Кращий тренер століття

Як відомо, цього року Полтава святкує не тільки 1110-річчя заснування міста, а й ще одне свято – 100 річчя полтавського футболу. Саме 1909 року мешканці міста познайомилися з новою грою, яка згодом стала улюбленою забавкою тисяч полтавців.

До цієї події у Полтаві відбудеться низка заходів. Зокрема, готується до виходу книга, яка розповість про столітню історію полтавського футболу: від того часу коли вперше футбольний м’яч покотився містом до теперішніх часів. Відбудеться вшанування ветеранів футболу, а апогеєм святкувань стане фінал кубка Полтавщини, який вперше за багато років відбудеться на центральній арені Полтави – стадіоні «Ворскла». Все це заплановано на 8 жовтня.

Наш сайт не раз розповідав про історію Полтавського футболу і робитиме це й надалі. А зараз хотілося б звернутися до вас, шановні відвідувачі порталу, з проханням допомогти нам визначити найкращого тренера століття. За цей час у Полтаві працювало чимало відомих фахівців, які не без успіху керували командами, виховали футболістів, яких знають далеко за межами міста.

Отже, перед вами, на наш погляд найкращі наставники, яких, по праву, можна назвати «Золотими іменами» тренерського цеху Полтави.

 

Басюк Станіслав Іванович

Футболістів такого класу, як Станіслав Басюк, у нас було не так вже і багато. Тим більше, що Станіслав Іванович – корінний полтавець і, як кажуть, людина, яка зробила себе сама. Його чекала прекрасна кар’єра в легендарному московському ЦСКА. Але, на жаль, важка травма не дозволила втілити в життя все задумане. Всупереч обставинам, Басюк зумів присвятити все своє життя одномуєдиному й улюбленому заняттю – футболу. Закінчивши кар’єру гравця, працював тренером, виховавши чимало відомих футболістів. Серед них наші земляки – Сергій Коновалов, Євген Похлєбаєв і, звичайно ж, гравець національної збірні України – Руслан Ротань. У другій половині 1970-х Басюк виступив у ролі «рятувальника», очоливши злидарський «Колос», за короткий час створивши з нікому не відомих футболістів згуртовану команду. І зараз, у свої 70 з гаком років, Станіслав Іванович Басюк продовжує працювати з молодими футболістами у полтавській СДЮШОР.

Вітков Анатолій Сергійович

Народився 24 червня 1937 року в місті Новоград-Волинському Житомирської області. Футболом розпочав займатися навчаючись в місцевій середній школі №3. Перший тренер – учитель фізкультури Володимир Давидович Абрамов. В 1952 році вступив до комсомолу. В 1954 році поїхав піднімати цілинні землі. Футболом певний час майже не займався, не до нього там було.

У 1956 році призвався до Армії. Службу проходив у спортивній роті.

Після демобілізації з лав збройних сил був зарахований до складу команди майстрів класу «Б» дрогобицького «Нафтовика». «Пограв я в складі дрогобиччан два роки, а потім наш тренер Костянтин Скрипченко переїхав до Полтави і забрав мене з собою, – розповідає Анатолій Сергійович. – У складі полтавської команди майстрів грав вісім років (1963-1970). Активні виступи на смарагдовому полі довелося закінчити у зв’язку з аварією, в яку потрапив наш командний автобус, повертаючись з тренувальних зборів у Криму. В автокатастрофі мене було тяжко травмовано – я отримав інвалідність.

Але любов до футболу переважила, і я продовжив свою кар’єру в якості старшого тренера дитячої спортивної школи. Тренував хлопців 1957-1958 років народження. В 1973 році ми виграли золоті медалі першості України серед команд Міністерства освіти, в 1974 році – срібні нагороди. Одразу 12 моїх вихованців виступали в складах команд майстрів. А Іван Шарій виступав за юнацьку збірну СРСР, грав за одеський «Чорноморець», був у дублюючому складі київського «Динамо». Іван також – бронзовий призер чемпіонату Болгарії, чемпіон світу серед ветеранів у складі збірної команди України.

Після того, як мої вихованці досягли визначних успіхів на республіканській арені, мене призначили старшим тренером полтавського «Колоса», де я пропрацював два роки. Команда у нас тоді була непогана, але я був змушений її залишити через неналежні умови роботи. На моє рішення вплинуло й те, що найперспективнішого нашого футболіста – Івана Шарія забрали до київського «Динамо».

Наступним місцем моєї роботи став полтавський завод «Електромотор», де я створив футбольну команду, яка п’ять років поспіль ставала чемпіоном Полтави. Ми були учасниками чвертьфіналу розіграшу Кубка «Спортивної газети».

Згодом мене запросили на роботу до 16-ї середньої школи, де протягом трьох років тренував шкільну футбольну команду «Фортуна». Ця дитяча команда виграла першість міста і області, а також була учасником фінальних ігор шкільних команд в Артеці».

В 1973 і 1974 роках Анатолія Віткова було визнано кращим тренером області. Має він й урядові нагороди – медалі «За доблесну працю» та інші.

Горпинко Іван Іванович

У 1955 році в Полтаві була організована футбольна команда «Колгоспник», головним завданням якої було, у першу чергу, своїми високими досягненнями домогтися права називатися командою майстрів і брати участь у першості Радянського Союзу серед команд класу «Б». Із цією метою, для посилення місцевого складу команди, були запрошені сильні виконавці з інших міст. Але, як відомо з історії, на чужих гравцях далеко не поїдеш, і до тренерського складу команди прийняли Івана Горпинка, який повинен був відповідати за підготовку найближчого резерву.

Іван Іванович був суворим, але турботливим. Він вважав усіх вихованців своїми дітьми, стежив, щоб хлопці не пили сиру воду після тренувань, запрошував на «узвар із сухофруктів», даючи заздалегідь завдання своєму батькові на готування цього напою, адже жив Іван Іванович поруч зі стадіоном, а іноді запрошував і на вечерю. Час був не для всіх ситним, після війни пройшло всього 10 років, в основному хлопці жили без батьків, а який заробіток був у мами – годувальниці всієї родини? Пацани ж у відповідь на турботу й людяність тренера намагалися не підводити його, хоча траплялося всяке. Але хлопці були  впевнені, що допомога, якщо буде потрібно, прийде вчасно.

Зубрицький Анатолій Федорович

Перший не полтавський тренер, який очолив клуб у рік його заснування. Одесит зумів зібрати боєздатний колектив, який за короткий час став грозою авторитетів. “Колгоспник” 1955 року зумів стати кращою командою свого товариства в України, зіграти в фіналі аматорської першості, а наступного року Зубрицький разом з командою виграли Кубок республіки — одне з найвагоміших досягнень команди радянського періоду.

Ліфшиць Йосип Двидович

Народився в Одесі. Грав за команди «Динамо» (Одеса), «Динамо» (Київ), «Динамо» (Алма-Ата). Срібний призер чемпіонату СРСР-1936 (весна), бронзовий призер-1937. Тренерську кар’єру розпочав у 1951 році. Працював з командами Києва, Вінниці, Житомира, Сєверодонецька, Чернігова, Кіровограда, Дніпропетровська, Хмельницького. У 1957-58 роках очолював полтавський «Колгоспник», у 1968 році працював керманичем кременчуцького «Дніпра». Один із найкращих фахівців свого часу, блискучий педагог і психолог.