Ретро - 21-08-2009, 06:08 - sasa 38

Четвертий похід у Європу (частина четверта)

Спогади про перші матчі полтавців на євроарені від колишнього прес-аташе клубу Олександра Бородая.
Четвертий похід у Європу   (частина четверта)

Ісландські пригоди

Хай вибачать читачі, що власне про футбол розповідь буде короткою. Бо сама гра в Ісландії чомусь здалася суцільним непорозумінням. Може, тому. що перед нею все відбувалося як у тій казці: на кожному кроці — якісь перешкоди.

Спочатку виявилося, що отримати ісландські візи можна лише у Москві. Хоча маленька острівна країна й має дипломатичні стосунки з Україною, але не може дозволити собі мати тут посольство, його функції виконує російське представництво. Під час подорожі до російської столиці трапилася перша неприємна пригода. Вагон, у якому їхав посланець клубу, десь між Бєлгородом і Курськом обікрали. Пропала й одна тека із закордонними паспортами членів полтавської делегації. На щастя, незабаром їх знайшли на якомусь полустанку (грабіжники, очевидно, вирішили, що поживитися там нічим). Паспорти хоч і з запізненням доставили до Москви і візи відкрили.

Другою проблемою було те, що майже трансатлантичний переліт міг здійснити тільки лайнер найвищого класу, та й то із дозаправленням у проміжному аеропорту. Зрештою замовили чартерний рейс ТУ-154 із Борисполя. Лише там змогли знайти й екіпаж, який відважився його здійснити. Адже підліт до порту призначення був супер-складним.

З огляду на різницю в часі (мінус 3 години) та кліматичні умови (гра відбувалася прямо під Полярним колом), летіти вирішили заздалегідь. День запасу виявився не зайвим. З Борисполя вирушили 18 червня по обіді без пригод. А ось далі почалося.

Дозаправка літака мала відбутися в Осло, куди прибули через три з половиною години. Та тут чекав черговий сюрприз: обслуга аеропорту повідомила, що оскільки рейс чартерний, заправлятимуть його в останню чергу. Чим це насправді було викликано, ми зрозуміли лише коли поверталися додому через 3 дні. Нарешті заправників знайшли, і ми таки злетіли. Але затримка мала свої наслідки. Похитавшись ще 4 години над океаном, літак увійшов у звивисту ущелину. Думалося, кінця їй не буде. Інколи здавалося, що величезний лайнер ось-ось зачепить крилом скелю. Це стало справжнім випробуванням для всіх, хто був у салоні. Що вже говорити про пілотів! Тому приземлення в аеропорту Акурейрі всі зустріли бурхливими оплесками. Посадочна смуга закінчувалася за кілька метрів від океану (лише пізніше ми дізналися, що це був один із фьордів), звідки дув пронизливий вітер. Весь переліт таким чином зайняв понад 12 годин.

Але найгіршим було те, що в аеропорту на нас ніхто не чекав. Одинокий ісландський прикордонник, хоча аеропорт і носить звання міжнародного, не розумів англійської зовсім. Тільки з «надцятої» спроби він допетрав, що нам потрібен телефон. Після того вказав на автомат у залі очікування. Але зателефонувати можна було лише за ісландські крони, яких, зрозуміло, ніхто не мав. Зважаючи на пізню годину не працював і обмінний пункт. Прикордонник був непорушний: говорити по службовому апарату стороннім не можна.

Оласфйордер з висоти пташиного польоту (зелений прямокутник біля води — стадіон «Вотлюр»).

Ось тут стало зрозумілим, що в «столиці» округу до футболу немає нікому діла, і те, що зіграти з їхньою командою ми прилетіли за три-дев’ять земель, їм. було, м’яко кажучи, «до лампочки». Так же як і представникам турфірми, яка мала нас прийняти. Коли нарешті з допомогою пілотів через чергового по аеропорту вдалося з ними зв’язатися, ввічливий голос запропонував зателефонувати пізніше. Довелося довго пояснювати, що ми прилетіли з Полтави і не знаємо, що далі робити. На тому боці сказали «good» і поклали слухавку. Пан Ерік прибув майже через годину. Перше, що він сказав: «Ви запізнилися». Дивно, але у нього навіть не виникло бажання довідатися, чому. Виявляється, прочекавши близько години, він просто відпустив автобуси і поїхав додому. Очевидно, вважав, що на цьому свою справу зробив. Ще понад годину чекали автобусів. Правда, митна процедура була формальною і на фоні інших пригод промайнула блискавично.

Але далі нам повідомили, що у всьому окрузі не знайшлося готелю, який би зміг прийняти всю нашу делегацію (близько 90 осіб). Тому частину поселили в Акурейрі (друге за кількістю мешканців місто після Рейк’явіка — 16 тис.), керівників клубу розмістили у містечку Далвік за 30 кілометрів, а в самому Олафсфйордері зупинилася тільки команда й тренери. Таке трапилося вперше і в останнє за час усіх поїздок на закордонні матчі…

Варто ще зауважити: дорога автобусом була не менш втомливою, аніж переліт. З одного боку звивистої траси майже вертикальна скеля, з іншого — десь у глибині сірі хвилі океану (вірніше його частини — Грендандського моря). Такі умови не дозволяли їхати швидше 40 кілометрів на годину. На довершення — видовбаний у скелі більш як трикілометровий тунель, з одностороннім рухом. Через кожні 100 метрів автобус ховався у «кармани», аби пропустити можливу зустрічну машину. На 60-кілометровий переїзд витратили близько 2 годин. Зате нам з гордістю повідомили, що цей унікальний тунель проклали лише 1991 року. Раніше до Олафсфйордера можна було дістатися лише вертольотом або кораблем.

Тож відпочинок футболісти й тренери отримали майже через добу після виїзду з Полтави. Багатьом здалося, що вони загубилися в часі. Щоб нормально заснути, довелося щільно закрити чорними шторами вікна в номерах — ми приїхали в полярне літо і сонце тут не сідало зовсім. В Ісландії була третя година ночі, а в Полтаві — уже шоста ранку…

«Блискавка» із Захлюпанки»

Так жартома назвав команду, з якою мали зустрічатися 20 червня, півзахисник, а «за сумісництвом» — жартівник «Ворскли» Ігор Костюк після першого тренування на стадіоні «Вотлюр». Причини були. Таких «спортивних арен» немає мабуть і в найвіддаленіших наших селах. Читачеві важко уявити галявину, явно нахилену в бік фьорду, до якого, здавалося, рукою можна дістати. Поле встелене дерном з різнотрав’я, горбкувате і пересохле. Єдина трибуна являла собою три земляні тераси зовсім без сидінь. Щоправда з іншого боку було одноповерхове приміщення з роздягальнями й кімнатою для суддів та ще крита «ложа» для почесних гостей, місць на 20. Ось виявляється, що мав на увазі Ерік, коли говорив, що це треба побачити! Тренувалися за температури плюс 4, при пронизливому вітрі. М’ячів не вистачало, тож зробили пробіжку, постукали по воротах, на тому й закінчили.

Пізніше, на передматчевій зустрічі представників команд із суддями та делегатом УЄФА на наше запитання, як ставиться Європейський футбольний союз до таких умов проведення матчу, пролунала лаконічна відповідь: вимоги УЄФА на Кубок Інтертото розповсюджуються не скрізь. Довелося змиритися.

Сюрприз чекав і в ресторані. На обід для команди замовили м’ясо з картоплею і вермішеллю, соки, воду. Після ознайомлення з місцевим меню вирішили від першого відмовитися. Нікого не привабив рибний суп-пюре. Але замість м’яса до столу подали… солонину. Нам пояснили, що свіжа яловичина, свинина чи курятина в Ісландії дефіцит і замовити її можна лише в столичних ресторанах. Місцеві жителі обходяться консервами. Хлопці лише покопирсалися виделками у цій страві й зрештою погодилися на єдине, що було в широкому асортименті — різноманітні рибні страви. У невеликому містечку 2 риболовні флотилії та стільки ж заводів по переробці дарів океану. Запах риби переслідував усюди. Найбільше обурювався лікар команди Микола Ігнатенко: їжа футболістам потрібна для відновлення сили, а не для підтримки життєдіяльності…

По обіді дехто пішов подивитися на тренування місцевої команди. На наше здивування у її складі було двоє темношкірих гравців. Легіонери, на диво, у шарфи не куталися і шапочок не надягали. Бадьоро бігали, буцали м’яча і над чимось голосно сміялися. Стало зрозуміло, що після всіх випробувань дорогою на «Ворсклу» чекають нові.

Це підтвердило й подальше знайомство з місцевими мешканцями. Їхньому флегматизму й спокою можна було позаздрити. Вони нікуди не поспішають. А й справді, куди — далі океану йти нікуди. Яскравий приклад: у день матчу домовляюся з паном Еріком зустрітися об 11-й. Він приходить до готелю о 12.30. На моє зауваження флегматично відповідає: «А що тут такого? Це ви, південні люди, завжди поспішаєте, а для нас «зараз» означає «протягом години»…

Зауважу, що в іншому господарі намагалися проявити неабияку гостинність. Пропонували екскурсії до гейзерів, прогулянку океаном до недалекого острова, де колись була найпівнічніша стоянка вікінгів. Звісно, члени делегації, серед яких були полтавські підприємці, депутати, функціонери футбольних організацій (вони допомогли клубові як фінансово, так і організаційно) тими запрошеннями скористалися, сповна насолодившись місцевою екзотикою. Вражень було чимало. Але одна зустріч була дуже цікавою.

Центральна (і єдина) вулиця містечка.

Під час поїздки на острів Хрісей (здається, так він називається) рульовий катера, почувши українську та російську мови, спочатку остовпів. А потім вимовив: «Привіт, земляки!». Нас таке звернення теж шокувало. Виявилося, що моряк Віктор, у недалекому минулому мешканець Одеси, свого часу найнявся за контрактом на риболовецьке судно. Три роки тому в порту Акурейрі корабель заарештували за борги власника. Той не став його викупати, а екіпажу, в складі якого було троє українців, виплатив мізерну суму. Її не вистачило для повернення додому. Довелося влаштовуватися хто як може. Віктор облаштувався в Оласфьордері. Спочатку плавав на рибальській шхуні, а потім перейшов на катер туристичної фірми. Робота не важка, заробіток пристойний — до 8 тис. на місяць у доларовому еквіваленті. За квартиру платить 800 доларів, хазяйка самітня, тож скаржитися нічого. Половину заробітку пересилає сім’ї, решти на життя вистачає. Чи тягне його додому? Звісно, так. Але дружина пише, що роботи там немає, заробітку теж. Тож доводиться задовольнятися місцевим сумирним побутом, доки є здоров’я і бажання працювати. Та чи й чекають його там після п’яти років розлуки?.. Ностальгічною видалася розмова. Єдиний слов’янин у цьому віддаленому куточку землі ніби й зрадів зустрічі із земляками, обіцяв завітати до готелю і на матч, але більше я його так і не побачив… І куди тільки не закидає доля наших земляків?

Що ж, туристична фірма свою роботу виконувала справно. Але коли мова заходила про футбол… Усе чомусь робилося повільно, із запізненням, інколи навіть всім єством нам показували, що просто не розуміють здавалося б елементарних потреб і вимог.

Тому наші футболісти налаштовувалися на гру в умовах дуже далеких не те що від ідеальних, а навіть прийнятних для повноцінної підготовки. Постійні запізнення обслуговуючого персоналу на тренування, горбкувате поле, та ще й приблизні уявлення місцевих функціонерів про міжнародні норми й правила, що стосуються офіційних матчів… Усе це відбилося на результаті першої гри з «Лейфтюром».

Далі буде

Олександр БОРОДАЙ

Погода