Полтавські фанати допомагають школі-інтернату
«У цьому житті завжди є хтось, кому поталанило менше за тебе» – так
вважають фани WGLIFE. Вони вирішили допомогти дітям, які позбавлені
батьківської уваги.
Думки про необхідність відвідин і надання посильної допомоги інтернату висловлювалися деким із нас достатньо давно. Кожен до цього переконання, впевнений, йшов по-своєму. Я, наприклад, згадував на перший погляд банальну фразу: «В цьому житті завжди є хтось, кому поталанило менше за тебе» кожного разу, коли ранком проходив повз сміттєві баки, в яких хтось порпався, чи через підземний перехід, в якому завжди хтось стояв і просив милостиню. Але одна справа, коли сьогодні ти подаєш милостиню під слізну історію про то, що тітка тільки-но вийшла з лікарні й через півроку бачиш цю саму тітку з тією самою історією, відчуваючи себе до певної міри ошуканим. Зовсім інша – коли знаєш, що є маленькі люди, які точно потребують допомоги й якщо їм не допоможеш ти, то не факт, що допоможе хтось інший. Залишалося знайти дітей, які в даний момент потребують допомоги найбільше.
У пошуках інтернату нам допоміг Інтернет. Перечитавши з десяток сайтів, усе ж таки знайшли підходящий дитбудинок. До речі, це було не так уже й легко. В основному, вимоги щодо гуманітарної допомоги були дуже високі (профінансувати ремонт, забезпечити аудіо- та відеотехнікою, тощо). І тут ми натрапили на Андріївську школу-інтернат. Там віталася будь-яка допомога: починаючи від старих речей і закінчуючи миючими засобами. На тому ж сайті знайшли інформацію для контактів. Приблизно за місяць, у телефонній розмові з директоркою домовились про наш візит.
І підготовка закипіла. Вирішили, що всі речі будемо збирати на хаті в Дочі. Також скинулись грошима, купили побутову хімію й засоби гігієни. Найголовнішим було питання дозвілля. Ми знали, що ця школа-інтернат не тільки для дітей-сиріт, але й для дітей із розумовими вадами. Найбільше переживали щодо останніх. Не хотілось залиши їх без уваги. Тому, підбирали такі ігри, які були б простими в плані фізичної підготовки. Ми зовсім не знали на скільки серйозні вади мають діти. Та й запитати про це в директорки якось не вистачало сміливості. На випадок хворих вихованців, вирішили набрати всіляких вирізок із журналів, картонних жучків-дерев-звірів для аплікацій, накупили пазлів. Забігаючи наперед скажу, що 99% інтернатівців – здорові й кмітливі хлопчики й дівчатка. І лише той 1% – з невеликими відхиленнями, які абсолютно не заважали веселитися й гратися з іншими. Усі кіндери дуже активні, самі пропонували ігри, які вони полюбляють і знають. Так що, проблем із розвагами не виникало. До того ж, до аплікацій діло не дійшло.
У неділю зібралися в обумовленому місці. Бажання їхати виявили 13 чоловік, тому виїхали на трьох авто. Трішки поблукавши дорогами Новосанжарського району, нарешті під’їжджаємо до воріт, з лаконічним написом «АІШ». Ще під час поїздки я особисто трохи мандражував. Відчуття, яке час від часу мене охоплювало, мабуть, найбільше нагадувало хвилювання, яке відчуваєш перед чимось невідомим, тим, що має статися вперше. Як сприймуть нас, по суті чужаків, діти? Чи вдасться нам подарувати їм хоч краплину гарного настрою й позитивних емоцій? Відповіді на ці запитання ми мали отримати трохи пізніше.
Через певний проміжок часу з воріт вийшла дитина, яка привітавшись, повідомила, що потрібна нам вихователька буде трохи пізніше. Коли вона з’явилася ми, взявши речі, попрямували на територію інтернату. Для початку трохи познайомилися, зібравшись у її кабінеті. Вона розпитувала хто ми, які цілі переслідуємо й т. д. Нас же цікавили більше внутрішні проблеми інтернату та його повсякденне життя. Так «напросилися» на екскурсію по території школи. Нам показали класи, в яких займаються діти, кімнати, де вони мешкають. На території здибали пам’ятник Іллічу. Здалеку він здався мені схожим на Тараса Шевченка, але реалії виявилися трохи іншими. Як пояснила пізніше вихователька, інтернат було збудовано на скікохсьріччя комсомолу. От і опинився там Ленін. Де доволі успішно стоїть і по цей день. Сама ж міні-екскурсія залишила доволі приємне враження: затишно, прибрано, діти доволі виховані: кожна дитина, яка нам траплялася, віталася. При чому відчувалося, що роблять це вони не «тому що так треба», а від чистого серця.
У дітей по розпорядку був якраз другий сніданок. На який нас теж було запрошено. Ми, звісно, їхали в гості з гостинцями. Але промахнулись й не розрахували з солодким столом. Вихователька казала, що нам дадуть певну групу. А не всіх мешканців школи. Ми розраховували на 30 чоловік (максимум), а прийшлось ділити все на 94… Тому, солодощів виявилось малувато і дуже скромно. Так що, краще все уточнювати. Та й малечі ті солодощі не так уже й важливі. Головне – увага. Саме під час солодкого столу мав відбутися наш перший безпосередній контакт із дітьми. Ми розділилися по одному-два чоловіки й підсіли за столи до дітлахів. Нам поталанило, бо потрапили за стіл, де сиділи хлопці постарше, тому спільну мову знайшли доволі швидко.
Далі були ігри. Чоловіча частина нашої «делегації» не відмовила собі в задоволенні скатати товарняк з інтернатівською футбольною командою. На диво, гра в футбол у них поставлена на доволі серйозному рівні, як для школи-інтернату: є власна форма та бутси. Хлопці періодично приймають участь у різних турнірах, у яких уже домоглися певних успіхів. Куди вже нам до них у незручних джинсах і кросовках.) Попри вдалий початок (повели 2:0), матч цілком закономірно завершився перемогою хлопців з інтернату (6:3). Потім трохи поперекидали м`яча через сітку, імітуючи гру в волейбол. Поки ми ганяли м’яча, дівчата гралися з малечею. Особливою популярністю користувались рухливі ігри, на ура пішла гра в обкидання травою. Та й погода, на щастя, сприяла цьому.
Ось так і промайнув доволі швидко час. Нам пора було збиратися. Дехто з дітей тривалий час не хотів відпускати гостей, інші довго прощалися. Нам теж не дуже хотілося їхати, але розташування інтернату не залишало нам іншого вибору. Як кажуть, вони поїхали, але обіцяли повернутися. Думаю кожен із нас того дня залишив там частинку себе. Хочеться сподіватися, що ініціатива, започаткована нами 23 травня 2010 року продовжиться й до неї буде долучатися більше небайдужих людей.
По дорозі назад заїхали на річку попоїсти. Дехто навіть устиг в екстремальних умовах відкрити для себе купальний сезон. Але то вже зовсім інша історія.
Не залишайся байдужим!!!
вологість:
тиск:
вітер: