Павло Ребенок: «Одну мрію здійснив – футболістом став. Тепер черга й другої домогтися»

У дитячому садку міста Покров (раніше Орджонікідзе) маленького, худорлявого хлопчика запитали:

– Скажи, а ким ти хочеш стати?

 Прийнято було запитувати  навіть малявок. Відповідь була  несподіваною. Виховательки не почули варіанти космонавтом чи моряком.

– Футболістом! – твердо сказав хлопчик.

–  Такої професії немає, – безапеляційно сказала вихователька.

– Є!!! – ще більш безапеляційно відрубав він.

Пройдуть роки, і Павло Ребенок   довів, як і багато інших його колег  – така професія є, і вона дозволяє людині домогтися таких результатів, пройти такий шлях гравця, аби нині, знов-таки твердо й безапеляційно, не задумуючись ні на секунду, сказати: «Так, я щаслива людина!».

Павло народився у цьому невеличкому місті на Дніпропетровщині. Переважно відомому як один з центрів видобутку марганцевої руди. Але славиться місто не тільки цим. Покров спортивне, і навіть більше – футбольне місто. Аби не бути голослівними, варто заглянути у Вікіпедію та ознайомитися з візитівкою Покрова. Багато чого цікавого можна знайти, але звертаємо увагу на  розділ «Відомі люди міста». Поки що туди занесено 14 прізвищ. П’ять з них –  вихідці з цього міста відомі футболісти, яких, зрозуміло, знають далеко за межами трохи більше  40-тисячного молодого міста. Якщо зважити, що статус міста тодішній Орджонікідзе отримав лише 1956 року, питома  вага здібних майстрів шкіряного м’яча, погодьтеся, висока.

З Покрова вийшов  Олег Таран, чемпіон України у складі «Дніпра», якого запрошували і в «Динамо», і в ті часи навіть всерйоз говорили про дует двох Олегів – Блохіна та Тарана.

Звідси родом і відомий Микола Федоренко, в активі якого успішні виступи за донецький «Шахтар», «Дніпро», який  має чимало завойованих титулів. Зокрема, вигравав  чемпіонат СРСР, Кубок Союзу.

У цьому почесному списку «Відомі  люди  Покрова» значиться і Павло Ребенок.

«Плавати не хочу, ведіть на футбол!»

Футбол займав провідну позицію у дитячих заняттях  малого Павла. Грали у дворі. Грали на полі училища, розташованого поряд. Як всі хлопчаки. У них тоді не було ще  електронних ігор, які згодом фактично почали прив’язувати малечу  на довгі години у домашньому кріслі, позбавляючи їх можливості більше  часу проводити на свіжому повітрі, обмежуючи рухливість.

Мама Павла не в захваті була від футболу, мала на нього скептичний погляд,  і відвела сина до  басейну. Покров місто невелике, як ми вже з’ясували, але мало великий 50–метровий басейн.

Але з того задуму нічого путнього не вийшло. Павлові не сподобалося.

– На тренування треба було йти до басейну. А в футбол – практично де захотіли, там і грали.

Він ще не був закоханим у футбол, то вже станеться трішки  пізніше, під впливом багатьох зовнішніх факторів. А поки він робить вибір між водною доріжкою та м’ячем на користь останнього. Мамі нічого не лишається, як виконати бажання Павла знов – взяла маленького сина за руку, і в місцеву, єдину для міста ДЮСШ, до футбольного тренера.

Батько дотримувався позиції нейтралітету, яка сприяла самостійному зростанню старшого сина. Він так і сказав –   « … я не заважатиму. Головне, аби тобі подобалося».

Пройдуть роки і Павло скаже: «Я знаю, і мені це дуже приємно усвідомлювати, що вони обоє пишаються мною. Мама, звісно, хвилювалася. Власне, як і кожна мама»

Першим наставником Павла Ребенка став  Геннадій Сєвєров.

– Я Геннадія Вікторовича тепер вже можу оцінити  і з власної позиції тренера. Дитячий наставник – це особлива каста тренерів, там без покликання працювати не можна. Є ж такі, що кинули м’яч, розвернулись і пішли. Геннадій Вікторович жив футболом, фактично тоді для нас  був  не просто наставником.

Він був фактично другою мамою, другим татом. Порадником не тільки у футбольних справах, але й в життєвих. Скажу так – він тренер від Бога. Ми з ним і до цього часу спілкуємося.

Геннадій Сєвєров був ще одним внутрішнім фактором, який своїм ставленням до тренерства сприяв, аби просто прив’язаність до футболу у Павла переросла у закоханість, у розуміння, яке міцніло день від дня, від одного дитячого турніру до наступого, що футбол – то саме його справа.

Були  й зовнішні фактори.

– Раз на рік, а може й частіше, у місто приїздила з Дніпра команда ветеранів, і грали з нашими. Це було фактично свято для міста. Ми йшли на стадіон. Ми захопленими  очима дивилися на футболістів, на яких машинах вони приїздили, у яких костюмах та з якими сумками вони виходили. Ми на це дивилися із захопленням, і навіть із заздрістю. Прислухалися до їхніх розмов. Нам дуже хотілося стати такими ж. Я і до сьогодні вважаю, що такі матчі служили великою популяризацією футболу.

А ще був приклад абсолютно поруч. Вони були однолітками, займалися в одній ДЮСШ.

– І от уявіть, я йду увечері додому з рюкзачком із тренування, а потім вмикаю телик і дивлюся як у складі московсього «Спартака» у матчі з «Ліверпулем» на «Ендфілд» виходить мій земляк Саша Павленко. Тоді пам’ятаю думку, яка сверлила мені голову – треба працювати більше,  і ще більше, тренуватися ще наполегливіше, аби досягти чогось подібного, – згадує Павло.

Впливали  і перегляди футбольних трансляцій по телевізору. Їх тоді і небагато було. Однак він пам’ятає своє захоплення грою славетних італійців Раванеллі, Віаллі, Дель П’єро.

А київське «Динамо», котре громило «Барселону»! Звісно, малий Ребенок тоді  можливо тільки у вісні міг бачити, що прийде час і він не просто знатиме багатьох динамівців, спілкуватиметься,  працюватиме поряд. З тим же Максимовим, Косовським. А з Ващуком і Федоровим разом грали за «Чорноморець».

У «Дніпрі» не затримався, натоміть 15-річним подався у далекі мандри

…Покров знаходиться у 150 км від Дніпра. Не так і близько, але дорога для здібних хлопців  одна – туди, до обласного центру. Туди, де класні тренери, де інфраструктура, можливості для зростання юних футболістів.  Так було в біографії багатьох, зокрема, Олега Тарана. Такою була дорога і для  Павла Ребенка.

До Дніпра його привозить  Геннадій Сєвєров і передає фактично в руки дуже відомого спеціаліста  Ігоря  Ветрогонова. Це той фахівець, який виховав в тім числі Геннадія Литовченка, Олега Протасова, Сергія Лукаша.

Правда, перед цим Павло Ребенок побував у двох футбольних академіях. Зокрема, стукав у двері і знаменитої Академії Павла Яковенка. Йому не відкрили.

– Я був маленьким і дуже худорлявим. А перевагу віддавали крупнішому фізично контингенту. Тоді тренери перевагу віддавали антропометрії.

Невдача  розчарувала, але не вбила намірів  Павла стати футболістам. Це бажання змушує його йти далі.  У Дніпрі він проводить  кілька років. З його ровесників створюється команда. Важливо, що вони живуть на тренувальній базі «Дніпра» у Придніпровську. Поряд – основа головної команди. Туди якраз з інтерната  приходять Сергій Назаренко, Руслан Ротань, який незабаром стане  «зіркою»  Дніпра.

Особистим кумиром  Павла Ребенка стає  Сергій Назаренко. Йому  дуже подобалося, як той  читав гру,   як він її розумів,  бачив поле, диригував, думав на полі, які передачі віддавав. Під його впливом   Павло  пізніше взяв собі номер 28. Під таким номером грав і Сергій. А вже потім, коли у «Ворсклі» він був зайнятий кимось іншим, то  Ребенок просто переставив цифри, і став грати під 82-м.

– Нещодавно бачилися із Сергієм, коли «Ворскла» грала в гостях з «Поліссям»,  він там працює. Кажу йому: «Як ти, мій кумир? А він: «…ну давай, припиняй. Кумир, кумир…».  Посміялися, поспілкувалися.

У Дніпрі у Ребенка не склалося. Почалися зміни, реорганізація.  Стали формувати команду під другу лігу. Відібрали не всіх. Решті треба було чекати. Замість Ветрогонова  прийшли Горілий та Багмут. Під їхню модель Павло не підходив – йому так і сказали.

Він не став чекати, коли хтось вирішуватиме   його долю.

На той момент у нього з’явився свій агент. Він і запропонував їхати в …Елісту, в «Уралан».

– І ти зваживися?

– Не дивлячись, що мені було лише 15 – так, зважився. До цього часу не забуду мамині очі, коли вона мене  проводжала у Запоріжжі на автобус до Ростова. Там була така тривога!

Вона просто не розуміла, чому треба було так далеко їхати.

До речі, з Ростова їхав ще одним автобусом. Я тоді думав, що з глузду з’їзду через таку тривалу  дорогу. На півроку в Елісту я приїхав в дубль.

– І чим запам’яталися півроку в Елісті?

– Чемпіонатом світу з шахів. Якось і  я туди зайшов. Каспаров тоді грав з кимось. По три ходи вони зробили  досить швидко. А потім – ну дуже довго вони думали. Я там переконався, шахи – то точно не моє (посміхається – авт.).

Чому поїхав так далеко?  Ним керувало одне, як він сам каже, – бажання грати на високому рівні, удосконалюватися, відчувати себе повноцінним футболістом.

– Так, мені пропонували – пограй, мовляв, у другій чи першій лізі. Ні, якщо грати, то по максимуму – у прем’єр–лізі.

– Ти за  натурою  максималіст?

– Однозначно. Якщо вигравати, то всі матчі  підряд. І як футболіст, і тепер як тренер. Завдання треба ставити максимальні. А щодо поїздки в Елісту, то здобув досвід. Тим паче у такому ще ранньому віці. Досвід стосунків. Набув нових знайомих.

«Рекордсмен»: чотири рази  повертався у Полтаву

– І – повернувся в Україну.

–  Так,  і незабаром – дзвінок із пропозицію спробувати себе у Полтаві. Я довго не роздумував.

– Полтава, як ти  вже неодноразово підкреслював, стала для тебе домівкою. Але ж не одразу. І взагалі, що стосується цього міста, то ти  встановив  своєрідний рекорд – у Полтаву повертався чотири рази.

– Так, це є. Знаєте, коли вдруге повернувся в Одесу, то одесити, а вони ж цікавий народ, говорили мені: «Павло, а в одну річку двічі увійти неможливо». А я їм – можна, і навіть тричі.

Тим паче, що річка вже ж не та, вода тече Ви маєте рацію, що Полтава не з першого погляду стала моїм містом. Від вокзала ми їхали по Сакко, дорога не дуже тоді була, і  в мене напрошувалося запитання –  а де ж, власне, місто? Але варто було потім зупинитися, пройтися, як одразу прийшло розуміння – місто, достойне уваги. Мало того, Полтава згодом стала для мене рідною, незабаром я відчув – це моє рідне, хоча я і не тут народився.

Я тоді приїхав до Володимира Федоровича Мунтяна. Він взяв мене в команду. Тренувався я з основою, а грав за дубль.

Зрештою, перший раз у Полтаві я затримався на три роки.

– За «Ворсклу» ти дебютував у матчі з «Металістом». Чи думав тоді, що гратимеш і за харків’ян?

– Ні, звичайно. Але ж доля футболіста така – немає нічого абсолютно постійного. Від такого запрошення відмовитися я не міг, звичайно. «Метал» вже був бронзовим призером. Та й тренер  який – Мирон Маркевич! Кожен би захотів попрацювати з таким спеціалістом. У Полтаві у мене закінчився контракт, а пролонговувати його не поспішали.  Тішило, звісно, що тебе запрошує така команда як «Металіст».

– Тобі приємно було йти до Маркевича, але стосунки з ним у тебе не були безхмарними. Але для початку – як би ти його охарактеризував як тренера? Які його сильні сторони?

– Він дуже любить розумних футболістів. У плані ведення гри, розуміння. Я дуже багато взяв корисного від нього, багато чому навчився. І в плані тренувань, вправ. Якщо у Мунтяна треба було багато бігати, то у Маркевича все по-іншому – через ігрові вправи. У нього також дуже цікавими були тренувальні збори. А які футболісти тоді були! Ми за дубль грали з такими людьми як Антонов, Олексій Курилов, Женя Селін, Поступаленко. До цього я в Полтаві вже матчів 30 у прем’єр-лізі зіграв. А в «Металісті»  тренувався з основою, грав за дубль, і постійно потрапляв  до списку першх  18-ти.

«Ти молодий, ще встигнеш заробити»

Ще одна риса Мирона Богдановича – досить критичне  ставлення до молодих. І він з ними працює як вихователь. Виникло і у нас непорозуміння. Здається, з київським «Динамо»  ми зіграли 2:2. Запитали про  преміальні. У відповідь довелося почути – мовляв, молодий ти, ще встигнеш заробити. Але як же? Я ж грав у складі. Ось після цього й вирішили мене продати. Одразу з’явився варіант з Одесою.

– Їхав із задоволенням? Це ж все-таки Одеса.

– Та я спочатку й  не знав, що це за місто. Задоволення посилилось, коли вже познайомився детальніше з ним. Одесу не можна не любити.  Звісно, тоді, до реконструкції, Харків програвав Одесі. Порівняно з іншими, Одеса була що треба!

Гарні вболівальники, толерантніші ніж в інших містах. Але ж і який футболі тоді був. У тому ж Харкові  – яка команда грала, скільки людей на гру приходили! Класно! Приємно, що там до цього часу  пам’ятають мене. Власне, як і в Харкові. Не кажучи вже про Полтаву.

– У «Чорноморці» тобі вдалося попрацювати під керівництвом Баля і Блохіна.

– Так. Баль був головним, а Олег Володимирович спортдиректором. Він у тренувальний процес не втручався. А у тренерському почерку відчувалося динамівська школа. Зрештою, команда саме тоді опустилася у першу лігу. Потім, після Наконечного  на друге коло першої ліги прийшов до керма Роман Григорчук.

– Теж цікавий тренер…

– Безперечно. Григорчук дуже ретельно працює з тактикою, плануванням гри. І зважте, то  було ще в епоху відсутності комп’ютерів. Я вже пізніше домовлявся з ним, щоби пройти у нього стажування як тренер. Роман Йосипович поглянув на мене, і каже: «Тобі? Тобі, звичайно, можна». На  жаль, війна завадила цьому плану здійснюватися.

До речі, тоді ж у «Чорноморці» зрозумів одну річ – одесити цікаві люди. Практично кожну ситуацію прораховують, рішення ніби на поверхні, але вони щось  крутять, вертять.

Так було і з моїм контрактом, його продовженням. Чекання затягнулося, аж тут дзвінок. Несподіваний. Від Миколи Петровича Павлова.

Царська стежина від Павлова –  то справді щось. Але Павло – вижив

– Ти був з ним знайомий?

– У тому й то справа, що ні. Микола Петрович запросив у Полтаву, у свою команду.  Ми перед цим грали з «Ворсклою», і йому я запам’ятався – довго і швидко бігав (посміхається – авт.).

– Ви пройшли і його ялтинську, царську  стежку?

– Я з нею був вже знайомий, з «Чорноморцем» проходив.

Але з Миколою Петровичем – то зовсім інше, набагато серйозніше (посміхається – авт.).

– Справді багато не витримували навантаження?

– Так. Треба бути і дуже витривалим, і морально міцним. Там справді можна сказати – виживали  найсильніші.

– Павло вижив?

– Як бачите. Ще до цього тренери заклали такий  фундамент «фізики», що я й донині користуюся. Маю й зараз ігрову вагу – 71,5 кг. Фактично без тренувань граю за аматорів на область, сил вистачає.

–  Павло, за свою кар’єру тобі довелося працювати з багатьма без перебільшення видатними тренерами. Хто тобі і що дав найбільше?

–  Знаєте, футболіст, який думає  про своє продовження футбольного життя вже і не на полі, має брати щось корисне, потрібне від кожного тренера. Так  робив і я. Тож когось виділяти не буду. З усіма ними у мене гарні стосунки. До кожного  з них можу звернутися, отримати пораду. І загалом, що найголовніше, кожному з них  я дуже вдячний за його внесок у моє виховання, зростання як футболіста. Вдячний навіть і тому, хто вирішив мене продати, аби, як кажуть, геть з очей.

Тодішня ситуація, до речі, таку спортивну злість в мені розбудила, що  я потім у матчах із його командами виходив на поле і повторював собі: «Ну, тренере, ну тримайся!».

– До речі, ти доволі рано зрозумів, що свої інтереси треба захищати, а не покірно погоджуватися з усім? Я маю на увазі справу бойкота.

– Це ви знову повертаєте до справ у «Металісті». І до сьогодні  переконаний: аби був біля керма Ярославський, то подібного не трапилося би апріорі. Ярославський не тільки зробив безмежно багато для клубу. За його часів до футболістів ставилися з великою повагою. Він знав кожного по імені. Але прийшов Курченко, і ми місяців сім не отримували зарплату. Приходимо з питанням – коли будете розраховуватись? А у відповідь почули: «Я не збираюсь з вами розраховуватися. Я інших наберу». Ось після цих слів народився бойкот. По-іншому ми вже не могли.

–  У 2016–му ти знов одягаєш знайому тобі футболку «Ворскли». Це було четверте повернення. І останнє.

– Так, я вже тоді відчував, що звідси нікуди. По-перше, місто стало мені справді рідним. Я ще якось порівнював з Одесою, вибирав. Але потім зрозумів, що для життя все ж ліпше, комфортніше Полтава. По-друге, хотілось щось виграти. І ми домоглися цього. Взяли з «Ворсклою» «бронзу». По-третє, мені вже нікуди не хотілося їхати. Кликали неодноразово у той же Казахстан пограти. Але напевно ще з поїздки в Елісту, після піврічного перебування у Білорусі, я утвердився в одному – грати краще вдома. В Україні. Щоб на твої матчі приходили рідні, близькі, друзі. Я вірю, що ми впораємося з нашими проблемами,  успішно впораємося з цією трагедією.

Маю на увазі війну. І що вболівальник неодмінно повернеться  на стадіон. І що полтавська арена заповнюватиметься вщерть. Як це було, коли голи забивав Ваня Шарій. Це неодмінно буде!

Найбільше вразила атмосфера   на «Емірейтс». Вона неймовірно футбольна

–  Паша, ти забивав небагато. А які голи є особливо пам’ятними?

– Напевно, таких два. Це гол вдома бухарестському «Динамо», коли непоганим ударом з другої спроби вдалося відправити м’ яч у сітку. А другий гол був забитий  у Дніпрі  на стадіоні «Метеор» у ворота кам’янської «Сталі». Тоді вдалося здійснити рейд практично з центра поля, дорогою обіграти кількох суперників і забити. Справді гарний гол.

– А які матчі вкарбувалися в пам’ять?

– Я довго не роздумуватиму. Це однозначно матч у Лондоні проти «Арсеналу». І питання не в результаті. Набігалися в тому матчі ми добряче, самі розумієте. Але навіть через годину  після завершення гри  принаймні я ніякої втоми не відчував. І є пояснення цьому. Справа у фантастичній атмосфері на «Емірейтс». Подібного не доводилося бачити і відчувати ніде. Заповнений вщерть стадіон, доброзичливість. Все зроблено, щоб насолоджуватися футболом. І приходить одразу розуміння – ось чому там так класно грають у футбол, ось чому так класно вболівають. Бо там все дихає футболом! Буквально все! То неймовірні емоції!

– Доводилося грати з багатьма партнерами. А з ким взаємодіялось найефективніше? Звузимо пошук.  Це стосується партнерів по півзахисту. І особливо – плеймейкерів.

– Назвати можна багатьох.  Але у Полтаві це Слава Шарпар. Він був справді генератором наших атак. Якщо звернутися до часів «Металіста», то довго роздумувати теж не треба. Це Олександр Валерійович Рикун. Справді унікальний футболіст. Ти біжиш, а після його пасу м’яч у тебе вже в ногах.

Донині не можу зрозуміти, як він це робив. З-поміж багатьох інших достойних хочу назвати Колю Матвієнка, крутий футболіст.

– Ти працюєш у структурі «Ворскли» з молодими футболістами? Яка вона, нинішня молодь?

– Вони не такі як ми були. Це точно. Але вони відповідають нинішньому часу. Ми не повинні намагатися зробити їх іншими. Не треба їх переінакшувати. Треба допомагати  їм реалізувати себе. Ось таке завдання. Талановитих серед них чимало. Мене не може не радувати, що у «Ворсклі» постійно  грають свої вихованці. Хочеться, щоб ще більше. Мені приємно чути від батьків, котрі приводять свою малечу займатися футболом у нас. «Чому?», – запитуємо. «А тому, що чимало тих, хто в подальшому потрапляють у клубні команди».

– Коли в тебе визріло бажання стати тренером?

– Не одразу, а напевно  після 30 років. Коли захотілося ділитися своїм досвідом. Щось підказати, від чогось застерегти, щоб вони домоглися більших успіхів.

– Одну мрію ти здійснив, ти став футболістом. А є тренерська мрія?

–  Є, звичайно. І я відверто про неї  говорю – домогтися того, аби тренувати команду прем’єр–ліги. Я ж раніше говорив про максималізм.

– Тренер має бути жорстким?

–  У розумних рамках – так. Без цього команди не буде. А ще – вимогливим. А ще справедливим. Сьогодні тренером, як на мене, працювати важче. Чому? А тому, що недостатньо сказати комусь – ти зіграв неправильно, ти зіграв погано. Це треба спокійно й аргументовано довести, використовуючи візуальні засоби. Тобто, багато часу  забирає аналіз поєдинків, аналіз гри кожного футболіста. Переглядати треба відео, робити нарізки. Але це нормально, до цього треба бути готовим.

Старими методами нині вже нічого не зробиш. І це добре.

Руйнівник стереотипу

– Павло,  ти допомагаєш  відправити на звалище історії ще один стереотип. Це поняття, яке панувало багато десятиріч, що футболіст і освіченість – речі практично несумісні.

– Натякаєте на мої два дипломи про вищу освіту?

– Саме так. Не багато знайдеш спортсменів із двома вищими освітами.

– Знаєте, у мене мама вчителька, і я запам’ятав її настанову – кожна людина має здобути освіту. Перша моя – економічна, здобута тут, у Полтаві, в університеті економіки і торгівлі.

Упевнений, що отримані знання не будуть зайвими. Друга – то вже більш усвідомлене, бо вирішив готувати себе до тренерської роботи, тож і закінчив Львівський держуніверситет фізичного виховання. До речі, дуже класний вуз, у мене чудове враження про цей потужний навчальний заклад.

– Чому Львів?

– Таке ж запитання поставили і викладачі цього вузу. Кажу, що хочу грати за львівські «Карпати». Вони жарт сприйняли, і відповіли своїм: «Добре, ми вас трішки піднатаскаємо,  і будете грати»!

– Паша, ти граєш за аматорський клуб «Рокита»  на обласній арені. Що це дає?

– Адреналін. Той адреналін, якого не вистачає після закінчення кар’єри професійного футболіста. А ще граю  в тім числі з поваги до тих людей, хто в Рокиті намагається зробити все, аби команда існувала,  грала. Часто ці люди витрачають на це власні кошти.  Це роблять і керівники інших команд. Я просто мрію, щоб ми дожили до того часу, щоб як в Німеччині: якийсь 7–й дивізіон, що напевно відповідає  рівню нашого обласного чемпіонату, збирав  повний стадіон. Як це відбувається там. Ми всі маємо працювати на підвищення іміджу футболу. Як професійного, так і аматорського.  І я, до речі, розповідаю своїм юним вихованцям: неважливо, де ти граєш – чи у професійній команді, чи в аматорській. Якщо ти виходиш на поле, то маєш повністю, до останку віддаватися грі, маєш  відповідати своєму рівню.

«Я повноцінно щаслива людина»

– Твоя кар’єра футболіста вдалася?  Як ти сам вважаєш?

– Безперечно. Могло скластися по–іншому. Але відбулося так, як відбулося. Я задоволений.

– Чи можна вважати, що Павло Ребенок – щаслива людина?

–  Так, звичайно (відповідає, не задумуючись – авт.). Я повноцінно щаслива людина. У мене є донька, дружина, і навіть собака. Є хороший сусід, є два куми. І не в останню чергу – є справа, якою я займаюся. А вона – улюблена.

Анатолій Гаркуша

“Спорт Клуб” №1-2 від 17-го січня 2024 року

Фото – Володимир Костенко й Прес-служба ФК «Ворскла»