Віталій Кобзар: «Улюбленець публіки»

Народився Віталій у сонячному Киргизстані, в день перемоги – 9 травня 1972 року. Столиця республіки – місто Фрунзе (тепер Бішкек), місто в якому й пройшли молоді роки хлопця.

В 9 років маленькій Віталя потрапляє до футбольної школи, де його першим тренером став Олександр Чебан, який помітив у маленького хлопця не аби який талант. Свою професіональну футбольну кар’єру Віталій розпочинає ще за часів Радянського Союзу, у 1989 році. Саме тоді він потрапляє до складу команди «Алга» з міста Фрунзе.

Тоді команда виступала у другій лізі 8 зони чемпіонату СРСР. Увесь 89-й рік Віталій набирався досвіду в старших товаришів по команді. А дебютувати йому довелося вже наступного, 1990-го року. В тому сезоні з 42 ігор чемпіонату Віталій зіграє 38, та заб’є свої перші м’ячі. Всього 2, але якими важливими вони були для молодого, перспективного півзахисника. Команда тоді посіла 9-е місце з 22-х команд.

Наступний, він же останній сезон у чемпіонаті СРСР, видався більш результативним, і більш вдалим для Віталія. 34 гри й чотири м’ячі, та трете місце у середньоазіатській зоні.

Можливо «Алга» пробилась би й до 1-ї ліги, але розпад Союзу, утворення незалежного Киргизстану не дали цього. У першому ж сезоні «Алга» бере чемпіонський титул, виграє національний кубок, а Віталій провів у футболці клубу усі 22 матчі, вразивши ворота суперників 9 разів. До цього ж Кобзар стає кращим гравцем республіки 1992 року. Також головний тренер збірної Мекліс Кошалієв активно запрошує Віталія до своєї команди, в якій Віталію пощастило зіграти 5 разів від дзвоника до дзвоника. То був мабуть найщасливіший рік для молодого киргиза з українськими коріннями. В цьому ж році він одружується зі своєю нареченою Наташею, а незабаром вона народила Кобзарю доньку Христинку.

Мабуть. саме цей факт так надихнув Віталія, що в наступному, 1993 року у 32 матчах чемпіонату, Віталій забиває 22 м’ячі і стає кращим бомбардиром у клубі. Нажаль не дався киргизькій команді перший виступ у кубку Співдружності, команда нічого не змогла протидіяти казахському «Кайрату», литовському «Екранасу» та молодіжній збірній Росії, проте Віталій й на кубку був кращим у складі свого клубу, провівши всі три зустрічі, як кажуть, від свистка до свистка.

Такі успіхи не зосталися непоміченими на Україні. У 1994-му році він разом зі своїм другом Сергієм Нікітіним потрапляє до черкаського «Дніпра».Команда тоді була молода, тільки вийшла з другої ліги у першу. Перший свій матч на українській землі Кобзар провів 27 березня 1994 року. В Одесі місцевий СК «Одеса» переміг його нову команду 2:0. В тому ж році пройшло перше знайомство Віталія з «Ворсклою». Гарно пройшло, 7:0 на користь «Дніпра» (тоді до Черкас приїздив молодіжний склад, а тим часом головна команда грала серію товариських матчів у Німеччині). За друге коло чемпіонату Віталій успів зіграти 18 зустрічей за черкащан, в яких забив 1 м’яч. В цілому сезон команді вдався, адже шосте місце з 20-ти команд доволі непоганий показник як для новачка.

Сезон 1994/95 став менш вдалим для клубу, але більш вдалим для Віталія, команда посіла рятівне 20-е місце з 22-х команд, а Кобзар натомість у 38 поєдинках у чемпіонаті провів 6 м’ячів.

Команда продовжувала сипатися, і видно було що Віталію не місце в команді-аутсайдері. Перше коло 5-го чемпіонату та всього 10 зустрічей у футболці «Дніпра» змусили хлопця шукати інше місце, більш перспективне. Таким клубом здавалося стане «Кристал» з міста Чортків. Тоді клуб з Тернопільщини був міцним середняком першої ліги. Саме туди взимку 1996-го року разом із кількома футболістами та головним тренером Осиновським перебрався Кобзар. Перейшовши з «Дніпра» Віталій знов починає забивати – 7 м’ячів у 30 зустрічах та 10 місце в чемпіонаті у першій ліги.

Гра Кобзаря справила неабияке враження на тренера полтавської «Ворскли» – Віктора Пожечевського. Окрім киргизького хава до «Ворскли» в 1996 році приєднуються також ще двоє футболістив з Чорткова – Василь Гречаний та Олександр Агарін. І якщо Кобзар майже одразу забронював собі місце в основі біло-зелених, то ось двоє інших не змогли витримати конкуренції, і згодом змушені були покинути «Ворсклу».

Сам Кобзар так відгукається про тогочасний стан у полтавському футболі: «Місто живе футболом. Фінансове становище клубу нормальне. Всі від нас чекають гарної гри та результату, якщо без нього – то навіщо все це було затівати?»

Першу свою гру в складі ворсклня Віталій зіграв у 4-м турі, проти донецького «Шахтаря». Молода команда Пожичевського хотіла дати справжній бій донецькій команді. Увесь матч проходив за 30 градусної жари за шаленої підтримки вщент заповненого «Локомотива». Уся боротьба була зосереджена в центрі поля, видно було, що полтавці на нервах. Чуйченко не реалізовує пенальті, натомість на 86-й хвилині пропустили гол у свої ворота від Матвєєва. Проте на щастя, «Ворскла» за хвилину до фінального свистка, зусиллями Ігоря Кислов зрівняла рахунок. Віталій Кобзар провів на полі 60 хвилин, та запам’ятався непоганими конструктивними діями, проте Полтава грала на перемогу, і замість Віталія на поле вийшов відомий ветеран полтавського футболу Іван Шарій.

Перший же гол у новій команді довелося чекати не довго, у матчі 7-го туру «Ворскла» приймала тернопільську «Ниву». Цей матч став третім для Віталія у футболці «Ворскли». На 38-й хвилині після серії кутових черговий приніс бажаний наслідок. Богатир навісив м’яч у штрафну, де воротар «Ниви» відбив його кулаком прямісінько на ногу Віталія Кобзаря, що знаходився у куту штрафного. Навісним ударом Віталій спрямував м’яч у дев’ятку. А ще через дві хвилини Віталій заробляє пенальті, яке реалізовує Хомин.

Феєричною стала славнозвісна гра з динамівцями Києва. 29 вересня 1996 року, на полтавському стадіоні «Ворскла» у присутності 26000 уболівальників новачок вищої ліги зробив те, про що й досі мріють клуби з України. Полтавці забили 4 м’ячі у сітку воріт Ігоря Кутепова. Це й досі є рекордом, адже більше 3-х м’ячів «Динамо» в чемпіонатах України більше не пропускало!!! Окрім нестримного Чуйченка на полі просто чудеса «виписував» Віталій Кобзар, що зумів забити м’яч на 21-й хвилині матчу, та зробити рахунок 3-2.

Мабуть, саме з того матчу Віталій став кумиром полтавських фанатів та й досі його ім’я пов’язують з неперевершеною грою «бронзового» складу «Ворскли». А запам’ятався він ще тим, що після забитого голу зробив сальто за воротами «Динамо». Як відомо, той сезон «Ворскла» закінчили на 3-й позиції, завоювали бронзові нагороди та отримала шанс представляти Україну в Кубку УЄФА.

Які то були роки, що не ім’я – зірка. Андрій Ковтун, Іван Шарій, Ігор Кислов, Ігор Мачоган, Сергій Чуйченко, Віталій Кобзар та інші. Загалом у першому сезоні в еліті Віталій зіграв 24 матчі, забив 4 м’яча, а також провів 4 гри у Кубку України. В Європі Віталій часу також не втрачав. Саме він став автором першого євром’яча полтавської «Ворскли». Зробив він це 23 червня 1997 року. Гол у ворота ризької «Даугави» став справжнім святом як особисто для Віталія, так і для усієї Полтави, а можливо й України. Нажаль той Євро похід був недовгим, лише 4 матчі, проте які!

Наступного року нічого іншого, як увійти до зони єврокубків та завоювання бронзи задач не було, та й бути не могло. В команді на той час були такі гравці як Антюхін, Костюк, Мусолітін, Омельчук. Віктор Пожечевський знов своїм боєздатним колективом, щоправда з меншими сюрпризами знов фінішує на доволі високому 5-му місці. Віталій Кобзар без сумніву зостається гравцем основи, провівши у сезоні 22 гри та забивши один м’яч. Тренер не залишає непоміченим працю та старання Віталія, що неодноразово підтверджує своїми рішеннями як на полі так і за ним. А гравець відповідає гарною грою на довіру тренера.

Важко сказати, чи потрібен був «Ворсклі» той Євросезон та старт у Кубку Інтертото. В Інтертото Віталій провів 3 гри в яких відзначився одного разу. Сезон 1998/99 років став провальним для «Ворскли». Беженар, Лунгу, Петров, Шарій не показують того футболу, якого від них чекають. Як результат – 10 місце в турнірній таблиці. На той час командою вже керував Олександр Довбій, в якого явно нічого не виходило. Постійне тасування складу і як результат невиразна гра. Керівництво протерпіло 6 ігор і після цього прибрало Довбія з посади головного тренера. Його місце спочатку зайняв Собацький, а пізніше Анатолій Коньков. Саме Анатолія Конькова можна вважати тим, хто знову оживить команду. Втрачених позицій було не повернути, проте й зганьбитися не дали. Віталій провів у чемпіонаті 23 гри в яких забивав лише раз, а у кубку провів всього 2 гри, в принципі як й уся команда.

Сезон 1999/2000 до недавнього часу остання світла сторінка у історії. Ті хто не міг заграти раніше, показали неймовірний клас. Мазяр, Онопко, Андрій Головко, Віктор Доценко, Мелещенко, Ковтун, Кобзар, який від матчу до матчу додавав. Неймовірний сезон, неймовірна атмосфера у команді. Володимир Мазяр та Віталій Кобзар на двох забивають 19 м’ячів, чого більше з полтавськими форвардами усіх часів ніколи не було. Олександр Мелещенко, що після неймовірного сезону потрапить до «Динамо» та збірної, Ігор Костюк що також відправиться до стану киян, та й Кобзаря мало не забрав Лобановський.

Європа чекала Полтаву з розпростертими обіймами. Але обійми виявилися не тривалими. Віталій у 28 матчах чемпіонату заб’є 9 разів, ще одного разу заб’є в Кубку України та двічі у Європі. Й до сьогодні Віталій Кобзар поділяє перше місце з Мелещенко по голах в Єврокубках «Ворскли». В їх активі по чотири м’ячі. Але нажаль швидко з команди йде Коньков, через фінансову кризу в клубі. На зміну йому приходить Сергій Морозов, який у 2001 році приведе полтавчан до «антирекордного» 12 місця. Команда просто перестала забивати. Йде Мелещенко, «заброди» нападники Целих та Орбу на двох заб’ють аж один м’яч. Що казати, якщо другим у списку бомбардирів клубу стає захисник Сергій Онопко з трьома м’ячами. Віталій Кобзар продовжує виступати постійно, проте забиває дедалі все менше й менше. Сезон 2000/01 Віталій закінчує з показником – 25 ігор та один м’яч, це дуже мало.

Наступний сезон команда починає з Андрієм Балем біля керма. Політика, тасуй як можна частіше, не дає плодів. Вчорашні лідери починають дедалі більше грати у другій команді. Новопривезені футболісти, як швидко засвічуються, так швидко й зникають. Окодува з Ібандою відігравши одне коло покидають склад команди, гольова засуха досягає апогею. Стадіон «Ворскла», що вміщує 25000 від сили збирає 5-6 тисяч. Лише завдяки диву «Ворскла» зостається з року в рік у Вищій лізі. Віталій Кобзар перестає забивати зовсім, усі 23 матча сезону 2001/02 провів «на сухо». Як раніше ходили на Шарія, так тепер ходили на Кобзаря, весь стадіон здіймався на ноги коли Віталій йшов з поля чи на нього виходив. Дружнє скандування «Кобзар – Кобзар» досі живе у моєму серці.

Останній свій сезон у Полтаві 2002/03 рр. Кобзар провів майже на лаві запасних, поодинокі виходи на заміну, яких назбиралося «аж» 12 були справжнім святом. Мабуть, виною того був конфлікт у клубі. Тоді «Ворскла» стояла на порозі банкрутства. Генеральний спонсор «Полтавагазвидобування» вже давно відвернувся від клубу, зарплату не платили і нічого іншого, як масового страйку не зоставалося. Тоді 6 гравців клубу відмовилися грати без грошових виплат. Але це ні до чого не призвело. Незадоволених невдовзі просто прибрали з команди. Серед них був і Віталій Кобзар.

Зустріч із донецьким «Шахтарем» 1 вересня 2002 року. Вона досі стоїть перед очима. Зовсім не боєздатній склад полтавської «Ворскли» 60 хвилин протистояв опонентам, поки Зубов не забив пенальті, а на 81-й хвилині Гай не зробив рахунок 0-2. Проте полтавська торсида залишилася на своїх місцях, і невпинно скандувала ім’я кумира «Кобзар – Кобзар – Кобзар». Всі в єдиному пориві чекали, коли ж йому дадуть шанс. Його вихід на 79-й хвилині зустріли бурною овацією, яку мабуть було чутно й до Донецька. Він не забив, але все ж подарував радість 15000 присутнім на стадіоні.

Свою останню гру Кобзар провів 9-го листопада 2002 року проти донецького «Металурга». Вже тоді в нього «відібрали» його 10-й номер, спочатку видавши йому 17-й, потім 20-й, а потім й 19-й…ніхто не знав, що Кобзаря після цієї гри в «Ворсклі» вже не буде….

Друге коло сезону 2002/03 він розпочав вже в «Оболоні». Там йому дали шанс, який він використав на всю, довівши Балю, що він ще боєць.
«У нас відбулася гарна розмова з наставником «пивоварів» Петром Слободяном, який запевнив, що повністю мені довіряє: «Спокійно грай. Тобі не потрібно нікому нічого доводити, просто показуй свою гру, рівень і все буде гаразд».

Віталій у 10 іграх забиває 2 голи, такі жадані, яких так давно чекав він. Хоча «Оболонь» й зайняла лише 14-е місце, проте Кобзар грав, грав в свою гру.

Наступний сезон воскресив Кобзаря футболіста, лідера команди. «Оболонь» мало не досягає єврокубків, зайнявши 6-е місце, а сам Віталій проводе 29 ігор, та забиває 2 м’ячі.

Приїзд у Полтаву «Оболоні» з Кобзарем закінчилося поразкою полтавців – 0:2. Коли на 90-й хвилині під час заміни Віталій покидав поле, то увесь стадіон здійнявся на ноги, та скандуючи «Кобзар», плескаючи в долоні. Віталій розчулився, звісно, стільки років віддати команді, уболівальників….футболу, недарма. «Я їх дуже люблю», – сказав він після матчу. Здається так ніколи й нікого не приймали з футболістів суперників, як проводжали Кобзаря у Полтаві. Це й є справжня любов, фанатська. Любов, яку ніде, і ні за які гроші не купиш!

2004/05 – останній сезон у вищій лізі для Кобзаря та його «Оболоні». Віталій не забиває. «Оболонь» після вдалого минулого сезону сповзає на 15 місце та змушена покинути вищу лігу.

Ще в тому році він встиг трохи пограти за друголіговий «Гірник» з Кривого Рогу. Зігравши один матч за цей клуб, Віталій переїжджає до Черкас, де мешкають його батьки. Там його також люмлять та пам’ятають. Ось такий він. Наш Віталька.

Покоління кінця 90-х бажає хоча б ще раз повернутися в минуле та побачити Кобзаря на полі, або в майбутньому побачити його на тренерській лаві…