Четвертий похід у Європу. Частина восьма

Необхідні пояснення

Дехто із читачів після минулої публікації запитує, чому «АБ Копенгаген» стартував у турнірі пізніше за «Ворсклу». Це, мабуть, тому, що зараз мало хто знає, що являли собою треті за рангом всеєвропейські клубні змагання за Кубок Інтертото. Рішенням УЄФА 2007 року цей турнір припинив своє існування, оскільки не вписувався у міжнародний календар. Востаннє турнір проводився минулого року, й до основної сітки Кубка УЄФА потрапили аж 11 команд. Та все одно було видно, що він втратив популярність і виявився просто зайвим.

Але за майже 5 десятиліть «Інтертото» все ж вписав кілька цікавих сторінок в історію європейського футболу. Саме через нього торували собі шлях до визнання деякі з нинішніх грандів. Але це швидше виняток, аніж правило…

Започаткований в 1961 році втішний турнір для команд з амбіціями, спершу проводили провідні європейські букмекерські контори, які, таким чином, хотіли зберегти змагальну інтригу протягом літнього міжсезоння, заодно заробляючи гроші на ставках.

Лише 1995 року УЄФА взяло його під своє крило, розробивши регламент. Спершу переможець міг тішитися лише мізерними, порівняно з двома іншими вищими за рангом турнірами, призовими та можливістю потрапити до Кубку УЄФА. Але, з огляду на це, змагання треба було втиснути у певні часові рамки. А формула «один учасник — один переможець» їм ніяк не відповідала. Навіть якщо одну країну міг представляти лише один клуб.

Передостання реформа відбулася 1997 року. Команди стартували згідно з позицією країни, яку вони представляють, у таблиці коефіцієнтів УЄФА. У першому раунді брали участь представники федерацій, що займають місця нижче дванадцятого. Саме з нього почала «Ворскла», адже Україна в цьому табелі була тоді лише сімнадцятою. Далі до переможців пар приєднувалися представники країн, які займали місця з шостого по дванадцяте. Саме цю позицію займала Данія, тож «Академіки» починали з другого раунду. В наступному в боротьбу включалися представники країн, які посідали 3 — 6 місця. А представники трьох чільних федерацій стартували у фіналах. Таким чином, визначалися три переможці, які включалися у боротьбу за Кубок УЄФА, вже починаючи з основних раундів.

До речі,за кожну перемогу від спонсорів турніру команда отримувала по 50 тисяч швейцарських франків, а за вихід до наступного раунду — ще 40. Як виявилося, призові були надто низькими. Адже тільки переліт «Ворскли» до Ісландії і назад обійшовся дорожче, ніж усі зароблені призові. Але ці підрахунки провели вже пізніше. А в липні 1998 року в Полтаві готувалися до візиту гостей із Копенгагена.

Крокуємо далі

На відміну від попередніх візитерів, данці виглядали взірцем організації і порядку. На фоні ісландців їхнє перебування в нашому місті минуло майже непомітно.

По-перше, як і було домовлено, кожен клуб організовував поїздку самостійно. Тож «Ворсклі» не довелося ні замовляти місця в готелі, ні займатися перевезеннями. Данці поклали ці обов’язки на туристичну фірму, з якою попередньо домовилися. Були з ними й два перекладачі — з французької і німецької. Обидві мови дуже схожі на фламандську, тож скандинави прекрасно їх розуміли.

Все, що потрібно було від нашого клубу — організувати тренування й сам матч. Виходячи з того, що претензій з боку гостей не було (вони взагалі практично ніяких вимог не висували), із цим у Полтаві справилися.

З усього було видно, що налаштовані суперники серйозно. Адже аби пройти далі, їм потрібно було лише перемагати. Мабуть, тому обмежилися невеликою ознайомчою екскурсією, та й то в ній взяли участь не всі гравці. Зате в п’ятницю провели два тренування, одне з яких на стадіоні за добу до зустрічі. Єдина колізія полягала в тому, що кольори АБ теж біло-зелені, тому представники УЄФА й судді попросили «Ворсклу» виступати в резервній формі. Наскільки пам’ятаю, вирішили вибрати «фартові» жовто-чорні футболки.

Як не дивно, гра в Полтаві практично не викликала інтересу. За нею спостерігало трохи більше 2 тисяч глядачів. Трибуни були незвично порожніми, чутно було не лише підказки тренерів та вигуки гравців, а й удари по м’ячу. Хоча й квитки були зовсім не дорогими — максимум 10 гривень, а потрапити на стадіон можна було й за 4 гривні, тим більше, що вільних місць було дуже багато. Та й відбувалася грав у вихідний. Але тієї суботи різко похолодало. Температура понизилася до 15 градусів, було вітряно й похмуро. І це в розпалі літа — 11 липня.

Ще однією причиною, мабуть, були досить посередні виступи команди останнім часом, невиразна гра під орудою нового тренера, що було викликано не в останню чергу частими змінами в «основі». Але матч обіцяв бути цікавим.

Таким він, зрештою, і вийшов. Але не через феєричні атаки й зливу голів, а тому, що на кожному клаптику поля точилася запекла боротьба, ніхто не хотів поступатися.

«Ворскла» провела гру в такому складі: Ковтун, Хомин, Леженцев, Головко, Беженар, Самойлов, Гузенко (Мачоган,32), Мусолітін, Богатир, Чуйченко (Гурка,67), Антюхін.

Команди розпочали обережно, в першу чергу, думаючи про захист, адже пропущений гол значно ускладнював виконання головного завдання. Поступово вималювалася деяка територіальна перевага господарів, але ніщо не передвіщало швидкого голу. Тому взяття воріт, які захищав Браєн Фліс, уже на 12-й хвилині виявилося дещо несподіваним. Мусолітін, отримавши м’яч у центрі поля, на швидкості обіграв кількох захисників і потужно пробив по воротах.

Пропустивши, данці дещо активізувалися, але наш захист діяв надійно. При цьому ще й в рамках правил. Угорський арбітр Аттіла Ганачек показав лише одну жовту картку, в кінці першого тайму її заробив Леженцев. Тож на перерву пішли за мінімальної переваги «Ворскли».

Другу половину гості розпочали ще настирніше, але ледве не поплатилися за це, прогавивши пару гострих контратак. Але знову підвела реалізація. А могли ж і той же Мусолітін, і Чуйченко, а потім Гурка зняти всі питання.

Кінцівка гри проходила дещо сумбурно, практично без воріт — ніхто не хотів поступатися. Та й футболісти виглядали доволі втомленими. Але гості все ж своєю нагодою скористалися на 78-й хвилині. Відзначився Нільсен, вдало замкнувши флангову передачу. На більше команди не спромоглися, знову задовольнившись нічиєю.

За рахунок двох голів, забитих на виїзді «Ворскла» пройшла далі. Але дві останні гри залишили тривожні враження. Перш за все — низькою реалізацією створених моментів, здавалося, футболісти розучилися забивати. Команда втратила якийсь стрижень, часто ніби «відбуваючи номер» на полі. Кудись поділися настирність і агресивність, не відчувалося бажання до перемоги.

Можливо, дався взнаки досить щільний графік на фоні далеких перельотів. Може, той факт, що міжсезоння у команди практично не було, надто раннім виявився старт у офіційних зустрічах. До цього додалися й певні тренерські прорахунки. Відчувалося, що футболісти погано розуміють, що хоче від них тренер. Звідси й певний сумбур на полі, подекуди й відсутність чіткої ігрової дисципліни.

Усе це сповна проявилося в наступних іграх як на міжнародній арені, так і у внутрішньому чемпіонаті, який на той час уже стартував, але «Ворсклі» пізніше потрібно було наздоганяти суперників, адже перші тури були перенесені. Одним словом, подальші результати викликали побоювання, які, на жаль, справдилися. Голландський бар’єр в особі мало кому відомої «Фортуни» із Сіттарда, «Ворскла» здолати не змогла. Та й у чемпіонаті показала низький результат.

Але про це вже в наступній розповіді. На закінчення ж цієї не можу не згадати про ще одну цікаву зустріч.

Нащадок бійця короля Карла

Ним виявився делегат УЄФА, віце-президент Федерації футболу Норвегії Рейдар Бйорнестад. Флегматичний скандинав із великою цікавістю знайомився з нашим містом, присвятивши екскурсіям майже весь вільний час. Особливо цікавили його місця, пов’язані з Полтавською битвою.

Під час Північної війни на початку вісімнадцятого століття Норвегія входила до імперії, яку створив шведський король Карл Дванадцятий. У його війську було чимало представників цієї країни, серед яких і кілька далеких предків пана Рейдара. А один із них брав участь у баталії під Полтавою, залишившись живим і дивом повернувшись додому. Норвежець розповідав, що його перекази про ті події стали справжньою сімейною легендою, тому дуже зрадів нагоді стати єдиним із нащадків, який зміг на власні очі побачити ті місця, у яких, за переказами, його родич зазнав і холоду, і голоду, і поневірянь по чужині.

Досить лише сказати, що на Полі та в музеї Полтавської битви ми провели більше трьох годин, навіть запізнившись на обід. Його цікавили всі подробиці, багато фотографував, позував на фоні пам’ятників. Звісно, на жаль, жодної з тих фотографій у мене не залишилося, хоча й обіцяв Бйорнестад їх надіслати. Мабуть, щось завадило.

Коли ми вже прощалися, він поцікавився, чим може віддячити за цікаво й змістовно проведений час? Я відповів, що вже маю від нього й шарф національної збірної, і вимпел їхньої федерації. Тоді він на додачу вручив красиве нове портмоне з норвезьким гербом, оздоблене шкірою тюленя. А щоб воно не було порожнім, поклав туди 20 норвезьких крон із натяком, що, може, колись зустрінемось на його батьківщині.

Побувати в Норвегії так і не судилося. А той гаманець із документами й 20 кронами через кілька тижнів у мене банально поцупили в полтавському тролейбусі. Згодом документи повернули в клуб — їх хтось знайшов на лаві в парку. А портмоне, мабуть, поповнило колекцію нашого кишенькового злодія. Що ж, аби це пішло йому на користь…

Далі буде

На фото: президент “Ворскли” Володимир Артемов разом з Михайлом Гуркою, Олександром Омельчуком, Віктором Богатирем, Даніелем Нджоку та Сергієм Чуйченком перед матчем у Копенгагені. Фото з особистого архіву В’ячеслава Кульчицького.

Олександр БОРОДАЙ