Юрій Рєзнік. Десять років потому
Легендарний полтавський футболіст – про «Спартак» Костянтина Бєскова, рідну «Ворсклу» та секрети «футбольної кухні».
– Юрій Іванович, у складі московського «Динамо» ви відіграли чотири сезони, з 1979 по 1982-й рік…
– Сезон-82 я лише тільки-но починав, відігравши у футболці «Динамо» два стартових матчі й то за дубль, у Мінську й Ленінграді. В «основі», яка двічі поступилася, не грав. Яким же був мій подив, коли після повернення до Москви «цапа відбувайла» чомусь зробили з мене. Були збори команди, на яких із «убивчим» формулюванням «за небажання грати в основному складі й зневажливе ставлення» мене відрахували з команди. До речі, нашого головного тренера В’ячеслава Соловйова на тих зборах не було – «підставили» Вадима Іванова, асистента, який і зачитав «вердикт». Хлопці намагалися заступитися, але марно – уже все було вирішено. А тому, що я був лейтенантом, мене відправили на роботу до Центральної Ради «Динамо», де, здебільшого, я нічого не робив – просто ходив на роботу. З «Динамо» я мав намір піти давно, й нарешті моя «мрія» збулася. Але в Москві не дурні сиділи – всі офіцери були «прив’язані», і цілий рік після «розриву» мене ніяк не могли звільнити. Мені було тоді всього лише 27, а я вже їздив, грав за ветеранів разом із легендарним Стрельцовим і компанією.
– Як ви потрапили в «Спартак»?
– У ЦР «Динамо» я пробув недовго, потім нас із Сашком Бубновим, відомим захисником, перевели в частину, де ми й отримували свої гроші. Робити там теж, в основному, було нема чого. Там же одержував зарплату й полковник МВС Костянтин Іванович Бєсков. Заглядаючи до нас, у відділ кадрів, він жартував, що, мовляв, командочка своя футбольна тут уже підібралася, а от тренера не вистачає. Мені він часто повторював: як звільнишся, мовляв, давай до мене, у «Спартак», скільки тебе можна кликати.
– Давно кликав?
– З 1979-го року, правда, не особисто, а через інших людей. 1983-го я все ж таки звільнився, було це на початку березня. Прийшов у «Спартак», а Бєсков мені й говорить: «Давай, Юрко, спробуємо, що вийде, але я тобі нічого не обіцяю». А я рік не грав у серйозний футбол, і відразу потрапив на здачу нормативів. Тест Купера я терпіти не міг, а тут ще й неготовий був. Добре хоч, що тести приймав Геннадій Логофет – корінний спартаківець, на деякі речі він закрив очі. А от Валерій Газзаєв, пам’ятаю, здавав Табакову, відомий такий арбітр був, принциповий – раза три, або й чотири. А взагалі, за великим рахунком, для форварда цей горезвісний тест Купера – не головне. Для нападника головне завдання – забивати.
Спочатку Бєсков ставив мене в іграх за дубль правим хавбеком. І це – з моєю витривалістю! Десь турі в п’ятому граємо в Тбілісі. Той сезон розпочався для «Спартака» невдало, і гра з місцевими динамівцями була досить принципова й важлива. За рахунку 0:0 «зламався» Едгар Гесс. Був такий цікавий гравець – сам німець, нині у Німеччині живе, родичі у нього всі там. Отож, хвилин за 15 до кінця матчу Бєсков говорить мені, мовляв, розминайся швиденько й виходь. Дебют в «основі» мені вдався: після кутового у виконанні Валери Гладіліна я добре пробив головою – 1:0, потім ми відразу забили другий м’яч, а за ним – і третій: відзначився Сергій Родіонов після моєї передачі. А в Бєскова така система була: ти можеш всю гру погано відіграти, але коли забив, або віддав гольовий пас – ти «король». Ну, а я і забив, і віддав, одним словом, добре почав. А тут ще й Родіонов «зламався», мені доводилося грати попереду інколи й одному, а Гаврилов із Сочновим грали «нижче». Втім, я такий «чистий» форвард, як, до речі, і вони – мені б із глибини діяти, адже швидкості не вистачало. Рік складався непогано, але наприкінці сезону травмувався і не міг грати на повну силу. Справа була перед домашньою зустріччю з «Металістом», а вже через чотири дні нам треба було грати зустріч на Кубок УЄФА з фінським клубом ХІК. Сьогодні я розумію, що було б краще пропустити матч із харків’янами, підлікуватися, але тоді я вийшов на поле й травмувався ще більше, так, що з фінами грати не міг. Бєсков мене викликав і запитав, чи зможу грати. Я, звичайно, сказав чесно: ні. А на установці він перед усією командою говорить: мовляв, Рєзнік грати відмовляється. Як відмовляється, з фінами? Це ж смішно! А я бігти не можу. Бєсков – пан, сказати щось, скривдити людину міг без проблем. Із цього все й почалося. Але, думаю, підмішалися і якісь нефутбольні справи. Поки я заліковував травму, команда «пройшла» ХІК і потрапила на голландську «Спарту». У Роттердам Бєсков мене не взяв, а через два тижні ми повинні були грати в Тбілісі матч-відповідь. Ми тренувалися напередодні поїздки у своєму манежі, і я бачив, що він награє мене під «основу». І тут відбулося непередбачене: я нахилився, щоб зашнурувати взуття, а розігнутися не зміг – защемлення нерва, можливо, від перенавантаження. Я покликав лікаря, що надав мені першу допомогу, однак Бєсков, проте, змусив знову вийти на тренування. Але не тренуватися ні, звичайно, грати я не міг. Бєскову це не сподобалося – не знаю, може, не повірив, що все дуже серйозно? Ну, а «Спартак» тим часом за сумою двох ігор поступився голландцям – так моя кар’єра в московському суперклубі підійшла до кінця.
– Чим вам запам’ятався Бєсков?
– Він міг чудово поставити команді гру. Він міг в один момент знищити все, що збирав і складав роками. Бєсков постійно боровся з пияцтвом в «Спартаку». Якщо гравця якогось із цим ділом упіймає – довго не вмовляв: збирай речі, до побачення. У будь-який вихідний – обов’язково міряють тиск, у лазеньку сходимо, у баскетбол пограємо. Ну, і зважування – по 6 разів на день: не дай боже склянку зайву води вип’єш – відразу все відомо тренерові.
– У Бєскова були мазунчики?
– Думаю, так. Дасаєв, Федір Черенков, Родіонов.
– А Гаврилов?
– «Гаврюша» – ні. Десь у душі Бєсков його, напевно, поважав, але Юрко – людина своєрідна. Міг, наприклад, в автобусі клубному касетку «блатну» поставити. Бєскова аж пересмикувало, терпіти цього не міг. До речі, знаєте, де тренер в автобусі сидів? На третьому сидінні. Завжди. Але спереду – ніколи.
– Чому він завжди спостерігав за матчами з трибуни, а не з тренерської лави?
– Може, малюнок гри відтіля було видно краще, не знаю. Бєсков завжди сидів на трибуні, а от масажист спартаківський у нього завжди «човником» по сходах бігав узад-уперед. Через цю звичку Костянтина Івановича, до речі, «Спартак» багато в чому, думаю, і програв в 1983 році в Дніпропетровську вирішальну битву за «золото» чемпіонату країни. На 20-й хвилині матчу, у якому москвичам необхідна була перемога, «зламався» один гравець, а потім – інший, а там на стадіоні від лави запасних у 10 рядів оточення міліцейське стояло, і ніяк масажист наш не міг пробратися до Бєскова на трибуну. А погано те, що без нього й заміну ніхто зробити не міг. От так, без двох футболістів і грали до перерви. «Дніпро» виграв – 4:2, і три м’ячі забив Таран. А у «Спартака» обидва голи провів Валера Гладілин, і ще момент мав, а після матчу Бєсков на нього чомусь усіх собак за невдачу й повісив. Самолюбна людина така, але команду міг зробити відмінну, згадайте хоча б «Асмарал» на зорі російських першостей.
– Які стосунки у Бєскова-тренера були з Романцевым-гравцем, адже, якщо не помиляюся, капітаном команди був саме Олег Іванович?
– Колись Бєсков вигнав Романцева з команди.
– ?!
– Так, сезон-83 Романцев у «Спартаку» так і не дограв. А справа була така: ми грали в Мінську з «Динамо» і вели 2:0, але в підсумку поступилися – 2:3, вирішальний третій м’яч пропустили в кінцівці гри. Дасаєв по-воротарськи крикнув «я», приготувався зіграти на виході, і Романцев, відхилившись, пропустив м’яч воротареві, але їх двох випередив Гуринович, головою відправивши м’яч у сітку. Назад у Москву їхали потягом, у купе – Дасаєв, Романцев, Гаврилов і я. А Костянтин Іванович після гри нерви «відновлював» і кричав Миколі Петровичу Старостіну, та так, щоб увесь вагон почув: «А що у нас за капітан такий? Щоб завтра я його в команді не бачив». Ми сидимо поруч. Олегу незручно. «Поки він не вибачиться, я в команду не повернуся!» – тільки й сказав. Хто, Бєсков вибачиться? Такого не бувало. А Олег пішов. Став тренувати спочатку столичну «Червону Пресню», потім – «Спартак» (Орджонікідзе), а вже звідти Микола Петрович рекомендував його у «Спартак» московський.
– Ким для «Спартака» був Микола Старостін?
– Микола Петрович – «золота» людина, ніколи нікому поганого слова не скаже, не скривдить. Він займався в команді всіма організаційними питаннями й господарськими справами. Якщо у кого щось не виходило – усі йшли до нього по допомогу, за порадою. Він був свого роду «буфером» між Бєсковим і командою.
– Надалі ваш ігровий шлях проліг у рідну Полтаву?
– До цього ще був Тернопіль. Правда, у цьому місті мені довелося пробути недовго. У Полтаву мене запросив Віктор Пожечевський. «Ворскла» саме виступила в першості України серед колективів фізкультури, й перед командою стояло завдання вибороти путівку в другу союзну лігу.
– Якщо в сезоні-85 «Ворсклі» заповітна мета не підкорилася, то вже рік потому команда впевнено посіла перше місце в зоні й перемогла у фінальному турнірі в Мукачевому.
– У нас була гарна команда, у якій дуже вдало поєднувалися молодь і досвід. У складі було багато місцевих гравців, та і я із задоволенням грав за «Ворсклу», адже і місто, і команда мені не чужі. Приємно, що я зумів своєю грою принести користь команді, запам’ятатися уболівальникам.
– Дев’яте місце 1987 року багатьма було сприйнято як безсумнівний успіх: усе-таки в «українській зоні» грали 26 дуже пристойних команд. Але навіть найбільші оптимісти не могли тоді припустити, що в наступному році команда претендуватиме на чергове підвищення в класі.
– У сезоні-88 боротьбу за перше місце, по суті, вели дві команди – «Ворскла» і «Буковина». До останніх турів була інтрига, причому, що цікаво, в очних двобоях ми чернівецьких футболістів здолали – 1:1 на виїзді, та 1:0 – у Полтаві (переможний гол забив Петро Ротань).
– Чого не вистачило тоді «Ворсклі» для того, щоб випередити «Буковину»? Говорили, що багато чого вирішувалося не на футбольному полі, а за його межами…
– Чого не вистачило? Можливо, бажання керівництва. Командочка у нас була – що треба, ми були багато на що здатні. Можливо, хтось вважав, що у першій лізі нам робити нема чого. Так чи інакше, програвши в останньому турі вдома севастопольській «Чайці», ми «подарували» «Буковині» перше місце. Правда, команді Школьникова це не допомогло – у фінальній «пульці» «Буковину» «відчепили» від потяга, що їхав у першу лігу.
А тим часом, за тур до закінчення сезону до нас приїжджали «емісари» із Хмельницького. «Буковина» повинна була їхати в гості до «Поділля», і ці люди пропонували свою допомогу в досягненні необхідного «Ворсклі» результату. Але «верхи», повторюся, вирішили полегшити «Буковині» завдання. Нас же, за друге місце, преміювали поїздкою в дивовижну тоді Африку, до Мавританії…
«СпортКлуб» (грудень 1999 року).
вологість:
тиск:
вітер: