Інтерв'ю гравців, тренерів - 28-06-2021, 03:06 - admin 6538

Іван Іванченко: «Перед грою з «Буковиною» Пожечевський навіть не зайшов до роздягальні»

Інтерв'ю з півзахисником полтавського "Колосу" й "Ворскли".
Іван Іванченко: «Перед грою з «Буковиною» Пожечевський навіть не зайшов до роздягальні»

Ім’я Івана Іванченка добре відоме полтавським уболівальникам. Один з найталановитіших вихованців тренера Івана Горпинка дебютував за «Колос» ще в середині 70-х років минулого століття. Потім грав у першій союзній лізі за івано-франківський «Спартак» та радував голами вболівальників  чернігівської «Десни». У середині 80-х Іванченко повернувся до рідної Полтави й спочатку допоміг відродженій «Ворсклі» повернути професійний статус, а потім – здобути срібні медалі другої союзної ліги.

Ми зустрілися з Іваном Григоровичем, щоб згадати цікаві моменти його футбольної кар’єри та людей, з якими йому довелося зустрітися.

Бардешин одягнув на мене футболку з сьомим номером і сказав: «Давай! Не осором!»

– Іване Григоровичу, нещодавно виповнилося 100 років від Дня народження дитячого й юнацького тренера Івана Івановича Горпинка. Для полтавського футболу це визначна особистість. Його й досі цитують, а вихованці згадують нестандартні підходи до тренувань. Яким Іван Горпинко запам’ятався вам?

– Дядя Ваня, як ми його називали, був для нас, як батько. Це була дуже сувора людина, особливо в плані дисципліни. Якщо на тренування хтось приходив кошлатий, то він міг взяти машинку й сам підстригти. Багато уваги приділяв пунктуальності. Його немає, а ми всі сидимо й чекаємо. Не скажу, що Івана Івановича боялися, скоріше, поважали як людину.

До тренувань підходив дуже відповідально, тому в нього було багато вихованців, які потім грали в командах майстрів. З нашої групи вісім чоловік відразу взяли в «Колос», а ще троє поїхали грати в інші міста.

Іван Іванович давав нам найгірший м’яч, розміром з мотобольний. Малювали квадрати крейдою на асфальті метр на метр. І з десяти-одинадцяти метрів почергово правою й лівою ногою в ці квадрати потрібно було влучити. Хлопці приходили й більше хотіли грати один проти одного. А в Горпинка робота для них видавалася дуже нудною, багато хто не витримував. Втім, особисто для мене вона зіграла велику роль. У мене зріст невеликий, але ці вправи дозволили поставити хороший удар з обох ніг. За це я дяді Вані дуже вдячний.

1971-й рік. Іван Горпинко з своїми вихованцями 1953-1955 років народження

– Крім футболу іншими видами спорту пробували займатися?

– У хокей на юрівських ставках всю зиму грали. Одного разу навіть виїжджали на товариський турнір до Кременчука. За школу в баскетбол грав.

– Далі ви потрапили в так звану групу підготовки при команді майстрів «Колос» (Полтава). Що собою представляла ця структура?

– По суті, це було щось на зразок нинішніх ДЮСШ. «Колос» займався забезпеченням: нам видавали кеди, спортивні костюми й форму. Безпосередньо з групи підготовки потрапляли в основну команду.

З хлопців 1953-1954-го року народження до «Колоса» взяли близько дванадцяти чоловік. Володя Гармаш поїхав грати в Маріуполь, Юра Рєзнік після служби в армії перейшов до «Шахтаря», Іван Шарій – до київського «Динамо». Всі хлопці з групи підготовки десь грали: не просто на область, а за команди майстрів.

– У «Колос» ви потрапили вже після служби в армії?

– Так. Під час служби в армії я відіграв півтора року на чемпіонат Черкаської області за уманську «Зорю». А вже після повернення до Полтави у 1974-му році почав виходити на заміни за «Колос». Це було після того, як команду залишив Віктор Носов. Віталій Бардешин одягнув на мене футболку з сьомим номером, під яким колись грав сам, і сказав: «Давай! Не осором!».

1973-й рік. Умань. Іван Іванченко під час служби в армії

– Стабільним гравцем основного складу ви стали тоді, коли команду очолив Анатолій Вітков.  Анатолій Сергійович відносно рано закінчив кар’єру футболіста через жахливу аварію, в яку потрапив полтавський «Будівельник». Потім працював у ДЮСШ й нова робота стала для нього першою з дорослими футболістами. На скільки важко тренеру дався цей перехід?

– Я пам’ятаю першу нашу гру під його керівництвом. Перед матчем Анатолій Сергійович жодного слова не зміг сказати, хвилювався. Попросив Бардешина провести установку. Далі все пішло нормально. Вітков добре ставився до гравців й ми на фініші посіли дев’яте місце. Могли й вище бути, але під час гри в Луцьку виникли певні нюанси. Вели 2:0, а потім 2:3 поступилися.

– Свій перший гол в офіційних матчах за «Колос» пам’ятаєте?

– Так. Це було в Вінниці. Ми грали проти «Ниви» – сильної команди. У тому матчі я відкрив рахунок, а потім ще три голи забив Іван Шарій. Удома ми помінялися, коли в Полтаву приїхав Маріуполь: Шарій забив першим, а далі я зробив хет-трик.

– Які фінансові умови в ті часи мав «Колос»?

– Найвища ставка в команді була 160 рублів. Також виплачувалися преміальні: 40 рублів за перемогу, з яких 3,60 вираховували в вигляді податку.

– Якісь цікаві випадки з тих часів пригадаєте?

– Ми грали в Кривому Розі. «Кривбас» йшов на першому місці, а ми – на двадцятому. Але «Колос» зміг створити сенсацію й переміг 1:0. Після матчу на радощах швидко поїхали автобусом додому й забули на стадіоні Володимира Попіневського, який пішов в бухгалтерію по довідку. Потім вже побачили, що його немає. Повернулися, а він під стадіоном стоїть, каже: «Я думав уже все. Тепер хтозна, як в Полтаву добиратися».

Краще «полтавська галушка», ніж москаль

– Після кількох хороших сезонів у складі полтавського «Колосу» ви переходите в івано-франківський «Спартак». Хотіли змінити обстановку й спробувати себе на більш високому рівні?

– У «Колосі» була черга на отримання квартир. Першим стояв Борис Карпенко, а я – другим. Боря свою квартиру  у підсумку отримав. А моє питання ніяк не вирішувалося, хоча обіцяли. Врешті, опинився в ситуації, коли, по суті, не було де жити.

У 1979-му році приїхав представник «Спартака» й повідомив, що команду прийняв Валентин Якович Тугарин, який хоче бачити мене в складі. Також сказав, що якщо я переїду в Івано-Франківськ, то мені відразу дадуть житло. Я приїхав у неділю, а вже в понеділок обрав квартиру, в якій жив з сім’єю, поки виступав за «Спартак».

– У плані менталітету людей Івано-Франківськ і Полтава сильно відрізнялися?

– Коли ми з товаришем тільки прилетіли в Івано-Франківськ, то потрапили на обід команди в ресторан, куди нас привезли прямо з аеропорту. Я зайшов, сказав: «Приятного аппетита!» й сів. А один з молодих прокоментував: «О, москаля привезли!». Я відповідаю: «Ти ж карту бачив, межі України знаєш. Москалі трохи далі». А він каже: «Так потрібно казати «Смачного». Кажу: «От тепер буду казати смачного». Але в цілому прийняли мене в команді добре.

Відразу поставили в двохсторонку. Часто гравці, потрапивши в такі умови, починають хвилюватися, що заважає показати хорошу гру. Я ж уже знав кількох партнерів по команді, зокрема, Колю Пристая й Богдана Мороза, тому не хвилювався й зумів добре себе проявити.

У майбутньому, бувало, жартували: «О, «полтавська галушка». А я відповідав: «Краще «полтавська галушка», ніж москаль».

Іван Іванченко (другий справа в нижньому ряду) в складі івано-франківського “Спартака”

– По умовам для роботи Івано-Франківськ набагато випереджав Полтаву?

– Фінансові умови були кращими. Після 160 рублів у Полтаві в Івано-Франківську я став отримувати 250. Преміальні залежали від сили суперника. Наприклад, за перемогу в Кемерово над «Кузбасом» нам заплатили по 200 рублів. Така ж сума виплачувалася за перемогу вдома над командами з першої «п’ятірки».

Якщо говорити про умови для тренувань, то в Полтаві була база в Лісних Полянах з хорошими житловими умовами й харчуванням, проте без повноцінного тренувального поля.

В Івано-Франківську була база десь в п’ятнадцяти кілометрах від міста в напрямку Калуша. Двоповерхова будівля, в номерах жили по двоє. Тренувальне поле непогане, їжу на місці не готували – привозили в їдальню. Найголовніше – тренуватися було де.

– У 1982-му році ви переходите в «Десну». До Чернігова запрошував Юхим Школьников?

– Так, він давно хотів бачити мене в своїй команді. Ще з того часу, коли я грав у Полтаві. Я часто «Десні» забивав й воротар чернігівців Слава Кисельов мене навіть трохи побоювався.

– Екс-гравець «Десни» Андрій Кривенок серед лідерів чернігівської команди називав Геннадія Горшкова, Віктора Никитенка й Івана Іванченка. Згодні з такою оцінкою?

– По першим двом згоден. А мою гру хай уболівальники оцінюють.

Невдалі переговори Школьникова й криворізьке шампанське

– У 1985-му році ви переїжджаєте в Полтаву, де, по суті, немає сильної команди й поки є тільки плани по поверненню професійного статусу. Як молодому тренеру Віктору Пожечевському вдалося переконати вас повернутися?

– На той момент чернігівську «Десну» прийняв Михайло Фоменко, а Юхим Школьников поїхав у Чернівці. Новий тренер нас викликав по одному на розмову. А напередодні до мене приїхав Анатолій Дяченко й змалював ситуацію, яка склалася в Полтаві. Розповів, що збирається команда на базі «Харчовика», який тоді представляв кооперативний інститут. Сказав, мовляв, давай, повертайся.

Моїй дочці було два з половиною року, а сину – рік. Тому хотілося додому, хоча в «Десні» міг більше заробляти. Також завжди хотілося, щоб у Полтаві була сильна команда. Я пішов до Фоменка. Михайло Іванович пропонував залишитися в Чернігові ще на сезон, проте я вже був однією ногою в «Ворсклі». Тренер це розумів й відпустив мене. А вже невдовзі ми з дружиною обміняли квартиру в Чернігові на квартиру в Полтаві.

Втім відразу створити команду не вийшло, тому довелося йти працювати. Через кілька місяців до мене прийшов Геннадій Данилович Слюсарєв. Він переговорив з керівництвом і я повернувся в футбол.

З першої спроби вийти до другої ліги не вдалося, а ось наступного року «Ворскла» перемогла всіх в рамках фінального турніру в Мукачеві й повернула Полтаві команду майстрів.

1987-й рік. Ворскляни перед матчем в Севастополі

– «Кістяк» «Ворскли» тоді складали переважно місцеві футболісти, серед яких було чимало досвідчених виконавців: Рєзнік, Мармач, Кострицький, Шарій, Ротань. А в сезоні 1988-го року в Полтаві з’явився Андрій Ділай – чемпіон Радянського Союзу в складі «Дніпра», з яким ви разом грали в Івано-Франківську.

– На той момент «Ворскла» потребувала досвідчених граючих виконавців. Я зателефонував Андрію й запропонував приєднатися до команди. Він погодився. Плюс підібралася хороша молодь. Так і вийшло, що сформувалася коаліція з досвідчених і молодих гравців, які реально могли допомогти на футбольному полі.

– Фінансові умови для досвідчених лідерів й молодих гравців сильно відрізнялися?

– Ні. Тоді в Полтаві склалася така ситуація, що платили стільки, скільки могли. Після затвердження Києвом було три види ставок: 120, 140 і 160 рублів. Преміальні потроху платили, але якихось захмарних грошей не було.

– У радянському футболі важливим фактором була підтримка місцевих осередків комуністичної партії. «Ворскла» партійну підтримку відчувала?

– Одного разу нас зібрав начальник команди Лер Гедеванішвілі й ми командою пішли до тодішнього першого секретаря Полтавського обкому КПУ Федора Моргуна. Нас прийняли й Федір Трохимович запитав, з чим завітали. Гедеванішвілі озвучив, що у «Ворскли» немає стабільного харчування й нормального автобуса. Моргун дав розпорядження й уже через три дні з Львова приїхав новий автобус, а команда почала харчуватися в їдальні сільськогосподарського інституту. Також просили вирішити питання з житлом для футболістів, проте воно так і залишилося відкритим.

Іван Шарій та Іван Іванченко святкують гол в ворота криворізького “Кривбасу”

– Сезон 1988-го року в плані результату видався, напевне, найуспішнішим для «Ворскли» в чемпіонатах СРСР. У другій лізі команда змогла здобути срібні нагороди. Можливо, саме тому він «обріс» легендами. Одна з них говорить, що напередодні надважливого матчу другого кола проти прямого конкурента «Буковини» тренер чернівецької команди Юхим Школьников зустрічався з вами й ще кількома гравцями «Ворскли» для того, щоб домовитися про необхідний результат.

– Команда перебувала на базі в Решетилівці. До мене прийшов якийсь хлопець і повідомив, що зі мною, Рєзніком, Шарієм і Ділаєм хочуть поговорити. Це Школьников під’їхав до нашого готелю на автобусі.

Ми довго не хотіли виходити. Врешті, розмова відбулася. Я сказав: «Юхиме Григоровичу, будемо воювати!». Школьников відповів: «Я від вас іншої відповіді й не чекав».

Уже перед грою Віктор Олександрович Пожечевський навіть не зайшов до роздягальні. Напевне, дізнався про нашу зустріч з Школьниковим й вирішив, що ми «зливатимемо» матч.

Протистояння з «Буковиною» вийшло бойовим, а в другому таймі Петя Ротань забив переможний гол. Після матчу Школьников потиснув нам руки й подякував за гру.

Віктор Пожечевський та Іван Іванченко обговорюють план на гру

– Обставини складалися так, що «Ворскла» могла посісти й перше місце та позмагатися за підвищення в класі. Більшість уболівальників і через тридцять три роки не вірить, що програний матч останнього туру проти севастопольської «Чайки» був «чистим»…

– Відразу скажу – «зливу» з нашої сторони не було. Перед матчем полтавець Сергій Дієв, який тоді виступав за «Чайку», справді приходив і просив: «Хлопці, йдемо на виліт. Допоможіть!». Я відповів: «Ображайся-не ображайся, але ніяк. Можеш зайти в роздягальню – ніхто не погодиться». З цим і розійшлися.

А гра пройшла під знаком невезіння для «Ворскли». Тільки Шарій міг п’ять голів забити, а в «Чайки» один простий напівмомент – і м’яч закотився в дальній кут.

– Хто був найбільш незручним суперником для полтавців у ті часи, коли ви грали за «Колос» і «Ворсклу»?

– Найскладніше складалися матчі з Севастополем. У часи «Колоса» незручним суперником був Херсон. Одного разу ми йшли на другому місці, а вони – на двадцять першому. Але, незважаючи на це, приїхали в Полтаву й нас обіграли з рахунком 1:0. Хоча  «Колос» мав багато моментів.

А найзручнішим суперником був «Кривбас», хоча й часто йшов вище в турнірній таблиці. Пригадую випадок, коли «Металіст» і «Кривбас» боролися за вихід у першу лігу, а ми йшли внизу. Перед грою в Кривому Розі до нас у роздягальню зайшли гравці «Кривбаса» Олександр Приставка й Віталій Дмитренко, які раніше грали за «Колос». І Юрі Мармачу, напівжартома-напівсерйозно кажуть: «Ми «Металісту» три забили, а вам мінімум п’ять покладемо». У відповідь Мармач запропонував парі на ящик шампанського, що «Колос» не програє.

Десь на сороковій хвилині ми заробили штрафний удар з кута штрафного майданчика. Юра Москалець каже: «Давай я проб’ю». А в мене було хороше передчуття. Пробив у той кут, де перебував Ісаков й відкрив рахунок. Потім було вилучення Саші Карпмана й ми цілий тайм плюс десять доданих хвилин відбивалися й змогли перемогти. Після гри заходимо до роздягальні, а там вже стоїть ящик шампанського.

На зворотній дорозі перетнулися з автобусом харків’ян. Вони запитали Петю Бахуринського, як ми зіграли й відразу не повірили, що матч так закінчився. На що Бахуринський відповів: «Ви ж просили, щоб ми їх обіграли. Ось ми й обіграли».

1974-й рік. Іван Іванченко (другий зліва) в складі полтавського “Колосу”

– А хто з гравців для вас був найнеприємнішим опонентом?

– За СК «Одеса» виступав Діма Кіхаєв. Ми потім ще перетиналися, коли він в Нікополі був. Завжди виходило, що один проти одного грали: я  – лівого півзахисника, а він – правого. Дуже «кусючий» гравець. Коліна такі «гострі» були. В стегно як уткнуться – найболючіше місце. Під час матчу сварилися бувало. Говорю: «Діма, ще раз ногу «вставиш» – я тебе точно «поламаю». Він сміється: «Ти мене не доженеш». Кажу: «Я й гнатися не буду – сам до мене прийдеш». Але після матчів ніяких проблем не було, нормально спілкувалися.

– Як вийшло, що професійну кар’єру ви закінчували не в «Ворсклі», а в кременчуцькому «Кремені»?

– У 1988-му році я ще відчував в собі сили пару сезонів пограти на хорошому рівні. Але перед домашнім матчем проти рівненського «Авангарду» Віктор Пожечевський, оголошуючи склад, на моїй позиції назвав Валерія Богданця. Валера відмовився виходити на поле, пославшись на травму. А я в тій грі забив два голи. Однак, неприємний осад залишився – написав заяву на звільнення.

Після закінчення сезону у двері моєї квартири подзвонили Володя Лозинський і Віктор Копил. Привіталися й говорять: «Збирай речі й поїхали на гру в Охтирку. Тебе вже заявили за «Кремінь». Так я опинився в Кременчуці. А з «Нафтовиком» зіграли внічию 1:1. З моєї передачі гол забив Райко.

– Як вболівальники зустрічали у Полтаві, коли ви приїхали грати проти «Ворскли» з «Кременем»?

– Деякі – нормально, а деякі – свистіли. Люди є люди. Вони не знають усієї внутрішньої кухні й справжніх причин.

– Що собою представляв тодішній «Кремінь»?

– Було багато досвідчених футболістів й дуже мало кременчужан. Тренер Камінський привіз шість гравців з Західної України й з часом команда розбилася на два угрупування. Я, Лозинський і Гусак тримали нейтралітет. Нас постійно запитували, кого ми підтримуємо в цьому протистоянні. Я відповідав: «Якщо виходимо грати, то граємо як одна команда. У іншому випадку на поле краще не виходити».

Відіграв останню гру сезону за «Кремінь» у Хмельницькому й повернувся в Полтаву.

А потім Фоменко нас як погнав…

– За час кар’єри ви попрацювали з багатьма тренерами. Кого з них вважаєте найсильнішим фахівцем?

– Назву два прізвища. Перше – Фоменко. Михайло Іванович – професіонал до мозку кісток. Перше його тренування в «Десні». Фоменко оголошує: «Тренування триватиме двадцять п’ять хвилин». Команда сприйняла це скептично, мовляв, що це за тренування таке. Потім Михайло Іванович погнав нас так, що ми через двадцять п’ять хвилин ледь з ніг не падали. Все в русі, дуже висока інтенсивність. Це швидко дало результат. Скинули зайву вагу й вже у перших матчах відчувалася легкість.

Друге прізвище – Школьников. Юхим Григорович був порядною людиною. Усе, що обіцяв, він робив. І фахівцем був сильним. Молодим хлопцям допомагав вступити до інституту й говорив: «Сьогодні не тренуєшся, а йдеш на навчання. Ввечері прийдеш побігаєш».

Ще відзначу Віталія Семеновича Бардешина. Типовий другий тренер. Завжди з нами: і в «квадрати» заходив, і кутові «шведою» подавав.

– За підрахунками футбольного статистика Віктора Хохлюка, у рамках першої й другої ліг чемпіонату СРСР ви зіграли 550 матчів і забили 108 голів. Мабуть, серйозні травми вас оминали?

– У мене була травма, коли грав у Чернігові. Перед грою лопнув бутс і я одягнув чужий. В одному з моментів хотів сильно пробити, але «зарив» носок у землю, щось хруснуло. Думав, що меніск. Але, на щастя, минулося.

Ще одна травма була під час виступів за «Колос». В одному з останніх матчів року газон уже був мерзлим, йшла подача з кутового. Хотів вибити м’яча, а суперник під мене «підсів». Я впав на спину. Виявили зміщення двох хребців. Лікувався в Кобеляках у Миколи Касьяна. Після цього десять років про спину взагалі не згадував.

– Як пережили перехідний період після закінчення кар’єри? Багатьом гравцям так і не вдалося знайти себе в житті без футболу…

– Мені було простіше. Анатолій Дяченко, з яким ми тоді товаришували і який був головою Федерації футболу Полтавської області запропонував працювати разом з ним. Так там чотирнадцять з половиною років і пропрацював, очолюючи різні комітети.

Іван Іванченко в складі команди ветеранів полтавського футболу

– Чи є гравці серед тих, з якими вам доводилося перетинатися, які і в нинішній час демонстрували б найвищий рівень?

– Це Віталій Раздаєв, який грав за кемеровський «Кузбас». Футболіст від Бога. Одного разу ми приймали «Кузбас» в Івано-Франківську. Ведемо 1:0. Раздаєв сидить на лаві запасних і палить. Тренер говорить: «Віталію Олександровичу, перевдягайтеся». Раздаєв виходить на заміну не розминаючись. Десять хвилин по полю походив – і два голи забив. У нього дар був, не інакше. Йде кутовий і ніхто не знає, звідки він вистрибне. Хоч невисокого зросту, але часто забивав головою.

– Зараз модно формувати символічні збірні. Давайте спробуємо скласти збірну з найсильніших гравців команд, кольори яких вам довелося захищати.

– Воротар – Тарас Белей («Спартак»), лівий захисник – Володимир Іващенко («Десна»), центральні захисники – Валерій Авдиш («Спартак») і Олександр Карпман («Колос»), правий захисник – Володимир Лозинський («Кремінь»), лівий півзахисник – Володимир Прокопиненко («Ворскла»), опорний півзахисник – Юрій Москалець («Колос»), правий півзахисник – Петро Ротань («Ворскла»), під нападниками – Юрій Рєзнік («Ворскла»), нападники – Іван Шарій («Ворскла») і Геннадій Горшков («Десна»).

– В одному з інтерв’ю ви сказали: «Я пам’ятаю всіх своїх друзів. Навіть тих, хто про мене забув». З кимось із колишніх партнерів-неполтавців підтримуєте зв’язок?

– З Івано-Франківська телефонували Коля Пристай і Богдан Мороз. З Чернігова колишні партнери приїздили разом з юнацькими командами у Полтаву, зустрічалися.

– За виступами «Ворскли» стежите?

– На стадіон не часто ходжу, але всі матчі дивлюся по телевізору. Можу сказати, що зараз команда хорошу гру демонструє. Пов’язую це з приходом Юрія Максимова. Тренерська «рука» чітко простежується.

Не кожен тренер наважиться прийняти команду, яка стоїть на виліт без явних перспектив. Тут ризиків для тренерської репутації дуже багато. А Максимов не злякався труднощів.

При всіх плюсах, з лавою запасних усе ж треба щось робити. Один гравець зламався – і все, його замінити ніким. Молодь поки «не тягне». Так бути не повинно.

– Нинішнє керівництво «Ворскли» пам’ятає про тих, хто в минулому приносив славу клубу?  

– Мабуть, забули вже. Останній раз ветеранів збирали, ще коли президентом був Олег Бабаєв.

Олександр Данник, Дмитро Білозерцев

Фото с особистого архіву Івана Іванченка, Сергія Криворотька та сайту fcvorskla.com.ua

Автори висловлюють подяку Сергію Криворотьку за допомогу в проведенні інтерв’ю

Погода