Залишитись в живих

Скажу відразу – декому зараз може здатися, що текст заголовка занадто драматичний і перебільшений. Можливо, адже, на щастя, відомостей про серйозні травми у постраждалих не надходило. Але, на жаль, це швидше посмішка долі, а не відповідність…

27 серпня 2009 року. Після майже десятирічної перерви у Полтаву знову прийшов Його Величність Європейський Футбол. Такий очікуваний найвідданішими уболівальниками, здобутий у матчах за Кубок України, заслужений на полі та трибунах. Полтавчани і гості міста знову мали можливість побачити на стадіоні одного з грандів європейського футболу – Бенфіку. І хоча початкова ейфорія і радість від участі в турнірі була дещо приглушена після португальського удару, Полтава чекала на свято.

Але тут чекали уже і перші неприємності беспосередньо від організаторів матчу. Відсутність квитків. Зараз багато з читачів можуть не погодитись з даним моментом. Мовляв, квитки уже були задовго до матчу у брата\\свата\\кума\\діда\\начальника\\друга\\троюрідного племінника тітоньки  Антоніни і т. д. Але для пересічного вболівальника відповідь на питання про квиточок була одна – ще немає, скоро будуть. Можливо це було зроблено для підвищення ажіотажу, можливо через недбалість… Факт є фактом – частина уболівальників вирішила не йти на матч після кількох невдалих спроб придбати квиток за кілька днів до матчу.

Друга неприємність – ціни на квитки. Звичайно, і тут можна знайти акцентовані виправдання у вигляді вимог УЄФА, порівняльних цін на матчі Прем’єр-ліги і Ліги Європи, очікуваності події… Ціна в 50 гривень не здається такою вже завищеною. Але крізь призму екномічних проблем і негативного результату першого матчу з’явилось занепокоєння, що на матч такого рівня прийде суттєво менше людей, ніж на матчі уже звичної першості України. Що й підтвердили порожні трибуни стадіону. Адже про сімейний похід на свято футболу довелось забути багатьом полтавцям. І, як показали подальші події, недарма.
Неприємність третя – головна,  значна і та, що стала каталізатором написання даної статті. Організація входу на сектор. Не буду намагатись охопити глобально усі входи на стадіон, бо повної інформації не маю. Розгляну лише входи на Західну і Північну трибуни, оскільки довелось відчути усі «переваги» цих входів на собі.

Отже, квитки придбані за день до матчу. По 50 гривень, 21 сектор, високий ряд, комфортні для перегляду місця. Святковий настрій в очікуванні футбольного свята. Вкотре дочекалася походу на стадіон футболка кольорів улюбленої команди. Шарф майорить з вікна автомобіля у передчутті футбольних емоцій… І тут стоп! На перехресті вулиць Сінної і Жовтневої стоїть неочікуваний наряд ДПС із знаком. Рух заборонено…Відразу майнула думка – а навіщо ж тоді одні з основних вимог Європейської Асоціації – наявність під’їздів до стадіону і відповідна кількість парковочних місць? Добре, проїхали. Така дрібниця не зможе зіпсувати відмінний настрій. Знайшов місце, зустрів друзів і всі разом вирушили до стадіону. На півгодини раніше, як і домовлялись, щоб без проблем зайняти свої місця, не потрапити у натовп і не відкладати все на останній момент. По часу все було ідеально. Як ми помилялись…

Вирушили відразу до входу на Північну трибуну. І були дуже здивовані натовпом у декілька сотень людей, які, на перший погляд, не заходили, а просто стояли перед воротами. Промайнула думка, що цей вхід закрито і тут просто зібрались любителі безкоштовно спостерігати за матчем. Але виявилось, що ворота привідчинені, на малесеньку шпаринку, куди по одному запускають вболівальників. Не хотілось вірити очам – це Європа? Одна дірочка на сотні людей у незафіксованих воротах? І це за 25 хвилин до матчу? Три хвилини у збудженому натовпі почали породжувати занепокоєння у позитивному фіналі такої пропускної системи. Порадившись, вирішили спробувати зайти на верхній ярус Західної трибуни і вже звідти по секторам перейти на свої місця.

З даним варіантом теж виникли проблеми. З передбачених пропускних шляхів була відкрита рівно половина, що моментально вчинило тісняву, оскільки нашому рішенню були солідарні знову ж таки більше сотні вболівальників. Поряд стояли дві дівчини років по 16 і жінка передпенсійного віку. Вони з жахом в очах дивились на наближення точки пропуску, куди несла їх юрба. Ближче до входу починалася суттєва давка… Пропустивши жіночу частину, ми змогли ввалитися (іншого слова не вжити) на територію стадіону. Квиток у одного з нас був надіравний з протилежного боку, у іншого не пошкоджений зовсім. Сенс перевірки квитків почав втрачатися. Почалися питання до одного з міліціонерів – що ви робите? Хто за це відповідає? Відповіддю нам була посмішка і фраза – не заважайте працювати. Настрій суттєво впав…

На сектор зайти виявилось теж не зовсім простою справою. Десь у районі 27 сектору на вході почали обшук. Квитками не цікавились. Намацавши в моїх кишенях ключі від авто і мобільний страж порядку навіть не поцікавився що там. А моя товстенька (щоб на всіх вистачило) газета викликала величезну цікавість. Кілька разів перетрусив, погортав і задав геніальние питання – що це? Задумавшись як відповісти на дане питання (чесно чи теж по дурному), помітив, що у моїх друзів вилучають запальнички із щирими обіцянками повернути після матчу. Все ще були думки, що це якась помилка, сон. Не може матч Ліги Європи бути так організований! Нарешті вирішив дати відповідь на питання міліціонера. Відповів просто: «Газета». Як не дивно, ця відповідь повністю задовольнила особу в кашкеті. Але породила друге питання на мільйон: «Почему такая толстая?». Відповів швидко – «Якщо тобі треба, то можеш відірвати шматочок. Я ж людина, розумію…». Почервонівший, як рак, захисник правопорядку мовчки віддав пресу і кивком дозволив пройти.

На секторі було пусто. Як і на сусідніх. Не дивно, адже всі бажаючі сюди потрапити стояли під стадіоном. Почали спокійно переходити на свій сектор. минули 26-й, 25-й… Тут перед нами з’явилася чергова постать в погонах: «Який сектор?». Чесно назвав номер написаний на своєму квитку. Обличчя майбутнього генерала скривилося від жаху. Він на підвищених тонах «запропонував» нам вийти і пройтись по навколосекторній доріжці до своїх місць. Усі наші слова навіть не бралися до уваги. На шум підійшло ще кілька людей в синьому. Сили вже були не рівні. Відступаємо…

Час тиснув. Швидкою ходою попрямували до останнього входу за 21-22 сектор. Почали насторожувати люди, які йшли у зустрічному напрямку, при цьому гучно і не завжди цензурно вихваляючи роботу внутрішніх органів (в даному випадку мова не про організм людини). На фініші нашого шляху нас чекали 4 – 5 дівчаток у міліцейській формі і один похмурий суб’єкт під два метри зростом. Широко посміхаючись одна з дівчаток сходу запропонувала нам спускатися вниз. Найближча до неї колега при цьому аж світилась від щастя. Наші слова просто ігнорували. На моє зауваження стосовно напруженої і небезпечної ситуації внизу, міліціонер в спідниці вкотре радісно посміхнулась і відповіла: «Ну и что, я на работе!». Так хотілося їй сказати, що не той вона вибрала спосіб заробляти на хліб, та й форма їй не дуже личить…

Пішли до найближчого виходу зі стадіону. Тут нас зустрів кордон мужніх правозахисників і здавлений натовп, що намагався потрапити на футбол. Задав питання одному міліціонеру, що стояв поруч, з цікавістю спостерігаючи за криками натовпу, як нам вийти… У відповідь – звична посмішка і жест на заблокований прохід. Промайнуло розуміння стану головного героя фільму «Термінал». Назад шляху немає, вперед не пускають… Все ж з боями і втраченими гудзиками вирвались за межі стадіону. Підбили підсумки. До початку матчу 5 хвилин, пошкоджений одяг, порвані квитки, втрачений настрій. Повернулись туди, звідки все починалось – до входу на Північну трибуну.

На наш подив, багато з тих, хто залишився чекати своєї черги, так і стояли на своїх місцях. Тільки кількість людей навколо виросла у кілька разів… Напруга зростала. Зростав і тиск у натовпі. Розгубленість людей в погонах читалась неозброєним оком. Каталізатором став жіночий крик: «Что вы творите?! Ребенка раздавите!!!». Ворота були відкриті. Помітивши відчинений прохід задні ряди кинулись вперед. Малочисельна кількість стюардів і міліціонерів не котролювала ситуацію. І зовсім приголомшливим був наказ одного з капітанів: «Закрывай ворота!». Нерви у натовпу здали. Були відтіснені кордони перевіряючих. Діти буквально на руках вносились на стадіон. Кілька доволі сильних ударів отримали ті, на кого була покладена відповідальність за забезпечення порядку входу. Обійшлось, на щастя, без жертв. До речі, ворота за кілька хвилин таки прикрили… На матч ми запізнились на 5 хвилин.

Як підсумок, виникають тільки питання. Безадресні. Без відповідей. Чи готові ми до Європи? Чи потрібне нам таке свято футболу? Невже справа тільки у трансферах, першому матчі, відсутністю кваліфікованих кадрів? Хто буде відповідати за те безладдя на пропускних точках? Хто відповідальний за організацію футбольного матчу такого рівня? І головне… Невже необхідно чекати трагедій рівня Ейзеля, Хіллсборо, Айброкса для виправлення помилок і підвищення рівня відношення до вболівальника, його здоров’я, життя? Для Англії ціна недбалості – 5 років без єврокубків, 39 життів на «Ейзелі», 96 на «Хіллсборо»…

Яка ціна повинна бути для України і Полтави?

Sonyksson