Новини - 17-03-2009, 12:03 - sasa 10

Іван Іванченко: \”Я пам’ятаю всіх своїх друзів. Навіть тих, хто про мене почав забувати\”

Іван Іванченко: \”Я пам’ятаю всіх своїх друзів. Навіть тих, хто про мене почав забувати\”

8 березня відомому полтавському футболісту Івану Іванченку виповнилося 55 років. Коли редакція \”ПС\” привітала Івана Григоровича з цією датою, він зрадів і зазначив, що нарешті і в рідній Полтаві про нього хтось згадав.


– Невже, окрім нашого тижневика, Вас ніхто з полтавців не привітав з цією датою?

– Звісно, привітали! Але ці привітання можна перерахувати практично на пальцях однієї руки. Дякую тим, хто згадав про мене. Це президент обласної федерації футболу Анатолій Дяченко, мій блискучий партнер по команді Юрій Рєзник, арбітри Олександр Горностаєв і Володимир Капустян. Багато інших моїх друзів, на жаль, не відгукнулися. Але я нікого з них не засуджую, бо розумію, що мій день народження припадає якраз на 8 березня, коли всі вони, звісно, заклопотані і вирішують зовсім інші проблеми. Та я ні на кого не ображаюсь, адже, не дивлячись ні на що, пам\’ятаю всіх своїх друзів, навіть тих, хто про мене почав забувати.

Натомість багато привітань я отримав з інших міст України: Києва, Івано-Франківська, Харкова, Кременчука… А одне привітання зі Львова мене навіть спантеличило. Мені зателефонував футбольний статистик Тарас (його прізвище, на жаль, я не запам\’ятав). Він привітав мене і повідомив, що за його підрахунками я за всю свою футбольну кар\’єру зіграв понад 1000 офіційних футбольних матчів. Такий ігровий \”багаж\” мають не багато українських футболістів.

– Це досить солідна цифра. Причому всі свої матчі Ви зіграли виключно у складах українських команд…

– Саме так. Шлях у великий футбол я починав у великого дитячого тренера Івана Івановича Горпинка в Полтаві. Він постійно \”конструював\” юнацькі команди, які успішно виступали у всесоюзних першостях. У 16 років я почав грати за заводську команду заводу ГРЛ – \”Промінь\”, яка представляла Полтавщину в першості України серед колективів фізкультури. Після служби в армії, у 1974 році, почав грати у складі полтавського \”Колоса\” у другій лізі чемпіонату СРСР. Тоді команду очолювали тренери Вітков, Бардешин, Сальков. З 1979 року я вже грав у першій лізі чемпіонату СРСР у складі \”Спартака\” (Івано-Франківськ). За чотири сезони пощастило \”облітати\” весь Радянський Союз: від Івано-Франківська до Хабаровська. Адже у першій лізі тоді виступали команди практично з усіх союзних республік. Тож доводилося грати за великого морозу на Уралі і за великої спеки у Середній Азії.

У 1982 році я грав уже за чернігівську \”Десну\”. А у 1986 році повернувся до Полтави, коли \”Ворскла\” грала у першості країни серед колективів фізкультури. Тож, виходить, що через 16 років я повернувся до того, з чого розпочинав свою кар\’єру – до аматорської першості. Але як тоді, так і в 1986 році, я розумів, що незабаром буде підвищення у класі. Так воно й сталося. Вже 1987 року \”Ворскла\” повернулася до другої ліги, а ще через рік – у 1988 році – ми вибороли срібні медалі першості серед команд української зони. У тому \”срібному\” сезоні я також отримав приз глядацьких симпатій – від полтавських уболівальників, які визнали мене кращим гравцем команди 1988 року. Я принципово не хочу порівнювати рівень і клас гри тієї \”Ворскли\” і нинішньої, яка грає у Прем\’єр-лізі. Бо це справа абсолютно невдячна. Але я вдячний тим полтавським уболівальникам, які два десятки років тому заповнювали стадіон \”Ворскла\” – під час кожного нашого матчу на трибунах було від 20 до 25 тисяч глядачів.

Наприкінці своєї кар\’єри захищав кольори кременчуцького \”Кременя\”, який на той час був однією з найсильніших українських команд. А домашні матчі \”Кременя\” завжди збирали аншлаги на трибунах.

– Що найбільше запам\’яталося Вам у футбольній біографії?

– Як не дивно – це перш за все люди! Тренери і гравці, з якими доводилося виконувати величезний обсяг роботи. Вони завжди допомагали порадами і вірили в кожного з нас. Ми разом працювали над спільною метою, і це залишиться в пам\’яті на все життя. Завжди буду пам\’ятати своїх друзів по різних командах: Сапожникова, Ларіонова. Михайлова, Мукомелова зі \”Спартака\”, Горшкова з \”Десни\”, Рєзника, Шарія та багатьох інших з \”Ворскли\”. Пам\’ятаю також багатьох друзів-суперників, проти кого доводилося грати на футбольному полі. Серед них навіть \”зірки\” радянського футболу. Коли грав у першій лізі, то кожен початок сезону розпочинався кубковими \”кущовими\” матчами. Тоді за один тиждень ранньою весною доводилося грати проти багатьох команд вищої ліги. Коли грали з київським \”Динамо\”, то мені доводилося у центрі поля протистояти і Блохіну, і Веремєєву, і Колотову, і Безсонову. Коли грали з \”Шахтарем\”, то доводилося протистояти видатному \”диригенту\” Михайлу Соколовському. Запам\’яталася й моя боротьба за центр поля з найкращим снайпером радянської першої ліги Віталієм Раздаєвим у матчах \”Спартак\” (Івано-Франківськ) – \”Кузбас\” (Кемерово).

– Іване Григоровичу, схоже, Ви поклали початок нової футбольної династії?

– Після завершення футбольної кар\’єри я з півтора десятка років працював у Полтавській обласній федерації футболу. Тепер працюю в одній з охоронних структур. Мій син Олександр також \”припав\” до футболу. Тренувався у тій же спортивній школі, що і я колись. Потім він грав у командах Полтавщини, а зараз працює тренером у футбольній ДЮСШ ім. І. Горпинка.

– Шановний Іване Григоровичу, ще раз вітаємо вас з 55-річчям і бажаємо Вам міцного здоров\’я і такої ж життєвої активності, яку ви демонстрували на футбольному полі!

– Дякую! І користуючись нагодою, хочу привітати всіх своїх земляків і друзів: футболістів, тренерів, уболівальників зі 100-літнім ювілеєм полтавського футболу. Я пам\’ятаю всіх вас і дякую вам за свої і наші кращі роки. Також я хочу привітати полтавських спортивних журналістів, адже знаю, що це саме вони своїм трудом \”докопалися\” до першоджерел полтавського футболу, які й вивели нас на його 100-літній ювілей. Знаю, що ці першоджерела були знайдені не в Москві, як про це говорять з екранів полтавських телеканалів, а у Хімках – у газетному філіалі \”ленінської\” бібліотеки.

На завершення розмови я хочу побажати успіхів нинішній \”Ворсклі\”, яка назавжди залишається рідною для мене, у цьогорічному чемпіонаті України. Нехай збуваються мрії команди та великої армії полтавських уболівальників. Також бажаю гарної гри і блискучих перемог іншим командам земляків: ФК \”Полтава\”, \”Кремінь\” (Кременчук), \”Гірник-Спорт\” (Комсомольськ) та всім дружнім колективам, які виступають в обласних змаганнях. Нехай вам щастить, друзі!

Розмову вів Ігор ЧЕРЧАТИЙ

Погода