Іван Шарій: “Я б не проти навіть збірну Голландії очолити”

Уславлений полтавський голеадор-рекордсмен, що грав у вищій лізі навіть на 42-му році життя, пригадує матчі з Красіміром Балаковим, виховує трирічного сина і мріє очолити “Ворсклу”.

18 травня 1999 року – дата воістину історична для українського футболу. Саме в цей день Іван Шарій підняв вікову планку вищої ліги на небувалу висоту. Проти СК “Миколаїв” він зіграв у віці 41 року 5 місяців і 24 днів. Минуло 13 років, а рекорд форварда “Ворскли” досі не побитий, як і два інші досягнення.

Шарій дотепер виходить на поле – грає на любительському рівні. На запитання, в чому ж секрет його спортивного довголіття, Іван Григорович лише зніяковіло посміхається: “Я й сам не знаю. Головне – регулярний рух”. А поміж тим, його футбольний марафон триває вже чотири десятки років, стартувавши у середині 1970-х в полтавському “Колосі”. Фініш, сподіваємося, ще нескоро.

“Поборов алкоголь і цигарки”

– Іване Григоровичу, у суботу ви повідомили, що вирушаєте на матч. За яку команду грали? Скільки забили голів?
– Я виступав у Шаргороді, грав за ветеранів київського “Динамо”. Нам вдалося вирвати перемогу в місцевої команди з рахунком 3:2, а я забив один гол. Серед інших динамівців були, зокрема, Федоров, Беженар, Бойко…

– Якось ви сказали золоті слова: є “паспортний” вік, а є біологічний. Попри свої 54, граєте досі, нехай і на любительському рівні. На скільки років почуваєтеся?
– Та наче нормально почуваюся. Головне, що перебуваю у постійному русі. А особливих секретів спортивного довголіття в мене немає – тут я вас розчарую.

– В який спосіб підтримуєте форму? Можливо, здійснюєте щоденні пробіжки, навідуєтеся в тренажерний зал?
– Та ні, цього немає. Лише футбольні тренування і матчі. Працюємо в такому режимі практично кожен день.

– Ви, напевно, ставите собі за приклад англійця Стенлі Метьюза…
– Хто це такий? А-а-а, це той, що, по-моєму, в 52 роки закінчив… Він до останку грав у професійній команді, а я так – лише на місто, в любительських колективах, за ветеранів “Динамо”…

– Розповідають, що ви поєднували футбол зі шкідливими звичками. Проти яких спокус не вдалося встояти?
– Ви маєте на увазі алкогольні напої і тютюн? Ну, я вам так скажу: встояти-не встояти, але, як ви самі зауважили, мені 54 роки, а я активно займаюся спортом. Якщо б не встояв перед сумнівними спокусами, то вже б не бігав. Правильно? Тож вважаю, що я сильніший за шкідливі звички. Якщо усе робити в міру, розумно, то це нормально.

“Чвари з Блохіним? Це вигадка!”

– Розкажіть нам, будь ласка, яким ви були до початку футбольної кар’єри? Чим захоплювалися? Чи були відмінником у школі?
– Відмінником я не був ніколи, скажу відверто. А серед захоплень футбол завжди утримував перше місце. Спершу я ганяв м’яч у дворі, згодом вже більш грунтовно став займатися футболом у дитячій школі. Граніт науки гриз настільки, наскільки це було можливо в моєму випадку. Намагався не відставати в шкільній програмі, але серед відмінників помічений не був (Сміється). Багато часу йшло на футбол, заняття, тренування.

– Трохи погравши за “Колос”, ви одразу ж опинилися в київському “Динамо”, поміж володарями Кубка кубків і Суперкубка УЄФА. Голова не пішла обертом?
– Коли Лобановський запросив мене у “Динамо”, а це був кінець 1975 року, колектив вже володів євротрофеями. Тож я потрапив до команди дублерів, де набрався розуму, футбольного досвіду і мудрості. Таким чином, саме “Динамо” я завдячую путівкою у великий футбол.

– Як гадаєте, які козирі допомогли вам привернути увагу динамівських селекціонерів?
– У мене була непогана швидкість. А ще акцентований удар з обох ніг. Мав відчуття голу, яке допомагало мені демонструвати високу результативність. Коли забиваєш голи, то завжди привертаєш увагу до своєї персони.

– Але потіснити Блохіна і Онищенка в ті роки було, напевно, нереально…
– Ну звісно! Що я, хлопчак, міг запропонувати в компанії футбольних зірок, які перебували на піку форми? Тож довелося продовжити кар’єру в інших командах. Зокрема, грав з одеським “Чорноморцем” у вищій лізі. Вдячний долі, що провів там понад сто матчів, забивав голи. Були і успіхи, і невдачі – у футболі трапляється всіляке, від цього нікуди не подінешся.

– Якось прочитав, що ви мали сутичку з Олегом Блохіним. Це правда?
– Такі чутки ходять до сих пір, а звідки вони взялися – невідомо. Насправді ж я ні з ким не конфліктував. Навпаки – я в них вчився – у Конькова, Трошкіна, Матвієнка, Фоменка, Блохіна, Онищенка, Мунтяна, Буряка… Які конфлікти?! Хтось запустив “мульку”, і пішло. Олег Володимирович – нормальна людина, то навіщо було якомусь хлопчаку конфліктувати з автором історичних голів? Це все нісенітниця, маячня якась.

– Після “Динамо” ваша кар’єра пішла вгору – запорізький “Металург”, одеський “Чорноморець”, “Ністру”, “Ворскла”… Всюди ви забивали багато голів. Який сезон пригадуєте з особливим задоволенням?
– Та всі сезони пам’ятні. Кар’єра пішла вгору ще тоді, коли за дубль “Динамо” забивав. Потім за Запоріжжя багато забивав…У “Чорноморці” результативність дещо впала, проте більшість моїх м’ячів стали переможними. Там перемогли – 1:0, я забив. Там – 2:1, вирішальний гол знову мій. До речі, в Одесі грав на різних позиціях – і правого півзахисника, і лівого. Періодично мінялися флангами з Віктором Пасульком. Це не завадило мені забити вісім м’ячів, сім з яких стали вирішальними.

– А топ-командам забивали?
– Аякже! Київському “Динамо” вдома забив на 88-й хвилині – ми перемогли 1:0. “Спартаку” забив двічі – вдома святкували перемогу 1:0, а в “Лужниках” зіграли 1:1. Московським “Динамо” і “Торпедо” також не поскупився на голи. Лише оборону “Зеніта” і тбіліського “Динамо” не вдалося “пробити”.

“Впоратися з нефартом допоміг Балаков”

– Ви стали одним з учасників першої хвилі радянських футболістів, які вирушили шукати щастя за кордоном…
– Натяк зрозумів. Відігравши непоганий сезон за “Ворсклу”, яку тоді тренував Віктор Пожечевський, і, до слова, створив у Полтаві боєздатний колектив, я вирушив на півроку у Болгарію. В клубі “Етир” пощастило зіграти з такою знаменитістю, як Красімір Балаков, який згодом перейшов у лісабонський “Спортінг”.

– Яким був чемпіонат Болгарії наприкінці 1980-х? Хто тут диктував моду?
– Нам протистояли дуже непогані команди. Зокрема, за софійський ЦСКА грав Христо Стоїчков. Далі можна не продовжувати, чи не так? В багатьох клубах виступали гравці, які пройшли вишкіл у Бундеслізі. Важко, щоправда, пригадати їх прізвища.

– А ось Балаков… Він не скупився для вас на зручні паси?
– Пригадую, спершу мені не таланило відзначитися за “Етир”. То в штангу потраплю, то ще кудись. То вихід на рандеву з голкіпером змарную – не можу забити і край! Врешті, Балаков мені віддав пас, я забив. Потім знову віддав – я забив. У Болгарії зіграв 10-12 ігор, забив близько шести м’ячів. Вважаю, що це не такий вже й поганий показник.

– Мовного бар’єру не існувало?
– Спершу я російською до них звертався, а потім потрохи і на болгарську перейшов. Вдалося це непогано – хлопці мене розуміли (Сміється).

– Чи була Болгарія кращою за Союз в плані зарплати?
– Саме в той час, коли я туди поїхав, Болгарія справді була дещо цікавішою, скажімо так. Фінансові умови відчутно перевершували Союз.

“Мене шанують за патріотизм”

– Коли Україна здобула Незалежність, ви грали, в основному, за аматорські клуби…
– Ну я там трішки пограв у Шаргороді, а потім знову повернувся у “Ворсклу”. З першої ліги ми пробилися в еліту, тож я отримав змогу ще пару років пограти у вищій лізі. Повернув мене до великого футболу Віктор Пожечевський, тож я і в 37, і в 38, і в 41 рік виходив на поле і приносив “Ворсклі” користь. В будь-якому випадку, не був “весільним генералом”. Залежно від ситуації, міг зіграти увесь матч, або вийти на заміну.

– Статистика вашої результативності приємно шокує: 138 голів за “Ворсклу” і 164 – за інші клуби. Усі свої м’ячі пам’ятаєте?
– В принципі, так. Воно відкладається в пам’яті. Пригадую не лише власні м’ячі, а й голи того ж Блохіна, Буряка. Пам’ятаю навіть, з якої ноги м’яч полетів у сітку. А Баль як забив на чемпіонаті світу бразильцям!

– Розкажіть спеціально для молодого покоління вболівальників, яке вас не бачило в грі, у якому стилі ви полюбляли забивати?
– Траплялося і здалеку забити, і з меж карного майданчика. Знімав “павутинку” ударами зі штрафних – понад стінкою скеровуючи м’яч. Головою чимало забив. Все залежало від того, як полетить м’яч, і яке ти рішення приймеш.

– За львівські “Карпати” в ті часи виступав непоступливий захисник Роман Зуб. Чи доводилося з ним перетинатися? Проти яких оборонців було найважче грати?
– Зуб? Був такий гравець, був. Дуже непоганого рівня футболіст, до речі. Грати проти оборонців завжди непросто – серед них чимало жорстких хлопців. А Роман, до всього, ще й позицію непогано обирав, грав на випередження. Думаю, не лише я, а й багато форвардів з інших команд запам’ятали Зуба, як кваліфікованого захисника. Що там казати, в “Карпатах” вся лінія оборони була важко прохідною. Традиційно непросто доводилося і з захисниками “Динамо” та “Шахтаря”.

– Вам належать три рекорди українського елітного дивізіону – найстарший гравець, найстарший дебютант (38 з половиною років) та найстарший автор забитого голу (у 40 років і 9 місяців). Яким пишаєтеся найбільше?
– Всі вони хороші. Можливо, хтось їх поб\’є з часом.

– Ви вірите в це?
– Всяке може трапитися. Хто там в нас є на підході?

– Косирін спадає на думку…
– Скільки йому років? Десь 36 (Шарій був недалеким від істини – Косиріну 35 років, – О.Б.) Побачимо, чи протримається. Можна, знаєте, і в 55 років заявитися і вийти на поле. Але ж потрібно це робити з користю для команди! А яка користь від того, що тебе попід руки виведуть?

– На Полтавщині вас визнали гравцем століття. Як гадаєте, за що вам вдячні земляки?
– Напевно, за клубний патріотизм. За те, що забивав голи. За те, напевно, що дарував радість нашим вболівальникам і допомагав команді популяризувати свій бренд. Найголовніший фактор – це все ж голи, напевно. Адже, припустимо, забив би я не 130 м’ячів, а 20. Ніяке визнання мені б тоді не “світило”.

Про Кіпіані і позичені бутси

– Після закінчення кар’єри деякі футболісти не можуть облаштувати свого життя, губляться, опиняються на мілині. На яке ремесло зробили ставку особисто ви?
– Ну, насамперед, граю на область і в різноманітних ветеранських турнірах. Працюю в дитячій футбольній школі. Потрібно виховувати молодь, передати їй свої знання. Загубитися в житті – нескладно. Тому потрібно намагатися віднайти себе.

– Зараз дуже модно йти на телебачення в якості експертів, або ж узагалі – в політику – “рятувати” країну…
– Ні, тільки не політика! От дивлюся я наших експертів, вони так гарно стоять і розповідають “от туди треба було бігти, туди віддати”. На полі ж 11 на 11 грають! Дуже складно усе виконати ідеально. Пригадується випадок з Валерієм Васильовичем Лобановським, зараз вам розкажу… Тренування збірної СРСР. Стоїть на полі стійка, яку потрібно обвести. Їх тоді виготовляли з заліза. І от біжить Давід Кіпіані – вдарився об цю стійку, корчиться від болю. Ситуація – комічна, проте Лобановський розуміє, що сміятися не личить. “Нічого, Давіде! Вчора голландці грали зі стійками 11 на 11 і перемогли 3:2”, – розрядив атмосферу Васильович (Сміється).

– А з вами траплялися курйози?
– Поїхав я якось з молодіжною збірною СРСР на міжнародний турнір у Душанбе, а бутси взяти забув. Довелося позичати. В один прекрасний день натрапляю на Хапсаліса і кількох москвичів, які гортають “Советский спорт” і якось дивно похіхікують. Дивлюся на газету, а там заголовок “Приїхав без бутс”. Про мене написали! Коли повернувся в “Динамо”, Лобановський не без іронії поцікавився: “Ти що, босоніж забивав?” (Сміється)

– Як часто навідуєтеся на матчі рідної “Ворскли”?
– Намагаюся їх взагалі не пропускати. Хіба що у важливих справах доводиться кудись поїхати.

– Чому команда осіла в нижній частині турнірної таблиці? Дався взнаки відхід Павлова?
– Я так не вважаю. “Ворскла” завжди стартує не найкращим чином, і лише потім додає обертів. Переконаний, що в другому колі все налагодиться. “Ворскла” ще про себе нагадає.

– Тренерські обов’язки виконує Сергій Свистун, йому асистує Василь Сачко. На наш скромний погляд, ви б у штабі також не загубилися…
– Це вирішує президент клубу. Головне, щоб команда добре грала і вболівальники були задоволені.

– Коли настане такий час, що й Іван Шарій очолить “Ворсклу”?
– Не знаю, що вам відповісти. Я б не проти навіть збірну Голландії очолити (Сміється). Не запросять – то не запросять. Переживемо, буду тренувати молодь. Губитися в житті, як ви казали, я не збираюся.

– У вашому домі чутно веселий гамір. Діти? Внуки?
– Це мій синочок. Йому скоро виповниться три роки, тож вже дає нам “жару” (Сміється).

Розмовляв Олег Бабій