Останній стадіон радянської Полтави

Рівно 20 років тому, наприкінці травня 1991 року у Полтаві почав діяти новий стадіон, який було споруджено на території Полтавського вищого військового командного училища зв\’язку.

 

Відкриття цього унікального спортивного об\’єкту було типовим радянсько-бюрократичним процесом – причому в доброму розумінні цього поняття, адже тоді звичні для нашого часу схеми хабарів та відкатів абсолютно не діяли.

Ініціатором будівництва стадіону у Полтавському вищому військовому командному училищу зв\’язку був Анатолій Кривий – на той час заступник командира батальйону курсантів з виховної роботи і одночасно тренер на громадських засадах відомої у ті часи в Полтаві футбольної команди училища – \”Імпульс\”. Наприкінці травня 1991 року на новозбудованому стадіоні відбувся матч-відкриття, в якому зустрілися команди \”Імпульс\” і \”Харчовик\”, які виступали у першості міста. Цією подією була завершена багаторічна епопея боротьби за дозвіл на будівництво цього стадіону.

Анатолій Кривий згадує, що територія нового стадіону раніше перебувала у законному користуванні Полтавської сільськогосподарської дослідної станції. На тій землі не просто засівали сільськогосподарські культури, а й проводили довготривалі експерименти та дослідження. Щоб \”відрізати\” шматок цієї землі, треба було проводити переговори та узгодження з багатьма інстанціями, міністерствами, відомствами… На щастя, тодішнє командування Полтавського училища підтримало ініціативу Анатолія Кривого і зі справжнім військовим натхненням пішло \”в атаку по всіх фронтах\”. Лише до Верховної Ради СРСР – у Москву – з Полтавського училища надійшло 211 (!) листів, у яких було прохання про вирішення питання з будівництва стадіону. Ці листи отримували голови комітетів Верховної Ради, представники Секретаріату, окремі депутати, ім\’я яких знала вся країна. Велику допомогу Полтавському училищу надав депутат, Герой Радянського Союзу, воїн-афганець Руслан Аушев. Він зміг зробити практично неможливе – зібрати в одному місці більшість керівної еліти з конкретних відомств, від рішень яких залежала доля майбутнього узгодження передачі землі та будівництва стадіону.

Як пригадує Анатолій Кривий, будівництво стадіону проходило у \”стандартному\” військовому темпі. Це був пріоритетний об\’єкт на території училища. Але спочатку ніхто й думки не мав, що нове футбольне поле стане унікальним. На той час одним із курсантів училища був хлопець з Москви, батько якого працював заступником головного інженера московського стадіону \”Торпедо\”. Дізнавшись від свого сина-курсанта, що у Полтавському училищі хочуть побудувати стадіон з футбольним полем, Васілій Алябьєв узяв відпустку і приїхав до Полтави. Приїхав не з порожніми руками, узявши з собою копії проектної документації футбольного поля московського стадіону \”Торпедо\”, яке відповідало усім міжнародним стандартам, маючи унікальну систему дренажу. Коли командування училища проглянуло ту документацію, то було здивоване насиченістю робіт. Постало питання: \”Чи зможемо ми в Полтаві зробити щось подібне?\”. На це питання інженер з Москви відповів: \”Якщо я вже приїхав до Полтави, то треба буде зробити футбольне поле навіть кращим, ніж у Москві!\”.

І процес пішов… Ініціатива, творчість та винахідливість полтавських курсантів і офіцерів не знала меж. Технологічний процес будівництва футбольного поля здійснювався за планом, але у більшості випадках не за допомогою унікальних технічних та транспортних засобів, а за допомогою власних рук. Для того, щоб закласти унікальну дренажну систему, довелося знімати верхній шар ґрунту. Його обережно клали у звичайні військові плащ-намети і вручну переносили на інше місце. А коли дренажна система вже була готова, той же ґрунт, також уручну – на плащ-наметах, переносили на попереднє місце. \”Будівельний\” майданчик нагадував мурашник із відповідними маршрутами постачання. Полтавці, які проживали поруч з військовим училищем, були здивовані, інколи вони відверто говорили: \”Ось до чого довели радянський \”стройбат\”, що хлопці власними руками здійснюють  земляні роботи\”. А потім були ще й обробка самого ґрунту, його вирівнювання, засівання травою. А одночасно зводилася трибуна. Так з\’явився стадіон-красень, який, на жаль, для більшості цивільних полтавців багато років залишався \”засекреченим\” об\’єктом. А футбольне поле з дренажною системою на той час, на думку фахівців, дійсно було одним із найкращих в усьому Радянському Союзі – країні, яка припинила своє існування рівно через півроку після побудови в училищі зв\’язку останнього радянського стадіону Полтави. А можливо, і не тільки Полтави…

P.S. Наразі на цьому стадіоні у футбол на рівні міста та області вже не грають, та й від шикарного газону, на жаль, залишилися лише спогади…

Ігор ЧЕРЧАТИЙ