Четвертий похід у Європу. Частина десята

Цікаво, чи не втомив я вже свого читача? Може, варто було б коротенько зупинятися на спортивних баталіях, опустивши всі супутні моменти? Уже б давно закінчилися спогади, а з ними і цей тривалий «серіал».

Але як кажуть, із пісні слова не викинеш. А прислухатись до історії варто хоча б тому, що для того, хто її не чує, вона змушена повторюватися.

Отже, продовжимо…

«Динамо-1,5»

Саме таке назвисько своїй команді пустив у світ тодішній тренер Олександр Довбій, звинувативши в великій поразці від «Фортуни» всіх футболістів, які вийшли на поле в Сіттарді. Незабаром його підхопили й розтиражували майже всі спортивні журналісти.

І справді, 8 гравців тодішнього основного складу пройшли школу київського «Динамо». Ковтун, Леженцев, Беженар, Головко, Хомин і Антюхін мали повноцінні контракти з «Ворсклою», а Костюк і Самойлов грали в ній на правах оренди. На жаль, усі вони не змогли закріпитися в основі, яку тоді створював Лобановський, але вже давно переросли «Динамо-2». Звідси вийшла доволі влучна назва. Та футболісти сприйняли цей натяк як образу, що й вилилося в серйозний конфлікт. Команда не сприймала тренера, а тренер — команду. Що може бути гіршим?

Здавалося б, маючи у своєму розпорядженні такий потенціал, тренерський штаб міг би створити боєздатний колектив, здатний на серйозні досягнення. Натомість, Довбій фактично розписався у своїй неспроможності працювати з ним, заявивши, що його задумів гравці не розуміють…

Пізніше, аналізуючи гру тодішньої «Ворскли», прийшов до висновку, що, власне, розуміти було нічого. Рівень того тренера — молодь, із якої можна «ліпити» свою концепцію. Але аж ніяк не готові майстри, за плечима яких виступи в національних збірних та міжнародних зустрічах. На жаль, у ледь не найвідповідальніший момент із керманичем у нас не склалося.

Не сказати, що гравці відверто ігнорували тренера. Але своєю грою вони часто це показували. Експерименти з виходом на поле резервістів у внутрішньому чемпіонаті також закінчилися плачевно. У проміжках між іграми з «Фортуною» «Ворскла» в першому турі програла в Івано-Франківську «ніякому» «Прикарпаттю» — 0:1. Далі було гірше — ледь врятоване єдине в перших турах очко в грі вдома з «Кривбасом», нуль у графі забитих м’ячів, останнє місце в турнірній таблиці… І головна причина полягала не в тому, що сезон почався надто рано, була напруга міжнародного турніру, довгі перельоти… Звісно, це також давалося взнаки. Але команда явно «пливла». Останньою краплею стала чергова домашня поразка від маріупольського «Металурга — 0:1…

У середині серпня Довбій подав у відставку. Іншого виходу не бачило й керівництво клубу. Перший матч без нього з «Карпатами», під проводом тренера воротарів Сергія Собецького, полтавці вдома звели внічию — 0:0. А потім настав час «тріумвірату виконуючих обов’язки»: Собецького — Шарія — Моргуна. Матч у Харкові 30 серпня оце «Динамо-півтора» провело феєрично. Двічі по ходу матчу програючи «Металісту», «Ворскла» здобула першу перемогу в чемпіонаті. Та ще й яку — 4:2! На цьому куражі провели ще кілька матчів, але було зрозуміло, що час втрачено й порятувати зможе лише досвідчений фахівець.

Ним і став Анатолій Коньков, який у кінці вересня згодився рятувати самобутній колектив. Звісно, на це потрібен був час. Протягом сезону 1998-99 «Ворсклу» лихоманило й закономірним стало підсумкове десяте місце. Зате вже через рік ми знову ввійшли в «Єврозону». І в тому, що цей успіх так і не вдалося розвинути, винні обставини, але аж ніяк не іменитий тренер, і добротний колектив виконавців…

Та не забігатиму наперед. У липні 1998 року ми ще мали зіграти матч-відповідь із голландцями.

Прощавайте, європейські надії…

«Фортуна» прибула до України в четвер. З Борисполя до Полтави дістались без проблем. Звісно, наш «Мотель» програвав у порівнянні з їхнім «Лімбургом», при чому значно, але ніяких претензій не було. Найбільше запам’яталося, як молоді гравці супроводжували поглядами наших дівчат. Настала справжня спека, термометр показував більше 30 градусів у затінку, звісно, дивитися було на що. Тому й не дивно, що ввечері кілька гостей звернулися із запитанням, чи є можливість відвідати… нічний клуб із виступами дівчат топ-лесс. Це сьогодні всі розуміють значення цього терміну. Тоді ж таке дозвілля було звичним для мешканців Нідерландів, а для нас… Єдиним «сміливим» клубом, який тільки-но відкрився, був «Робін Гуд». Але чи пропонували там таке видовище, я не відав, про що чесно сказав.

Мабуть, обійшлися гості без нічних розваг, бо їх тренер Берт ван Марвейк був налаштований серйозно. У своєму інтерв’ю він наголосив, що найголовніше забити гол на чужому полі, щоб зняти всі питання з виходом у наступний раунд. Заділ же вдома був зроблений солідний. І розслаблятися своїм футболістам він ніяк не міг дозволити.

А на нашу прес-службу чекало нове випробування. З командою до Полтави прибув солідний десант пишучої братії. На її прохання до початку гри потрібно було обладнати 7 робочих місць у коментаторській ложі, яка саме ремонтувалася. Там мали бути окремі телефонні лінії з апаратами й розетками європейського стандарту. Добре, що ще готуючись до гри з «Андерлехтом», наша дирекція «Укртелекому» ці лінії до першого поверху стадіону провела. Залишалося тільки прокласти їх нагору, підключити й перевірити. Повірте, нервів було затрачено чимало, але вже в суботу вранці все працювало. Звісно, гості цьому не здивувалися, зате почали дивувати нас. Чи не вперше багато хто тоді побачив модеми й ноутбуки, які голландські журналісти спритно прилаштовували до нашої системи. Практично всі працювали в онлайновому режимі, що викликало величезний інтерес у наших зв’язківців. Ми про таке в 1998-му могли тільки мріяти.

За цими клопотами з учасниками матчу спілкуватися було ніколи. А ще ж, як завжди, на мене поклали обов’язки супроводжувати делегата УЄФА. Про нього розкажу окремо, не випереджаючи події.

Початок гри в суботу, 25 липня вирішили призначили на 16.00. На це були свої причини. Перш за все вирішили підстрахуватися з освітленням (усім був пам’ятний минулорічний випадок, коли в грі з тим же «Андерлехтом» раптом вимкнулись дві мачти прожекторів). Та й економія на електроенергії на той час клубу вже не завадила — надто витратним вийшов другий похід у Європу. А ще потай усі сподівалися, що наша команда краще пристосується до спеки, ніж гості, хоча надії відіграти три голи було дуже мало. Так, як кажуть, вона помирає останньою.

Спека зіграла свою роль і в тому, що стадіон відвідали трішки більше 3 тисяч глядачів (знали б вони тоді, які майбутні зірки мають вийти на поле!), і в тому, що гра пройшла у посередньому темпі. А те, що сталося в середині другого тайму взагалі бачив уперше. Бельгійський суддя Меезе на 70-й хвилині влаштував десятихвилинну перерву з «водопоєм» для всіх гравців, тренерів і суддівської бригади. Це потрібно було бачити! Журналісти смакували цей епізод ледь не в кожному репортажі. Але на той час гра вже була зроблена.

«Ворскла» провела матч у такому складі: Ковтун, Головко, Хомин (Мелащенко, 46), Мусолітін, Гузенко, Кобзар, Костюк, Самойлов (Омельчук, 75), Леженцев, Антюхін (Богатир, 46), Беженар.

Полтавці почали гру досить активно, хоча особливою різноманітністю їхні атаки не відзначалися. Проте вже в дебюті господарі двічі змусили помилитися захисників \”Фортуни\”. Кожного разу з-під їхньої уваги тікав Мусолітін. І якщо його перший удар був неточним — вище воріт, то через кілька хвилин лише реакція ван Звана врятувала гостей від неприємностей. Після цього нетривалого спалаху активності темп гри впав, що, безумовно, було на руку голландцям. У спокійному, розміряному ритмі вони почувалися, ніби риба у воді. За перші півгодини гості лише один раз потурбували нашого воротаря, та й то несерйозно. А ось полтавці наприкінці тайму знову могли забити. Але постріл Антюхіна з району 11-метрової позначки явно не вийшов.

Хто знає, що говорив у перерві своїм гравцям тренер гостей, та початок другої половини викликав у нечисленних глядачів невеликий шок. Голландці, ніби прокинулися. Вони провели блискавичну атаку, яку організував ван Боммель, а завершував англійський легіонер “Фортуни” Джеффрі, який, на щастя пробив мимо. Та через пару хвилин націлена передача Боума знаходить голову того ж Джеффри, котрий вистрибнув вище за всіх — 0:1. Ось і є обіцяний гол на чужому полі. Відразу ж Хаммінг виходить на побачення з Ковтуном, але б’є в дальній кут поруч зі стійкою.

Як не дивно, ця невдача заспокоїла гостей, які, мабуть, вирішили, що справу вже зроблено. Але з цим не погодилися господарі. Вони прискорилися, і змусили «Фортуну» просто відбиватися. Тон задали Мелащенко з Мусолітіним. Перший зробив відмінну передачу, а другий, хоч і невисокий на зріст, умудрився влучно пробити головою. Такий собі гол-близнюк. Ще через кілька хвилин усе той же Мусолітін на розі штрафного майданчика фінтом обіграв захисника й вийшов віч-на-віч з воротарем. Чому він вирішив бити не відразу з лівої, а переклав м’яча під незручну праву, потім пояснити не зміг. Удар, на жаль, вийшов не точним, відмінний момент змарновано. Відразу свій шанс одержав і Мелащенко, видряпавши м’яча в боротьбі воротарем, який необачно вийшов із воріт. Та в завершальній фазі йому просто не вистачило майстерності й холоднокровності. Так же як і Богатиреві, котрий бив з прекрасної дистанції, але досвідчений голкіпер гостей був напоготові.

Після цього й стався вже згаданий «водопій», що явно збив темп гри. Та все ж футболісти під завісу розважили нечисленних глядачів, обмінявшись голами, які, за великим рахунком, уже нічого не значили. У гостей відзначився кращий снайпер Хаммінг прицільним ударом завершивши класичну триходівку, а в господарів — Кобзар, який прекрасно використав помилку оборони “Фортуни”, і «встромив» м\’яча у верхній кут воріт.

Ось і все. Друге європейське свято для полтавців закінчилося, хоча цього разу тривало довше. Аналізуючи сьогодні ті виступи, замислюєшся: а чи могла б «Ворскла» пройти далі? Мабуть, що так. Якби вона, знову повторюся, була тоді справжньою командою під орудою талановитого тренера. А так — маємо, те, що маємо. Та й везіння часто не вистачало, давався взнаки брак майстерності й холоднокровності. У тих же зустрічах з голландцями наші мали набагато більше нагод забити, ніж суперники. Але вони своїми скористалися п’ять разів, ми ж лише двічі…

За великим рахунком, окрім фінансових і фізичних втрат, ця євро-кампанія ніяких дивідендів не принесла. Про результат у внутрішньому чемпіонаті вже говорилось: уперше з дебютного року «Ворскла» скотилася так низько. А щодо зароблених призових — їх виплати добивалися майже рік. Причиною стала якась помилка, внаслідок якої УЄФА спрямувало кошти спочатку в іншу федерацію, потім іншому клубові… Одне слово: мабуть, про нас у Європі ще не знали. І той факт, що від того часу «Ворскла» почала входити в рейтинг 350 європейських клубів (хоч і в третій сотні), тішить мало.

До речі, «Фортуна» теж цими двома зустрічами вичерпала свій ліміт везіння. У півфіналі вона поступилася австрійському «Зальцбургу» із загальним рахунком 3:4. А для довідки — тогорічними переможцями Кубка Інтертото стали «Валенсія», «Лаціо» і «Штутгарт». Думається, коментарі не потрібні…

Пригоди синьйора Бьянкі

Швейцарець Франческо Антоніо Бьянкі був на цьому матчі делегатом УЄФА. Справжній італієць за темпераментом, він вразив ерудованістю й інтелігентністю. Ще б пак, професор історії і філології університету в Лозанні, на додачу — поліглот. Окрім рідної італійської та обов’язкових для кожного швейцарця німецької і французької, вільно володів іспанською і англійською та схожими на них мовами (принаймні з бельгійською суддівською бригадою спілкувався на фландрській). Цікавився всім — нашим побутом, історією, із задоволенням побував на екскурсії.

Синьйор Бьянкі зізнався, що в делегатський комітет Європейської асоціації потрапив майже випадково, хоча замолоду грав за студентську команду. Один колега порекомендував. А оскільки головним хобі для себе вважав подорожі, це давало можливість побувати в різних країнах. Тож в Україну їхав із задоволенням. А під час подорожей з’явилося нове захоплення — колекціонування поштових листівок із краєвидами. При цьому вони обов’язково мають прийти поштою зі штемпелем місцевого відділення зв’язку. З Полтави таких листівок на свою домашню адресу він надіслав штук 20. Одну попросив підписати й мене українською та англійською мовами. До речі, на його прохання я ще не раз надсилав такі листівки з міст, де доводилося побувати. Останню — зі столиці Македонії, але відповіді на неї не одержав, і наше листування саме собою припинилося.

Але мова не про це. Тоді ФК «Ворскла» отримав подарунок від спонсора — Україно-американського спільного підприємства. Справжній лімузин «Шевроле» зі шкіряним салоном, комп’ютером та іншими «наворотами». Ним і вирішили доставити делегата УЄФА до Борисполя. Оскільки день був погожий, ми з водієм попросили дозволу взяти й своїх дітей: коли їм ще випаде нагода прокататися в такому авто? Пан Бьянкі теж не заперечував.

Погожого ранку, прикупивши на ринку фруктів і відправивши останню листівку, ми вирушили в дорогу. Франческо все не міг нахвалитися комфортом. Ось і наврочив…

Уже в Хоролі Володимир із тривогою почав поглядати на дисплей. На питання, що трапилось, коротко відповів: схоже, не працює генератор. Здогадка підтвердилася в Лубнах — почав розряджатися акумулятор. Вимкнули кондиціонер, музику, зупинитися вирішили аж у Пирятині — там була можливість попросити допомоги в ДАІ. Помітивши наше занепокоєння, гість поцікавився, чи нічого не сталося. Довелося обережно пояснити, що виникли певні неполадки з обладнанням автомобіля, які можуть незабаром стати серйозними.

На жаль, у Пирятині допомоги не дочекалися. На посту чергової машини не було, а по рації з’ясували, що оказія може трапитися хіба що за півгодини. Була обідня пора неділі, тож і на ремонт сподіватися не варто. Тим більше, такого автомобіля. Кожна хвилина затримки не влаштовувала: могли запізнитися на рейс. Та й чекати не було сенсу. Заглушивши двигун, можна було його потім і не завести.

Вирішили їхати далі, може, дотягнемо… Не дотягли. На повороті до Яготина акумулятор замигтів. Його заряду вистачило, щоб підкотитися до поста ДАІ. «Шевроле» вже не заводився. До відльоту літака на Цюріх залишалося трохи більше як півтори години…

Наслідком коротенької наради стало рішення залишити автомобіль поруч із постом (хай і порожнім, але все ж не посеред дороги) під наглядом моєї шістнадцятирічної доньки, Володимир із одинадцятирічним сином мав терміново виїхати до Полтави, де є запасний генератор, а нам із синьйором Бьянкі попуткою треба діставатися до Борисполя.

Легко сказати… Хвилин п\’ятнадцять я голосував, показуючи, що дуже потрібно, але ніхто не зупинявся. Проносилися іномарки, автобуси. Я б був радий і вантажівці. Франческо зі своїми двома валізами нервово тупцював поряд. Нарешті, зупинилися «Жигулі-копійка». За кермом дебелий сільський хлопець, поруч огрядна тітонька. Вислухавши оповідь про нашу проблему, поглянувши на завмерле диво американського автомобілебудування, парубок почухав потилицю й погодився, хоча й прямував на Бровари. Про ціну не говорили, але я зрозумів, що задарма не везтиме. Та виходу не було.

Це потрібно було бачити: ми зі швейцарцем ледь втискуємося на заднє сидіння, наполовину зайняте речами. Багажник теж повний, тож валізи водій суне нам на коліна. Після комфорту в люксовому лімузині це було «щось».

Єдина фраза, яку вимовив у дорозі синьйор Бьянкі: «Я вкотре переконався, що найнадійніший механізм у світі — швейцарський годинник, навіть американські машини йому поступаються». При цьому весь час поглядав на свою «Омегу». За сприятливого збігу обставин ми могли встигнути.

Варто зазначити, що УЄФА заздалегідь бронює і оплачує своїм делегатам білети на перельоти. Якщо їх не використати, делегат має діставатися додому або власним коштом, або за рахунок приймаючого клубу. Обидва варіанти нас не влаштовували, адже до аеропорту залишалось якихось 60 кілометрів.

До споруди аеропорту ми підкотилися за 5 хвилин до закінчення реєстрації. Доки виборсувалися з-під валіз, водій став перед нами стіною: «З вас тридцятка»! Гроші на той час чималі: можна було доїхати з Полтави до Борисполя на таксі. Я простягнув йому останню «двадцятку», залишалося кілька гривень, за які треба ще добратися до машини біля Яготина. Зрозумівши наш діалог без перекладу, пан Бьянкі потягся за гаманцем. Я знав, що гривень у нього вже не було. На подив, він передав мені купюру 20 франків: «Може, цього вистачить?». Дохи хлопець розглядав чудернацький папірець, ми прожогом кинулися до дверей. На ходу я кинув: «Гроші справжні, в Києві поміняєш»…

Це був справжній спринт. Франческо тільки-но підбіг до терміналу, як оголосили про завершення реєстрації пасажирів на Цюріх. Устигли… Але вже прямуючи до виходу, я побачив, що швейцарець мчить до мене. В руках у нього було дві величезні плитки шоколаду. «Ледь не забув, це вашим дітям, — вигукнув він, — я напишу…».

Не описуватиму, як добирався назад. Донька зачинилася в машині, на очах були сльози. Вже сутеніло, і за цей час чимало цікавих подорожніх встигли зупинитися біля «Шевроле», оглянути його з усіх боків… «Даішники» були лише одного разу. Але, вислухавши наші пояснення, пообіцяли, що будуть неподалік. О третій ночі приїхали з Полтави. При світлі фар поміняли генератор, і ми, нарешті, вирушили додому.

А свою обіцянку Франческо Бьянкі виконав. Через кілька днів до клубу надійшов офіційний лист УЄФА, у якому від імені департаменту делегатів висловлювалась глибока подяка працівникам клубу за сприяння й вміле вирішення проблем, що виникли під час проведення офіційної зустрічі між «Ворсклою» і «Фортуною». Дрібниці, проте приємно…

Ось так закінчився наш другий похід у Європу.

Далі буде

Олександр БОРОДАЙ