю її історію.

– Напевно гарно поставлений удар, хороша техніка. Тут можна добрим словом згадати ту трансформаторну будку у нашому дворі в Нікополі (сміється – авт.). А якщо продовжувати серйозно й далі, то у мене була пристойна швидкість, хороше бачення поля. Тренер Сергій Морозов називав мене якось самородком. Чому? Бо – типу з глухої провінції, не мав школи чи «Динамо», чи «Шахтаря», чи «Металіста». А щось з мене таки вийшло (сміється – авт.) Ну і в команді я був штатним пенальтистом. Правда, один удар мені завадив реалізувати …лось.

– Що-що? Лось?

– Не хвилюйтеся, з головою все в порядку. Але така унікальна історія була, з реальним лосем. Напередодні домашнього матчу з «Прикарпаттям» вирішили ми на базі у Марках сходити з вудочками на рибалку. Я, Саня Головко і Андрій Ковтун.

Прийшли, зайняли свої місця, стоїмо, ловимо. І тут раптом я чую цокіт копит об асфальт. Зрозуміти, що таке – не можу. А цокіт посилюється. Потім інтуїтивно оглядаюся, а на мене з берега буквально летить …лось. Як я встиг відхилитися – не знаю. Відхилився з падінням у воду, а лось проскочив мимо мене, стрибнув у воду і поплив до іншого берега. Чую, Ковтун питає, бо там же очерет, і ми один одного не бачимо: «Саня, що там? То ти у воду впав?». Потім були жарти, а мені і не до жартів. Можна собі уявити, що було б, аби я не зумів відхилитися.

А наступного дня – матч, у кінці якого призначають пенальті у ворота «Прикарпаття». Шарій перед цим не забив, тож каже мені: «Іди бий!». Але мій удар парирував Олег Рипан. І потім Віктор Олександрович скаже: «Ось бачите, на Омелю лось напав. Його так трясло, що він і пенальті не забив…».

– Пане Олександре, як ви вважаєте, ваша кар’єра футболіста вдалася?

– Думаю, так. Я вийшов фактично з низів. Мені вдалося грати на різних рівнях. Я виступав у першій союзній лізі, встиг зіграти у вищій Союзу, у першому українському дивізіоні та у вищому, виграв медалі,  виходив на поле у Кубку УЄФА, Кубку Інтертото. Ну і залишаюсь у футболі, бо це однозначно моє.

Анатодій Гаркуша

“Спорт Клуб” №7-8 від 28-го лютого 2024 року

Погода