Ганна Мельниченко: “Хочу виграти Олімпійські ігри”

Двадцятишестирічна кременчужанка Ганна Мельниченко входить до трійки кращих жінок-семиборок світу. Завдяки їй національна жіноча збірна України уперше в історії завоювала Кубок Європи з легкоатлетичного багатоборства.

Дівчина представляє спортивно-фізкультурне товариство «Динамо» ГУ МВС України в Полтавській області і нині навчається… у Сумському училищі професійної підготовки працівників міліції. У багатьох людей спортсменки, які займаються багатоборством, асоціюються із широкоплечими, кремезними жінками. Але Ганна, навпаки, струнка, тендітна й тонка натура.

– Аню, професійно ти почала займатися багатоборством уже підлітком, але стала найяскравішою представницею жіночої збірної з легкоатлетичного семиборства. Коли повірила у свої сили?

– У легку атлетику я прийшла запізно, як для професійного спорту, – в тринадцять років. До цього займалася бальними танцями, відвідувала циркову студію. Мої здібності помітив учитель фізкультури. Він відправив мене на стадіон і фактично змусив займатися легкою атлетикою. І вже наступного дня я поїхала на свої перші змагання до Світловодська. Потім зі мною почала працювати тренер Вікторія Козлова, яка й зараз тренує мене і є другою мамою. Тренувалася багато й напружено. Інколи мене зовсім не розуміли друзі й оточуючі. Першим досягненням стала перемога в Спартакіаді України. Але найбільше запам’ятався перший виступ на Кубку Європи. Змагаючись із світовими зірками легкоатлетичного багатоборства, я відчула смак спортивного азарту й переконалася, що це – моє.

– Ти видатна спортсменка і поряд з цим постійно успішно освоюєш інші професії. Що спонукає до цього?

– Я стала заслуженим майстром спорту України. Отже, можу працювати тренером. Але життя – річ непередбачувана. І я хочу розвиватися як особистість. У 2002 році з відзнакою закінчила Кременчуцьке педагогічне училище. Пізніше вступила до Кременчуцького політехнічного університету, обравши спеціальність земельний кадастр. В обох навчальних закладах викладачі мене увесь час дуже підтримували, з розумінням ставилися до того, що мені постійно треба тренуватися. Але освіту я здобувала не для галочки. У декого є стереотипи, що спортсмени живуть лише в своєму світі і не цікавляться нічим іншим. Але насправді серед спортсменів багато всебічно розвинених розумних і цікавих людей. Вони більш витривалі й пристосовані до життя.

– Але ж зараз ти навчаєшся у Сумському училищі професійної підготовки працівників міліції. Це, так би мовити, узагалі кардинальний поворот. Невже плануєш працювати інспектором патрульно-постової служби?

– Зараз я, звичайно, повністю віддаюся спорту. І поки що не можу уявити себе в ролі інспектора патрульно-постової служби. Але все може бути. До речі, у мене брат – міліціонер. І, власне, поворотною стала зустріч із начальником ГУ МВС України в Полтавській області Михайлом Цимбалюком. Він чудова людина. Михайло Михайлович запропонував мені виступати за спортивно-фізкультурне товариство «Динамо» ГУ МВС України в Полтавській області. Пропозиція була дуже вчасна, оскільки я саме хотіла розпочати співпрацю зі столичним «Динамо». Але він переконав мене залишитися на своїй маленькій батьківщині. В обласному управлінні міліції до мене поставилися дуже добре, і зараз, навчаючись, я знаходжу цілковиту підтримку у всьому. За це дуже вдячна Михайлу Цимбалюку.

– Скільки часу на день зазвичай займають тренування?

– Це залежить від сезону. Найважче в березні―квітні. Щодня по два трьохгодинних тренування. Перед змаганнями залишаються лише невеликі розминки.

– А яка ситуація в Україні з базами для тренувань?

– З цим величезна проблема. Тренуємося здебільшого за кордоном. Постійні перельоти, переїзди. Наприклад, вдома я можу піти в тренажерний зал Кременчуцького політеху. Але бігати там немає де, займатися стрибками теж. Якби хоч один американець побачив, в яких умовах тренується українська збірна! Країна повинна вкладати гроші у спорт. Ставлення нашої держави до підготовки вітчизняних спортсменів та їхніх досягнень, на жаль, кардинально відрізняється від інших країн. Приміром, в Італії спортсменів ледь не на руках носять. А нашим ще й підпрацьовувати десь доводиться…

– Тобі певною мірою пощастило, міська влада Кременчука подарувала нову квартиру.

– Так. Перед Олімпіадою у Пекіні мені зробили омріяний подарунок – трикімнатну квартиру. З того часу життя наче перевернулося. Адже у 1991 році ми приїхали до Кременчука з Тбілісі. Свого житла не мали. Мешкали з мамою та сестрою у гуртожитку Кременчуцького вагонобудівного заводу в кімнаті розміром вісімнадцять квадратних метрів. Умови були не найкращі. Особливо це почало даватися взнаки, коли спортом зайнялася професійно. Ми в’їхали якраз перед новим роком у майже порожню новобудову. Але було стільки щастя!

– То ти народилася не в Україні?

– У Тбілісі, в Грузії. Мій батько звідти родом. Але коли у Грузії почалися заворушення, ми повернулися до рідного маминого міста Кременчука. Востаннє була в Тбілісі десять років тому. Дуже хочеться знову полетіти туди, побачити родичів. Грузини дуже хороші люди. Але, на жаль, ритм життя напружений. Часу на відпочинок майже не залишається.

– Не шкодувала, що пішла у великий спорт?

– Жодного разу. Бувають миті, коли дуже важко. Насамперед, морально. Але це швидко проходить.

– Ти сильніша фізично чи внутрішньо?

– Фізично…

– Що допомагає тобі мати чудовий вигляд? Дотримуєшся дієт?

– Мій тренер – жінка. І вона постійно наголошує мені, що спочатку я – жінка, а потім – спортсменка. Помітно, коли у спортсменок тренер чоловік. Це навіть на ході жінки позначається. Багато хто не звертає особливої уваги на свій зовнішній вигляд у розпалі змагань. А я навіть перед стартом завжди фарбуюся. Адже знаю, якщо я маю поганий  вигляд, не зможу досягти високих результатів. Тому прагну гармонії. Ніякої спеціальної дієти не дотримуюся. Їм усе, не можу без солодощів! Узагалі на дієту сідала лише раз, коли набрала трішки зайвої ваги після травми. Але результатів дієта не дала. Я весь час у русі, завдяки чому і підтримую форму.

– Якою, на твою думку, повинна бути сучасна жінка?

– Берегинею домашнього вогнища. Ніжною, трішки слабкою, але сильною духом!

– А які риси цінуєш у людях найбільше?

– Щирість і чесність.

– У тебе багато шанувальників і фанатів. Чи часто вони дивують тебе і як саме?

– У мене багато вболівальників у різних країнах світу. Вони вірять у мене і підтримують завжди. І, повірте, це допомагає тренуватися й виступати, перемагаючи навіть біль. Шанувальники дивують постійно. Наприклад, одного разу за кордоном під час змагань я тільки-но подолала біг з бар’єрами й не встигла навіть переодягнутися, а до мене уже підходять уболівальники з моїм фото, зробленим кілька хвилин тому, і просять автограф. Дуже приємно було отримати в подарунок квіти від незнайомого шанувальника у Запоріжжі. Я вже виїжджала з готелю, а тут підходить охоронець й, перепитавши моє прізвище, передає мені букет з п’ятнадцяти білих троянд. Мовляв, це вам від молодого чоловіка, який побажав залишитися невідомим. Але, мабуть, мій головний уболівальник – мама. Вона їздить зі мною майже на всі змагання. А якщо залишається вдома, постійно стежить за всіма подіями і телефонує тренеру. Адже я під час змагань не відволікаюся на розмови.

– Якось розподіляєш свої сили під час змагань?

– Я викладаюся максимально в кожному з видів семиборства. Не можу, наприклад, економити сили на бар’єрах, щоб краще пробігти дистанцію. У семиборстві спортсмен повинен бути витривалим.

– Яка твоя спортивна мрія?

– Виграти Олімпійські ігри. Це мені під силу. Але головний ворог спортсмена – травми. А мене останнім часом вони часто переслідують…

– У яких видах семиборства ти найсильніша?

– Це стрибки у висоту та довжину та біг з бар’єрами. У метанні списа, наприклад, я слабша.

– А до яких змагань готуєшся зараз?

– Узимку готувалася до чемпіонату України з легкої атлетики, який проходив у Сумах. Хотіла потрапити в команду на чемпіонат світу. Були складні умови і жорсткий відбір. Я зробила все можливе, виконала нормативи. Але у бігу на 800 метрів була дискваліфікована. Судді начебто угледіли заступ за лінію бігової доріжки. Це стало шоком для мене… Навіть не можу пояснити, як це могло трапитися. Адже я не перший рік у професійному спорті й чудово знаю, як потрібно бігати. Шкода нашої з тренером праці. Але переживемо. Тепер попереду літній сезон. Перші змагання відбудуться в Австрії.

– Ти забобонна? Якийсь певний ритуал виконуєш перед стартом?

– Не знаю, звідки походять усі забобони й ритуали. Але інколи доходить до курйозів. У подібне не варто вірити. Не думаю, що від того, який кросівок першим зав’язати – лівий чи правий – щось суттєво зміниться в ході змагань.

– Де тобі вдається відволіктися й переключитися?

– За кермом автомобіля. Я майже весь час у дорозі. Хочеться мати якусь елегантну автівку, але з нашими дорогами доводиться їздити на позашляховику. Це найзручніше зараз.

– А що надихає на нові злети?

– Насамперед, кохана людина. Він теж спортсмен. Чудово розуміє мене в усьому. А також уболівальники, люди, які мене люблять і бажають добра, й українська земля. Коли прилітаю додому з теплих країн, неймовірно радію нашій мряці й дощу! Дуже люблю Кременчук. Особливо останнім часом відчула, наскільки рідним для мене є це місто…

Тетяна ГАЛЯМ