23-го лютого – День народження Івана Горпинка

23-го лютого 1921-го року народився полтавський дитячо-юнацький тренер Іван Горпинко, який виховав багато майстрів для дорослих футбольних команд. У 2009-му році на нашому сайті вже друкувався матеріал про тренера під назвою “Иван Иваныч”. 

Сьогодні хотілося б навести спогади Володимира Картавенка, який є вихованцем Горпинка. Отже, слово Володимиру Миколайовичу:

–  Можна сказати, що я родом з Полтави. Місцем народження, правда, була Курська область, але практично відразу ж після народження, в 1943 році, мене перевезли в Україну. Так що це тут моя Батьківщина.

Якщо говорити про мої перші футбольні кроки, скажімо так, витоки, то відразу скажу, що я всім зобов’язаний Заслуженому тренеру України Івану Івановичу Горпинку. Велика людина! Сьогодні в Полтаві його ім’ям названа футбольна школа «Ворскли». Я прийшов до нього десь в 1953-му році, як і всі пацани, вже маючи певний досвід дворового футболу. І вже не знаю, чим я йому сподобався, але він ставився до мене, як до рідного сина. Ласкаво називав мене «циганьонком». Добре ставлення дорослої, шанованої в місті людини, і його турбота мені були дуже приємні, так як я ріс без батька, який загинув у 1943-му році.

Іван Іванович був у Полтаві дійсно легендарною особистістю. І тому, що пройшов всю війну від «дзвінка до дзвінка», і тому, що працюючи в дитячо-юнацькому футболі, зміг виховати таких відомих футболістів, як Станіслав Басюк (ЦСКА), Віктор Маслов («Дніпро»), Юрій Рєзнік («Динамо (Москва), Іван Шарій («Динамо» (Київ). І ще легенду полтавського футболу Юрія Москальця. А скільки через нього пройшло хлопчаків, які стали гравцями команд нижчих професійних і аматорських ліг, взагалі складно порахувати.

Під керівництвом цієї гідної людини я і пройшов шлях від хлопчиська до гравця професійної команди. Багато що згадується. І як він ставив нам удар, змушуючи грати в одній бутсі, надітій на «неробочу» ногу. І про те, що ніколи не кричав на нас. І про те, що був дуже справедливою людиною. І те, що саме за його протекцією мене взяли в першу професійну команду. І, звичайно, я, безбатченко, дуже вдячний йому за наставництво. Дуже вдячний долі за те, що зустрів таку людину на своєму життєвому шляху. Світла йому пам’ять і Царство Небесне!

У той час я брав участь у багатьох змаганнях. Як в шкільних міських, так і багатьох інших. Грав на «Шкіряний м’яч», а коли став старшим, в складі команди групи підготовки нашої команди виступав в Першості СРСР серед юнаків. Пам’ятаю, були ще якісь змагання. Щось на зразок Спартакіади народів СРСР, але серед юнаків. Ми майже місяць перебували в місті Шостка. Там мене вразила збірна Грузії. Вона легко, «в півноги» обігрувала всіх суперників. Але я скажу, що ця чудо-команда все-таки була на пару-трійку років постарше інших команд! Правда, паспорти були в порядку. Ось тільки видача всіх паспортів була проведена одним числом. Але що поробиш? Кавказ! Свої традиції!

Коли мені виповнилося 17 років, став залучатися до тренувань з головною полтавською командою, яка тоді називалася «Колгоспник». Грати не грав, хоча в заявку і був включений. Полтава – футбольне місто! У той час там такі люди грали, куди мені хлопчику! Але тренування з корифеями дали мені багато чого.

У 1962-му році підійшов мій час призиватися до лав Радянської армії. Закликали і відразу направили до Києва. А саме в київський СКА. Висота! І склад був дуже сильним! Ясно, що мені там не було чого ловити і треба було щось робити.

Хочу пояснити, як я, хлопчисько, практично не граючи в своєму рідному «Колгоспнику», потрапив до складу сильної столичної команди. Справа була зовсім не в тому, що хтось, переглядаючи ігри полтавської команди в пошуках перспективної молоді, побачив мою молодецьку гру, і порекомендував перспективного юнака футбольному армійському начальству. Не було ніяких переглядів. Як і моїх ігор у складі команди. Все набагато прозаїчніше. В Україні було кілька армійських футбольних клубів, які виступали в професійній лізі. І спеціально навчені люди напередодні нового призову, просто, відповідно до заявочного листа команд майстрів, вносили молодих футболістів до відповідних списків. Мій регіон потрапляв в сферу діяльності СКА (Київ). Ось мене і закликали туди. І вся селекція проводилася там. Кого в команду, а інших по частинах. А служили в той час по три роки! І, природно, після трьох років служби десь в мотострілецькому полку, вже ні про який футбол мова йти не могла.

І у мене був на цей рахунок розроблений план. У Полтаві було артилерійське училище, командиром якого був якийсь Любченко, який пристрасно любив футбол. Потрапивши в училище, я міг бути спокійний і за проходження служби, і за футбол. Тому ми вдома вирішили, що після призову я напишу заяву про вступ до училища. І тоді, відповідно до існуючих законів, мене повинні були направити для підготовки та складання іспитів. У Києві мене з цього приводу викликали до високого армійського чину на прізвище Вайнштейн. Він відразу сказав, що анітрохи не вірить мені, і розглядає мою заяву як спосіб, «закосити» кілька місяців з майбутньої служби. «Знаю я вас! Поїдеш, подуркуєш, а там, начебто як не вступив! А час-то пройшов! Але у мене не проведеш! Якщо не вступиш, то будеш служити в лісі. За танками бігати! І, крім того, в Полтаві середнє училище. А тут, в Києві вищі училища. Наприклад, училище зв’язку». Довелося вигадувати різні переконливі відмовки. У підсумку, я все-таки опинився в полтавському артучилищі, і, відповідно, в команді «Колгоспник», що виступала в класі «Б». У ній я і грав до самого дембеля в 1965-му році.

Підготовлено по матеріалам сайту dyfls.ru