Інтерв'ю гравців, тренерів - 30-09-2010, 05:09 - sasa 9

Володимир Чеснаков: \”Важко втриматися від спокус\”

Володимир Чеснаков: \”Важко втриматися від спокус\”

Розмова з захисником «Ворскли» та молодіжної збірної України

У дитинстві грав плеймейкера та вболівав за «Динамо»

— Ваш футбольний шлях починався в 13-тисячному містечку Глобине на Полтавщині. З дитинства мріяли грати за полтавську гордість — «Ворсклу» чи, можливо, за «Динамо», яке свого часу було кумиром усіх?
— У моєму дитинстві був лише один кумир, за якого всі вболівали, — київське «Динамо». До того ж, я більш-менш осмислено почав уболівати за киян з 1998/99 років, коли вони дуже вдало виступали в Лізі чемпіонів та їх знала вся Європа. Ну а коли вже почав займатися футболом професіонально, то, звісно ж, хотів виступати за «Ворсклу».

— Хтось, окрім вас, із дитячої команди Глобиного потрапив у великий футбол?
— У мене є друг — Вадим Воронченко. Він, до слова, на рік молодший за мене. Так ось, ще коли ми почали займатися футболом, нам було по 11-12 років, він розкрив свій талант першим, і його забрали до академії київського «Динамо», а пізніше — до третьої команди киян. Зараз він, на жаль, у пошуку своєї команди, але раніше грав і в другій, і в першій лігах країни. Мене ж узяли до полтавського інтернату лише рік по тому, як забрали в Київ Вадима.


— У ДЮФЛУ ви провели 66 матчів та забили 6 м\’ячів. Яка позиція на полі була рідною для вас у дитинстві?
—   У ранньому дитинстві, в Глобині, я грав на позиції плеймейкера, але це було так давно!


— Після восьмого класу ви переїхали до Полтави. Вас помітив хтось із тренерів обласного центру чи поїхали спробувати свої сили самостійно?
— Мій перший дитячий тренер у Глобині Валерій Георгійович Чорноус ще до мого від\’їзду до Полтави говорив, що мною цікавляться кілька клубів. І саме після восьмого класу в полтавському інтернаті відбувався набір гравців 88-го року народження. Тож тренер повіз із собою на оглядини трьох найкращих гравців. Залишили мене одного.


— З 2002 року ви грали за ФК «Молодь» із Полтави. Цей клуб мав пряме відношення до «Ворскли»?
— Не мав. У Полтаві було два напрями підготовки футболістів: власна школа «Ворскли» і «Молодь», яка належала обласній федерації футболу.


— З весни 2006 року ви захищали кольори дубля головної полтавської команди. Як потрапили до «Ворскли»?
— Кожен із випускників футбольного інтернату мав продовжити кар\’єру в професіональній команді. Оскільки в Полтаві така команда була одна (ФК «Полтава» засновано лише 5 червня 2007 року. — Авт.), тож і направляли нас спочатку до «Ворскли». Втім, потрапив я до головної команди міста лише після того, як вступив до університету (Володимир — студент Полтавського педагогічного університету. — Авт.).

— Які умови були створено для дублерів, аби вони могли претендувати на потрапляння до основи?
— Умови? Навіть не знаю. З одного боку, вони були чудовими. А з іншого — з дубля дуже мало гравців потрапило до першої команди…

— 19 жовтня 2007 року ви дебютували в основному складі команди у матчі «Металург» Донецьк— «Ворскла» (0:0). Пам\’ятаєте передігрові слова Анатолія Момота?
— У день гри, зранку, він мене покликав до свого кабінету і сказав, що я гратиму в основному складі. На той час я жив у кімнаті з Адріаном Пуканичем. Ось він мені й розповідав, куди треба бігти та як грати. Загалом, заспокоїв мене і сказав, аби я грав так само, як і за дубль.

— На той час вам було 19 років, але за спиною у вас не було досвіду ігор навіть у першій лізі, адже першість між дублюючими складами поступається їй за рівнем. Відчували, що готові до прем\’єр-ліги?
— Я, в першу чергу, відчував велику відповідальність та сильно переживав, а про готовність думав найменше.

— 5 лютого 2008 року в грі Швеція — Україна відбувся ваш дебют у складі молодіжної збірної України.  Не було відчуття, що ваша кар\’єра розвивалася на той час надто вже стрімко? Не боялися різкого спаду?
— Не боявся. А щодо збірної, то я ще з дитинства мріяв у ній грати, хоч поки що і в молодіжній, тому коли викликали вперше до лав команди Яковенка, дуже зрадів. Цим і обмежилися всі емоції.

Заслуговуємо бути мінімум у першій п\’ятірці

— У розіграші Кубка України 2008/2009 ви грали всі 90 хвилин в обох матчах проти «Металіста». На той час це була вершина вашої кар\’єри?
—Згадую, що ті ігри я провів не через те, що закріпив за собою місце в основному складі, а радше через травми інших футболістів. До того моменту таких відповідальних  зустрічей  у  моєму житті справді не було, але, скажіть, хто згадуватиме, що колись там хтось грав у півфіналі? Ми всі прагнули дійти до фіналу!


— … А в Дніпропетровську ви провели просто блискучий матч у центрі захисту. Ні Адріано, ні Гладкий, ні Селезньов не змогли тоді забити «Ворсклі». Проти кого із цих нападників вам було діяти найтяжче?
— Тяжко було діяти проти кожного з них, адже всі троє — нападники дуже високого рівня. Особливо за українськими мірками. Та й загалом, важко було не проти одних форвардів, а проти всієї донецької команди.


— Чи доводилося раніше у житті так сильно радіти, як перемозі у тій грі?
— Однозначно, ні (Сміється. — Авт.)! Тоді й горло було зірвано, і дзвінків стільки з привітаннями, та й емоції такі були вперше в житті! Часто просять, аби я пояснив, що відчував тієї миті, але це зробити просто неможливо!


— У матчах Кубка УЄФА проти «Бенфіки» ви зіграли лише кілька хвилин у кінці домашнього поєдинку. Павлов вирішив, що ви не готові протистояти такій команді?
— По-перше, зізнаюся, що після фіналу в Кубку країни у мене пішов невеликий ігровий спад. А по-друге, Павлов, мабуть, зробив ставку на досвідчених гравців, адже щодо виїзної зустрічі, то до того я ніколи навіть не грав на таких стадіонах. Досвід інших виконавців став, гадаю, вирішальним фактором.

— Старт нинішнього сезону видався для клубу блискучим. Перемоги над «Металістом» та «Динамо» — підтвердження тому. Але далі «Ворскла» не могла навіть забити 4 гри поспіль. У чому річ, на вашу думку?
— Я погоджуюся з тренером, який після тих перемог одразу ж сказав, що наступні дві гри складуться для нас дуже тяжко, адже в протистояннях з «Металістом» та «Динамо» ми витратили дуже багато фізичних та емоційних сил, відчували деяке спустошення. Так воно і сталося, але надалі ми програли «Кривбасу», коли не заслуговували, як на мене, на такий невдалий результат. Гадаю, нічия стала б тоді справедливим підсумком гри.


— Чи страждала атмосфера в команді в часи гольової засухи та безвиграшної сери?
— Відчувалася певна психологічна напруга. Від нас усі чекали нових перемог, а ми не могли навіть забити бодай раз, не говорячи вже про вікторії. Але мікроклімат, мушу зазначити, в колективі не погіршувався. Зараз у команді все в повному порядку.


— Перемога над запорізьким «Металургом»  мала би стати новим поштовхом до майбутніх перемог?
— Узагалі-то таким переламним моментом, на думку команди, вже стала перемога в кубковому протистоянні з «Чорноморцем» («Ворскла» виграла в Одесі з рахунком 2:1. —Авт.). Тепер ми обіграли запорізький «Металург», тож сподіваємося, що це — початок нової переможної серії. У наступному турі в Луганську ми гратимемо тільки на перемогу.


— На що реально може претендувати «Ворскла» цього сезону та яке завдання поставлено перед колективом?
— Конкретного завдання нині у нас немає, але до зимової перерви ми мусимо посісти якомога вище місце в турнірній таблиці. Мабуть, завдання з\’явиться пізніше. А на мою особисту думку, «Ворскла» заслуговує бути мінімум у першій п\’ятірці.

У «молодіжки» немає слабких місць — зобов\’язані проходити голландців

— До слова, де вам зручніше грати: у центрі захисту чи півзахисту?
— Якби ви тільки знали, як часто мене про це запитують! Я й сам нині не знаю, де мені зручніше. Діючи на місці опорника, єдина радість — це можливість більше грати з м\’ячем. Але мені до вподоби грати і там, і там.


— А якби ви заповнювали анкету, в якій потрібно вказати, захисник ви чи півзахисник, що б ви написали?
— Мабуть, що захисник!

— Наша молодіжна збірна подолала цьогоріч дуже непросту групу відбору до чемпіонату Європи. Завдяки чому, в першу чергу, це вам вдалося?
— Завдяки чудовому колективу. У нас нині зібралася просто дивовижна команда, граємо разом одним складом уже два роки, тому кожен прекрасно знає можливості партнерів, отож, грає і за себе, і за товариша. Інший визначний фактор — наш тренер. Павло Яковенко налаштовує нас на перемогу в кожній грі. Хоч з  яким би суперником ми грали, він вселяє в нас упевненість у тому, що ми сильніші. Він завжди повторює: якщо ми будемо єдиним колективом, то зможемо досягти найвищих результатів.

— У вашій команді є нині слабкі місця?
— Немає. На кожній позиції у нас грають виконавці, які діють на найвищому рівні в своїх клубах. Високий рівень майстерності характерний для кожного гравця молодіжки.


— Гаразд, звідси випливає питання: проходити Голландію ми зобов\’язані чи поразка в плей-офф не стане трагедією?
— Зобов\’язані! Якщо вже зараз припускати можливість поразки від голландців, то про який результат йдеться? У нас настрій лише переможний, адже перед нами є дві мети: пробитися на чемпіонат Європи та посісти місце, яке б дозволило нам грати на Олімпіаді (місце в першій четвірці, тобто дійти до півфіналу. — Авт.).

— Порівняйте, будь ласка, Павлова та Яковенка: їхні тренерські та людські риси?
— Я скажу не про їхні відмінності, а про те, що їх об\’єднує в тренерській роботі — це висока дисципліна. І для обох дуже важливим є мікроклімат у колективі, саме довкола цього будується команда.


— Найважчим періодом у житті футболіста вважається час переходу з дитячого у великий футбол. Ви з цим погоджуєтеся?
— Ще б пак! Така проблема існує. Візьмімо, до прикладу, інтернат, в якому я навчався: з п\’ятнадцяти вихованців до великого футболу потрапило лише четверо. Я не скажу, що в дитинстві був дуже талановитим. Були гравці сильніші, але через різні причини вони не змогли серйозно заграти (Вадим Воронченко — вихованець глобинського футболу, з 2002 року виступав за академію київського «Динамо», в сезонах-2006/2007 та 2007/2008 грав за третю та, рідше, за другу команди «Динамо». Сезон-2008/2009 провів у складі «Олександрії» (16 матчів за сезон, повністю жодного), далі у кар\’єрі Володимира був МФК «Миколаїв». Виступав за збірні України U-16 та U-18. Остання команда — «Нове Життя» із села Андріївка, Машівського району… Ось вам звичайнісінький приклад того, як важко закріпитися «молодому та перспективному» в дорослому футболі високого рівня. — Авт.).

— Вам вдалося уникнути спокус нічного життя, клубів, дівчат? Кажуть, що однією з тих причин є великі гроші, які згубили чимало молодих гравців…
— Справді, важко втриматися від спокус. Але я вважаю, що все залежить від виховання — батьківського та тренерського.


— За який клуб мрієте коли-небудь зіграти?
— За «Барселону». Скільки не дивлюся на їхню гру, дивуюся: всі ми — люди, а вони грають так, ніби з іншої планети! Вони — еталон найкращого футболу для вболівальників.

Погода