Інтерв'ю гравців, тренерів - 13-09-2022, 07:09 - admin 8302

Юрій Левчук: «Для того, щоб розрахуватися з гравцями Пожечевський продав службовий автомобіль»

Інтерв'ю з колишнім захисником "Ворскли".
Юрій Левчук: «Для того, щоб розрахуватися з гравцями Пожечевський продав службовий автомобіль»

Юрій Левчук – один з небагатьох гравців «Ворскли», який пройшов шлях з командою, починаючи від першого чемпіонату незалежної України й до моменту впевненого виграшу першої ліги, провівши 138 матчів. Це другий показник по матчам, зіграним за полтавську команду в чемпіонатах першої ліги після Олега Кривенка. Ми зустрілися з Юрієм, щоб пригадати не тільки моменти тріумфу, а й те, як команда йшла до еліти українського футболу.

Із армії в «Ворсклу» й дивний матч у Кривому Розі

– Пане Юрію, де ви починали займатися футболом?

– У рідному Луцьку. Першим тренером був Олександр Степанович Волощук. Ми займалися в одній групі з Олександром Чижевським. Потім він поїхав у Львівський спортінтернат, а я – в київське профтехучилище №29. Тоді там були спеціальні групи з футбольним ухилом.

– На той момент могли припустити, що Чижевський стане ледь не головним гвардійцем українського футболу?

– Це був 6-7-й клас. У тому віці в нього був стабільний хороший рівень. Варто сказати, що навіть в нашій групі були набагато цікавіші футболісти. Однак, у підсумку в гравців серйозного рівня вони так і не виросли. Я спочатку був посереднім гравцем, проте за рахунок настирливості й упертості потім взяв своє. Готовий був кожен день тренуватися заради досягнення мети.

– Вашою першою серйозною командою в 1990-му році стала «Югосталь», яка грала серед колективів фізкультури. Як вас занесло з Луцька в Єнакієве?

– Мене призвали в армію й після присяги відправили в Київ. Там була команда СКА, яку очолював Сергій Качкаров. Одним з його основних плюсів було те, що він зберігав професійні якості футболістів під час служби в армії. З одного призову могло до 120 футболістів набиратися. У СКА, звісно, всі потрапити не могли. Ось Качкаров і відправляв кого в Єнакієве, кого в Конотоп, кого ще кудись. А за це йому щедро віддячували. Тоді масова оренда не практикувалася, а в Качкарова вже була.

– В «Югосталі» закінчували свою кар’єру відразу декілька чемпіонів Радянського Союзу в складі луганської «Зорі»: брати Кузнєцови, Володимир Малигін та Олександр Ткаченко. Така зіркова компанія на вас, 18-річного хлопця, не тисла?

– Мені все життя таланило. В яку команду не приходив – зустрічали нормально з першого дня. Також допомагало те, що майже відразу потоваришував з Сергієм Танасюком. Він тоді в середині поля грав.

– Не виникало відчуття, що в Єнакієвому живуть люди з іншим менталітетом?

– Ні. Менталітет був той же. Інколи виникали запитання, коли звучали фрази «бендери, бендери». Але тоді я не звертав на це уваги й був зосереджений на грі.

– Політикою взагалі не цікавилися?

– Я з дитинства був дуже допитливим. А з уст бабусі часто звучало «Сибір, Сибір…». Я допитувався, чому відправляли в Сибір. Вона каже: «Розкулачували». Я питаю: «Як розкулачували? Мені в школі інше розповідають на уроках історії». Ось так дізнавався правду.

Радянський Союз виховав в мені патріотизм як почуття. А батьки і вчителька української мови та літератури виховали в мені любов саме до України. Тому політичною ситуацією я на той час цікавився й підтримував ідею незалежності.

– В 1991-му році ви стаєте гравцем «Ворскли». Хто посприяв переходу?

– Влітку після завершення сезону з «Югосталлю» нас повернули назад в Київ, в роту. Ставили в наряди, щоб армію відчули трохи. На ділі ж доходило до того, що з 45 днів служби ми 10 днів палили вогнище, щоб нагріти воду й замішати розчин. А 30 днів мили посуд. Ну що це за армія? Тому служити особливо не хотілося. В Новомосковську була команда, там полк базувався. Ось ми й потрапили туди як футболісти, грали на чемпіонат Дніпропетровської області.

А за «Ворсклу» тоді виступав Олександр Марусецький, дружина якого була родом з Новомосковська. Одного разу Віктор Пожечевський в нього й питає: «Що там в Новомосковську? Футболісти є?». Марусецький відповів: «Звісно, є. Можете поїхати подивитися». Під осінь Станіслав Басюк і Геннадій Слюсарєв приїхали переглядати гравців у Новомосковськ. Станіслав Іванович оцінював ігрові якості, а Геннадій Данилович – більше як перемовник. У результаті переконали мене переїхати в Полтаву.

– Серед аргументів навряд був фінансовий фактор…

– Тоді на великі гроші я не розраховував. Головна задача була закріпитися в команді. Фінансові умови були важливими для старших хлопців, у яких уже були сім’ї.

– Дебютний матч за «Ворсклу» пам’ятаєте?

– Так. Це був останній чемпіонат СРСР. Грали в Вітебську проти КІМа. Віктор Пожечевський тоді не поїхав на гру й функції головного тренера виконував Олег Кривенко. Зазвичай я грав захисника, а на передматчевій установці дізнався, що вийду опорним півзахисником. Кривенко питає: «Зможеш?». Кажу: «Зможу». Перший тайм відіграв, ніби, нормально. Рахунок був 0:0. А в перерві мене, чомусь, замінили.

– 1992-й рік. «Ворскла» розпочинає виступи в першій лізі вже чемпіонату України. Команду приймає авторитетний тренер Леонід Колтун і привозить з собою таких відомих гравців, як Антон Шох, Сергій Тімофєєв, Євген Яровенко та інших. Тоді могли подумати, що цей десант затримається в Полтаві ненадовго?

– Над цим особливо не замислювався. Було розуміння того, що це досвідчені майстри, у них можна буде чогось навчитися та й в цілому для команди це буде добре. У перший же день Колтун каже: «Щось ви такі сумні. Зараз піднімемо вам тонус». Й дає інтенсивне тренування, десять по сто. У цілому непогані заняття в нього були.

Першу гру під керівництвом Леоніда Колтуна ми проводили в рамках кубку України й перемогли чернігівську «Десну». А потім був ще один кубковий матч у Кривому Розі. Й є така підозра, що там було не все чисто. У другому таймі Андрій Матюха забиває гол і зрівнює рахунок. У нас починає йти гра, а Колтун його майже відразу міняє й випускає молодого хлопця. Логічні пояснення цьому рішенню знайти складно. А потім раз – і все. Колтуна переманили, а з ним поїхали також всі, кого він привіз до Полтави.

Прорив сезону 1992/93 і мотиватор Пожечевський

– У непростій ситуації після Леоніда Колтуна «Ворсклу» очолив Сергій Доценко, якому довелося вирішувати задачу збереження прописки в першій лізі. Чим вам запам’яталася робота з цим тренером?

– Сергій Доценко запам’ятався довгими й монотонними тренуваннями, які тривали більше двох годин. Але давав і багато корисних речей: як розігрувати комбінації, виконувати подачі та ін.

– У тому ж 92-му році ви забиваєте перший гол за «Ворсклу». Пам’ятаєте як це сталося?

– Ми грали в Павлограді. Сергій Лукаш віддав передачу на кут штрафного майданчика, а звідти я зовнішньою стороною стопи пробив в дальню «дев’ятку». Вийшов гол-шедевр! Далі мені можна було вже не грати (сміється – прим. авт.).

– Сезон 1992/93 «Ворскла» знову розпочала з новим тренером.

– Обставини склалися так, що Сергій Доценко змушений був залишити команду. Головним тренером став його помічник Володимир Брухтій, який почав давати інтенсивніші тренування. Для мене зміна тренера була вигідною в тому плані, що Брухтій сам був захисником і багато ігрових моментів пояснював мені з точки зору захисника. Володимир Петрович, можна сказати, опікувався мною й дуже довіряв мені.

– У тому ж сезоні полтавці без значного фінансування роблять дуже якісний ривок в плані результату й займають четверте місце в першій лізі. За рахунок чого це вдалося?

– Колектив. Також дуже багато вирішували досвідчені футболісти: Віктор Сусло, Сергій Доронченко, Олександр Іванов. У тому сезоні «розкрився» нападник Олександр Піндєєв, який прийшов з дубля одеського «Чорноморця». Плюс дует Брухтій-Пожечевський. Віктор Олександрович займався підбором футболістів. До того ж є гарним психологом. Перед матчем міг зайти до роздягальні й після установки сказати: «Петрович, можна я додам пару слів». Після цього ми виходили на поле з зовсім іншими очима.

«Ворскла» зразка сезону 1992/93

– Сезон 1993/94 – і знову новий тренер. Колишній гравець полтавських «Колоса» та «Сільбуду» Віктор Маслов очолював команду всього півроку. На цей період припала поразка «Ворскли» на виїзді від СК «Одеса» з рахунком 0:6. Подейкували, що напередодні того матчу команда непогано погуляла.

– Перед цим ми грали в Очакові проти «Артанії». Після матчу Віктор Маслов проходив по готельним номерам. Тому про масове порушення режиму не могло бути й мови. Насправді тоді погуляла тільки одна людина – воротар Віктор Консевич, якого Маслов привіз із собою та ставив у склад.

Після того матчу Пожечевський «прибрав» з команди Консевича й захисника Володимира Сисенка. Я до цього часу жалкую, що не пішов тоді до Віктора Олександровича й не пояснив ситуацію. Вини Сисенка в тому, що відбулося, не було взагалі. А Консевич запам’ятався ще тим, що на тренуваннях ніколи не використовував воротарські рукавички.

– Кінцівку того сезону й увесь наступний «Ворскла» провела вже під керівництвом Віктора Пожечевського й зірок з неба не хапала. Вирізняється хіба кубкова гра в Донецьку проти «Шахтаря». І навіть не рахунком 0:8, а тим, що увесь матч у воротах провів польовий гравець – Андрій Брагинець.   

– На гру ми поїхали з одним воротарем й у день матчу виявилося, що Олег Стороженко зіграти не зможе. Рішення поставити в ворота Брагинця, по-моєму, приймав Олег Бистрицький. За якими критеріями? Точно вже не пам’ятаю. Можливо, по позиціям дивилися: де вистачає гравців, а де – ні. У тому матчі також трапився прикрий автогол. Йшов простріл з флангу, був лід і йшов сніг. Перед самою ногою м’яч потрапив в лід і я з двох метрів «зрізав» його в ворота.

Газпромівське щастя й шеф-ніж для Луїса Бербаррі

– Хоч у плані результатів не все було так райдужно, команді нарешті поталанило в іншому. У другому колі сезону 1994/95 «Ворсклою» починає опікуватися «Полтавагазвидобування» Володимира Артемова.

– До цього справи й справді були, м’яко кажучи, не дуже. Дійшло до того, що після першого кола Віктор Пожечевський був змушений звільнити головного бухгалтера та продав свій службовий автомобіль, щоб розрахуватися з гравцями. Команда могла припинити існування. Тоді втрутився Анатолій Кукоба й «Ворскла» нарешті отримала стабільного спонсора.

– По фінансам ви це одразу відчули? 

– Настало щастя. Особисто моя зарплатня виросла рази в чотири. Плюс преміальні. Гроші отримували три рази на місяць. До цього ми виїздили на збори за кордон максимум раз на рік у болгарське місто Велико-Тирново. Потім уже почали проводити збори в Словаччині та Об’єднаних Арабських Еміратах.

На зборах у Словаччині з гравцями “Слована” (зліва-направо): відеооператор команди Андрій Колесник та гравці «Ворскли» Андрій Шкурат, Юрій Панфілов та Юрій Левчук

– Більшість футболістів, які виступали в чемпіонаті України на початку і в середині 90-х згадують, що в плані умов для роботи все було дуже погано. Що мала «Ворскла» до приходу «Полтавагазвидобування» і на скільки в цілому була розвинена інфраструктура в суперників по першій лізі?

– На початку 90-х у «Ворскли» в плані спортивної екіпіровки не було майже нічого. По місту перед матчами ходили хто в чому. Лише в 93-му році нам вперше видали якісь сумки й спортивні костюми. Комплектів форми було два. Тренувалися зазвичай в піонерському таборі, який розташовувався в Головачі. На базу заїжджали в Копили.

Що стосується суперників, то хороші поля були в «Динамо-2», в Ужгороді та Вінниці. Класний газон був у Макіївці. Віктор Пожечевський довго не міг нас з тренування перед матчем з місцевим «Шахтарем» забрати. Решта газонів – плюс-мінус, як у нас у Полтаві. Душові, роздягальні – жахіття.

– Покращення фінансового становища клубу привело в команду й першого справжнього легіонера. Напередодні сезону 1995/96 в «Ворсклу» перейшов американець Луїс Бербаррі. Як його сприйняла команда?

– Спочатку більше як екзотику. Але потім Луїс почав тренуватися з нами й нормально себе показав. До кінця сезону російську мову більш-менш освоїв. Правда, Івана Шарія важко переносив. Усе, що Шарій говорив – сприймав серйозно й часто ображався на нього.

Ще в шоці від України був. Пам’ятаю випадок на виїзді в Алчевську в 95-му році. Ми обідали в ресторані, а там були алюмінієві ложки з виделками. Бербаррі ж без ножа не їв. Каже Гриші Львівському: «Гришо, мені ніж потрібен. Я не можу без ножа». Гриша сходив на кухню й приніс великий кухарський шеф-ніж. Бербаррі, коли це побачив, за голову схопився й вилаявся російською.

– Головним конкурентом в боротьбі за єдину путівку до вищої ліги для «Ворскли» була «Буковина». Головний тренер чернівчан Юхим Школьников в одному з інтерв’ю згадував, що на матчі полтавці приїздили з охороною, ймовірно, натякаючи на набагато більші фінансові можливості суперника та його роботу суддями.

– У цьому Юхим Григорович сам будь-кому міг фору дати. Наприклад, у матчі першого кола в наші ворота «лівий» штрафний удар призначили, з якого потім «Буковина» гол забила. Та й в другому колі в Чернівцях суддівство для «Ворскли» було не дуже.

А що стосується охорони, то це було один раз – якраз на матчі другого кола в Чернівцях. Через сесію в університеті я не поїхав на першу спарену виїзну гру. Команда раніше виїхала поїздом, а я з охороною добирався в Чернівці автобусом. Один з цих охоронців зараз начальником служби безпеки в клубі працює.

1996-й рік, Полтавський міський Будинок культури. Святкування перемоги в першій лізі

Професійні секрети від Володимира Брухтія та знайомство з представниками кишинівського кримінального світу

– Разом з «Ворсклою» ви виграли першу лігу й мали шанс дебютувати в вищій. Однак, за наступні півроку жодного матчу так і не зіграли. Не ображаєтеся на Віктора Пожечевського за те, що так і не випустив вас на поле хоча б на кілька хвилин?

– Я міг і був готовий зіграти вдома проти київського «Динамо». Але Віктор Олександрович замість мене випустив хворого Олександра Агаріна. Хоча пояснення було. Тренер мене уже «списав». Об’єктивно я вже не витягував, через травми десь не добігав, не міг різко зупинитися.

– Я проглядав вашу статистику й примітив цікаву деталь. У 138-ми матчах чемпіонату, зіграних за «Ворсклу», ви заробили всього чотири попередження й лише одного разу були вилучені з поля. Грали не грубо чи мали свої маленькі футбольні хитрощі?

– Хитрощів ніяких не було. В цьому плані мені дуже допоміг Володимир Брухтій. Він казав: «Найчастіше захисник отримує попередження при грі в підкаті. Для захисника підкат – це вже останній аргумент. Коли ти зробив підкат – ти відіграний. Ніякої користі для команди вже не принесеш». Тому я старався грати більше позиційно, не дати супернику розвернутися. Грубо ніколи не грав.

Єдине вилучення отримав у Чорткові. Зіграв не дуже жорстко. А там футбольне поле й відразу асфальтна доріжка. Суперник викотився на асфальт, подер руки й закричав. Мені відразу показали другу жовту картку, а за нею – червону.

– Після «Ворскли» ви ще трохи пограли за роменський «Електрон» та кременчуцький «Кремінь». А професійну кар’єру завершили в 26 років в кишинівському «Конструкторулі». Як вас занесло в Молдову?

– Представники молдовського клубу приїхали в Полтаву самі. Я ж випадково зайшов до Анатолія Дяченка в федерацію, де вони якраз і знаходилися. Дяченко каже: «Не хочеш в Молдову з’їздити?». На той момент я не знав, що за люди переді мною знаходяться. Пообіцяли хорошу зарплату, преміальні й підйомні. Думаю: «Ну, добре. Поїду».

Найцікавіше розпочалося вже в Молдові. Виграли гру. На наступний день першого числа зранку була запланована лазня. Після неї ми виїхали в офіс за зарплатою. А я дивлюся – вся команда взагалі без настрою їде. Як таке може бути? Питаю: «Хлопці, що таке?». Олег Шишкін відповідає: «Зараз все сам побачиш». Виявилося, що президентом «Конструкторула» був представник кримінального світу. Приїхали, а він каже: «Новеньким поки не треба, а решта – заходьте». Вся команда зайшла до нього в кабінет і вісім годин там пробула. Не вийшли, поки президент не розказав про все своє життя, як сидів у тюрмі, вирішував питання і в такому дусі. Тоді я й подумав: «Та ні, мабуть досить. Потрібно звідси тікати й завершувати кар’єру».

Розлючений Томах і втеча з Запоріжжя

– Після завершення кар’єри футболіста ви стати арбітром. Це рішення далося легко?

–  Я розглядав два варіанти – тренувати дітей або судити. Травмовані суглоби, якщо на них не давати великих фізичних навантажень, дуже не турбували. Тоді вважав і зараз вважаю, що при тренуванні дітей потрібно багато чого самому показувати й брати участь в тренуваннях разом з ними. А це, знову ж, навантаження.

Зараз я розумію, що довго не зміг би судити. А тоді здавалося, що попри всі проблеми з здоров’ям ще років десять можна буде попрацювати. Тому й зробив вибір на користь суддівства.

– Тим не менше, на вашому рахунку є навіть єврокубковий матч. В 1998-му році ви працювали резервним арбітром на грі кубка Інтертото «Ворскла» – «Фортуна» (Сіттард). Яким чином український рефері отримав це призначення?

– Тоді резервного арбітра на гру мала призначити Федерація футболу України. Але зробити це банально забули. А відомі полтавські судді Олександр Горностаєв та Олександр Шерстюк уже отримали призначення на матчі чемпіонату, тому їх не було в Полтаві. Мені зателефонував Анатолій Дяченко й сказав, що потрібно попрацювати. Потрібно – значить потрібно.

– Якісь цікаві випадки з суддівського періоду запам’яталися?

– Це наш дебют з Олександром Матяшем у другій лізі. Ми працювали асистентами на грі в Запоріжжі, де «Металург-2» приймав іллічівський «Портовик». У полі судив Олег Кочергін. По ходу матчу господарі виграють 1:0. Тут нападаючий гостей порушує правила проти захисника, той падає й ловить м’яч руками. Пенальті. Забивають. Через кілька хвилин іллічівська команда забиває ще один гол. І з точки зору правил гол теж не на сто відсотків чистий. Кочергін взяття воріт зараховує. Причому сенсу в тому матчі комусь підсуджувати не було взагалі, глобального турнірного значення результат не мав.

Після матчу заходимо в роздягальню. І майже відразу туди залітає головний тренер запоріжців Олександр Томах. Гепнув по столу рукою, каже комусь: «Дзвони хлопцям, зараз з ними розбиратися будемо». Думаю: «Непогано суддівська кар’єра розпочалася». У підсумку з Запоріжжя ми тоді ледь виїхали. Поверталися додому на старенькій «копійці» Матяша. Уже на виїзді з міста Саша каже: «Давай десь зупинимося, хоч видихнемо».

– Професійне питання. Гол АІКа в ворота «Ворскли» був зарахований правильно?

– На повторі видно, що боковий арбітр зробив крок в сторону центра поля. І все, з його позиції вже виглядає так, що м’яч у воротах. Точно бачити, чи перетнув м’яч лінію він міг тільки в тому випадку, якби знаходився чітко по лицевій лінії. Метр вліво-вправо для бокового арбітра грає дуже велику роль. Моя особиста думка – голу однозначно не було. Навіть повтору не потрібно. Відразу це побачив.

– Чим Юрій Левчук займається зараз?

– Перевезеннями. Під час війни роботи дуже багато. Працюю, не зупиняючись: Чернівці – Кишинів – Варшава – Будапешт. Також трохи допомагаю в сімейному бізнесі дружині.

Раніше возив футболістів в аеропорт: Арменда Даллку, Санжара Турсунова, Антона Шиндера, Олівьє Тілля. Їм зі мною цікавіше було їздити, бо могли поговорити на футбольні теми. Також трохи інспектую чемпіонат Полтавської області.

Парі між Шарієм і Піндєєвим, яке так і не відбулося, та «водолаз» Соболь

– Ви грали за «Ворсклу» у всіх сезонах періоду першої ліги. Давайте спробуємо сформувати символічну збірну 1992-96-го років.

– Воротар – Олег Стороженко, лівий захисник – Ігор Мачоган, центральні захисники – Володимир Сисенко й Рустам Хайдаралієв, правий захисник – Юрій Левчук, лівий півзахисник – Олег Слободський, центр півзахисту – Олег Кривенко та Сергій Доронченко, правий півзахисник – Андрій Марченко, нападаючі – Олександр Піндєєв та Юрій Соболь.

– До речі, про Соболя. В одному з своїх інтерв’ю Віктор Пожечевський сказав: «Юра Соболь – також хороший футболіст, який, щоправда, з дисципліною не товаришував». Юрій і справді любив погуляти?

– Юра випивав, але я б не сказав, що це було щось надзвичайне. Завжди поводив себе адекватно. Якщо оцінювати по ігровим якостям, то справді був хорошим футболістом. Біжить, на швидкості різко зупиняється. У нього не було такого, що далі його несе. На місці миттєво розвертався.

На зборах у Словаччині (зліва-направо): Юрій Левчук, Юрій Соболь, Михайло Стельмах, Олег Ратій та Володимир Дичко (присів)

– Давайте спробуємо невеликий бліц. Хто був найбільшим авторитетом у команді?

– Особисто для мене – Володимир Сисенко.

– Гравець з найбільшим ігровим інтелектом.

– Сергій Доронченко.

– Хто вирізнявся найбільшою витривалістю й міг легко два матчі за один день відбігати?

– Ігор Мачоган.

– Найбільш непоступливий гравець.

– Рустам Хайдаралієв.

– Душа компанії.

– Віктор Сусло.

– Хто найшвидше пробігав стометрівку?

– Іван Шарій. На цю тему розкажу одну історію. Приїхали ми на збори в Євпаторію. По-моєму, це був 93-й рік. Сидимо за столом: я, Олег Стороженко, Олександр Піндєєв і Віктор Сусло. А Піндєєв проходив перший збір з київським «Динамо» і тільки приїхав. Збір був орієнтований на фізичну підготовку, тому Саша був виснажений. Хоча від природи Піндєєв був фізично потужним і з гарною стартовою швидкістю. Тут підходить Іван Шарій і каже Піндєєву: «Давай стометрівку на ящик шампанського». Ми оживилися, хоч якась розвага на зборах намічається. І кажемо Піндєєву: «Давай, ми скинемося».  Саша рукою махнув: «Та, ну його. Все одно не пережену».

– На завершення, може, пригадаєте якусь кумедну історію з життя команди.

– Після якогось матчу біжимо на нашому стадіоні по колу крос. У цей час якраз на вишках прожектори міняють. Пройшов дощ, за воротами утворилася яма, повна води. Яму оббігаємо. Діма Коренєв каже Соболю: «Юра, а можеш не оббігати?». Соболь у відповідь: «За скільки?». Коренєв подумав і назвав якусь не дуже велику суму. Соболь: «Та легко». На наступному колі Юра трохи вступив у калюжу.

Далі підключився Андрій Ковтун: «Юрок, а пірнути?». Соболь коло пробіг, подумав. Потім каже: «Можу. За скільки?». Ковтун питає: «Хлопці, по 20 доларів скинемося?». Ми були не проти. Всього 400 доларів вийшло. На той час непогані гроші.

Коло пробігли, вишикувалися й спостерігаємо – зараз буде шоу. Валерій Повстенко, який тоді проводив тренування, не розуміє, що відбувається. Соболь зайшов у яму, пірнув-випірнув і побіг. У цей час працівники, які міняли освітлення, починають сміятися. А Юра зупинився й говорить: «Якби ви знали, за скільки я пірнув, то ви звідти самі сюди стрибнули б».

Олександр Данник, Дмитро Білозерцев

Фото з особистого архіву Юрія Левчука

Погода