Станіслав Басюк: “Мені всі казали, що більше ніколи не зможу грати в футбол”

Учора полтавська футбольна родина зазнала важкої втрати. На 86-му році життя помер Станіслав Іванович Басюк – колишній воротар полтавського “Колгоспника” та тренер полтавського “Колоса”, а також перший наставник для багатьох юних футболістів. Пропонуємо читачам сайту згадати життєвий шлях Станіслава Івановича через інтерв’ю, яке він дав для книги “100 років полтавському футболу” у 2009-му році. 

– Починав опановувати ази гри, як і багато інших хлопчаків наприкінці 40-х років минулого століття,  у дворі, – розпочав свою розповідь Станіслав Іванович. Бігали ми в 17-й школі, яка знаходилася недалеко від нинішнього стадіону «Ворскла». Було складно. Тоді, втім, як і нині, у місті не вистачало стадіонів. Тому доводилося грати будь-де, а ігровими воротами були чотири шкільних портфелі. От, по суті, із цих символічних «воріт» і почалося моє футбольне життя.

– У той час багато хлопців могли грати влітку у футбол, а взимку – у хокей. До того ж тоді були дуже популярними і ручний м’яч, і баскетбол. Ви також займалися цими видами спорту?

– Так, я теж грав і в баскетбол, і в хокей, але особливо захоплювався гандболом. Утім, Микола Іванович Хомутов – наш викладач педінституту, умовив багатьох дітей займатися виключно футболом. Так моя доля фактично й була визначена. Пізніше я потрапив у команду «Іскра». Було у той час таке міське спорттовариство, там була організована футбольна школа, а команду тренував Юрій Вінцентик. От у цій школі я  й пізнавав усі премудрості гри.

– У ворота відразу стали, або ж, як багато хлопців, хотіли грати в нападі, забивати голи?

– Якось так виходило, що мене завжди ставили у ворота, ще починаючи з ручного м’яча. Я просто був вищим на зріст за всіх інших хлопців. І особливо цьому не опирався.

– А як ви потрапили в тільки-но створену команду «Колгоспник»? Що вона собою в ті часи являла?

– Наприкінці 1954-го, коли юридично як такої команди ще не існувало, мене вже до неї запросили. Ми з осені й до глибокої зими тренувалися в Полтаві під керівництвом московського тренера Боголюбова. Футболістів на перегляді було дуже багато – з різних куточків колишнього Союзу. Деякі з них  не затримувалися у Полтаві, інші – залишалися. Одним словом, ішов процес комплектації. Цікаво, що з корінних полтавців у команді були тільки я та Віктор Оскома, пізніше до нас приєднався Анатолій Хижняк.

– А як вас доля занесла в Москву, у знаменитий ЦСКА?

– У 1958 році прийшов час служити в армії. І я виїхав за запрошенням у Львів, у місцевий армійський клуб. Тоді в цій команди тренером працював відомий у минулому воротар армійців Володимир Ніканоров. Саме він і склав, як кажуть, мені протекцію в московський клуб. Потрапив я до легендарної команди, де в той час працював великий педагог, зірка радянського тренерського корпусу Борис Андрійович Аркадьєв. Це були незабутні роки в моєму житті.

– У 1959 році ви дістали важку травму, яка багато в чому змінила вашу футбольну кар’єру. Що ж відбулося?

– Грали ми черговий календарний матч у Ленінграді. Був простріл з лівого краю, я вийшов уперед на перехоплення. Уже накрив був м’яч, але в якийсь момент він вислизнув з рук і нападаючий суперника, на величезній швидкості ногою б’є мені просто в обличчя. Вже й не пам’ятаю, як залишився живий…

Тоді багато уболівальників запитували, цікавилися, що трапилося з воротарем. В одному з номерів журналу «Спортивні ігри» про мене навіть написали замітку (Станіслав Іванович показує ксерокопію сторінки того самого журналу). Я довгий час лікувався в Москві, у клініці імені Бурденко. Врешті, завдяки лікарям, одужав. Став спочатку на ноги, а потім зміг повернутися у футбол, хоча мені всі казали, що я ніколи не зможу більше грати.

– Але в ЦСКА вам місця вже не знайшлося…

– Так, але я й сам розумів, що мені вже в Москві нічого не світить. Тому поїхав грати за армійський клуб Ростова. Там компанія теж підібралася на початку 1960-х що треба: Копаєв, Москальов, Понєдєльнік – далеко не останні імена в радянському футболі. Тренував команду відомий тренер Віктор Щербатенко. Але в Ростові я надовго не затримався. В 1961 році мене «перекупили» луганчани. Два наступні сезони виступав за місцеву команду «Трудові резерви».

– Напевно, згадуєте, як ваша команда розгромила полтавський «Колгоспник» – 7:0?

– Так, але я тоді ще не грав. А от у матчі в Полтаві вже саме я захищав ворота луганської команди. Ми тоді виграли 2:1.

– Не тягло повернутися додому, у рідне місто?

– Ще й як тягло! І я не витримав, повернувся-таки в Полтаву. У нас тоді була гарна командочка. В основному, всі хлопці були місцеві, усі один одного знали. Тренував «Колгоспник» Віктор Васильович Жильцов – відмінний організатор і педагог. Вінцем його роботи став 1965-й рік, коли полтавці у своїй зоні посіли третє місце – це був найбільший наш успіх у класі «Б».

– Однак закінчили свою кар’єру ви поза Полтавою, чи не так?

– Так, мене й ще декількох полтавців запросили до команди «Колос» із села Акімовка. Це в Запорізькій області, неподалік від Бердянська. Там був колгосп-мільйонер, який вирішив створити команду майстрів. І ми непогано виступали: два роки в класі «Б» були в шістці кращих. Але потім відбулася реорганізація класу «Б». Акімовка втратила команду майстрів і ми, звичайно, поїхали додому. Так, можна сказати, на кавунах і черешні, біля берегів Азовського моря й закінчилася моя кар’єра футболіста.

– І ви перейшли на тренерську роботу?

– Наприкінці 1960-х років Іван Іванович Горпинко запросив мене попрацювати у групу підготовки при команді майстрів. Там ми займалися з юними футболістами, готували зміну. З тих пір – і дотепер – я працюю з молоддю.

– А хто вам запропонував очолити «Колос»? І що собою являла полтавська команда в середині 1970-х?

– Час такий був – розруха. Нічого в команді не було. Загалом, ми грали на місцевому «матеріалі». Люди приходили, або, точніше, ми їх «виловлювали» звідусіль. Гравці були погано навчені премудростям футболу. І от ми, разом з Володимиром Попіневським, доводили їх до відповідної кондиції. Федерація футболу нас хоча й хвалила, ставила за приклад іншим, мовляв, у Полтаві створили команду повністю з місцевих футболістів, але умов для роботи як таких у нас тоді не було взагалі. На тлі команд інших міст ми були жебраками.

– А як же вищі органи, перший секретар обкому, він що, не цікавився станом справ у команді?

– Ні. Федір Моргун узагалі не з’являвся на стадіоні. Міг тільки прогулятися після обіду алейкою біля нього. І все. Одного разу ми з головою ЦР «Колос» Усенком вирішили підійти до нього, щоб вирішити кілька питань. Але Федір Трохимович відразу ж сказав, щоб ми зверталися до його заступника з ідеологічної роботи. Він ніколи не приділяв увагу проблемам «Колоса» взагалі й футболу зокрема. А стан справ був поганим. Якось, пам’ятаю, перед виїзною грою гравці застрайкували. Відмовлялися їхати на матч через невиплати преміальних грошей. Доводилося спішно вирішувати це питання: бігати, умовляти потрібних людей, щоб ті заплатили футболістам по 40-50 карбованців.

– Але, незважаючи на те, що ви в таких «спартанських» умовах змогли утримати «Колос» на плаву цілих п’ять років, вас усе одно звільнили, чи не так?

– А що тут поробиш. 1980-го році ми невдало розпочали сезон. Пішли скарги до обкому: мовляв, робота в команді поставлена неправильно. Одним словом, я здався, склав із себе повноваження тренера «Колоса» і пішов, давши можливість попрацювати іншим.

– Не жалкуєте, що здалися? Адже через якийсь час після вашої відставки полтавський футбол скотився в прірву – місто на цілих чотири роки втратило команду майстрів…

– Ні, не жалкую. Адже, як кажуть, скільки ниточці не витися – кінець однаково буде. Так і в ситуації з «Колосом». Без належної підтримки влади футбольна команда не могла нормально існувати.

– І ви цілком присвятили себе роботі з дітьми?

– Так. Ми рік у рік, після кожного випуску давали не менше 100 футболістів різного рівня. А скільки ще було людей, які, можливо, і не виросли у футболістів високого класу, але виступали довгий час на аматорському рівні. Адже тоді навіть у першості міста виступало до 40 команд, не те, що нині. А ще – були колективи фізкультури, де в рамках всеукраїнських змагань грали не менш ніж 90 колективів. Сьогодні у всіх лігах вітчизняного футболу не набереться стільки команд. У цьому наше лихо. Ніде футболістам після школи грати! Якщо ти не потрапив у команду майстрів, виходить, що нікуди тобі йти далі. Та й самі дитячі школи нині роздріблені…

Із книги “100 років полтавському футболу”

Головне фото прес-служби ФК “Ворскла”