Четвертий похід у Європу

На фото: Перед початком матчу на кубок УЕФА “Ворскла” Полтава – “Андерлехт” Бельгія.  Капітани команд Ігор Кислов та Пер Зеттерберґ. 26 серпня 1997 рік.

Відомі й невідомі сторінки європейської історії «Ворскли»

Нинішні тренери, керівники й гравці «Ворскли», її фанати і вболівальники зараз в очікуванні четвертого старту клубу в єврокубках. Уже скоро дізнаємося, хто ж стане першим суперником на новому етапі цієї захоплюючої сторінки історії полтавського футболу. При цьому ще й найвідповідальнішому. Вперше наша команда має реальний шанс потрапити у груповий турнір Ліги Європи, подарувавши своїм шанувальникам незабутні враження від зустрічей із провідними командами Старого світу.

Як це буде — побачимо. Але зараз час згадати як було.

Усе коли-небудь має свій початок. Саме від нього пролягає тривалий шлях до визнання й популярності, починається відлік нового часу, закладаються традиції, примножувати які мають наступні покоління. Цими днями від такого початку минуло 12 років.

Виросло нове покоління уболівальників. Докорінно змінився склад команди, до керівництва клубу прийшли нові люди. Те, що саме вони відродили європейські традиції полтавського футболу – прекрасно. І думається, що екскурс у недалеке минуле для них не буде зайвим. Отже…

Перший крок

23 липня 1997 року ввійшло в історію полтавського клубу назавжди. Саме цього дня о 19-й годині на стадіоні «Даугава» в Ризі рефері УЄФА Ларс Ісаксен із Фарер дав старт першому походу «Ворскли» в Європу.

Погода була не дуже футбольною. Хоча термометр показував 23 градуси тепла, накрапав то нудний, до доволі рясний дощик. До речі, такою погодою зустріла латвійська столиця полтавців і напередодні. Звісно, було хвилювання. Після тренування на газоні посередньої якості хтось із функціонерів чи то жартуючи, чи то всерйоз сказав: «Нічого, дощ у дорогу – добра прикмета». Він був правий. Перший млинець на євроарені для «Ворскли» видався зовсім не глевким. Тим більше, як для дебютанта, котрий перед тим наробив переполоху у вищій лізі українського футболу. І цей матч у Ризі в ранзі бронзового призера вітчизняної першості став справжньою винагородою за той, не побоюся цього слова, титанічний труд, який з честю виконали і гравці, і тренери, і функціонери, всі, хто був причетний до відродження полтавського футболу на зовсім іншому рівні.

І тут варто нагадати, як же сталося, що недавній середнячок першої української футбольної ліги потрапив у компанію команд, що виборюють другий за значенням європейський трофей. Тим більше, що історія ця може стати повчальною для нинішнього покоління.

Як усе починалося

На початку 1995 року ветерани футболу готувалися до відзначення сорокаріччя полтавської команди майстрів. На думку багатьох уже час було щось міняти у футбольному господарстві міста й області. Бо історія ніби то й багата як на злети, зокрема Кубок України 1957 року та малі срібні медалі чемпіонату СРСР у другій лізі 1988 року, так і на справжні падіння – виліт із другої ліги й ліквідація команди майстрів 1982-го. Але ж віддані полтавські уболівальники заслуговують більшого. Та й момент сприятливий. Стає на ноги незалежний чемпіонат України, підростає нове покоління гравців, а ті, котрі ще в юнацькому віці 1985 року повернули Полтаві великий футбол, уже набули досвіду і виросли у справжніх майстрів. До того ж «Ворскла» однією з перших в Україні, ще 1989 року стала госпрозрахунковим клубом із власною базою і стадіоном (збудованим до 800-річчя Полтави 1974 року, але так і не прийнятим в експлуатацію!). Не вистачало лише владної підтримки і солідного спонсора.

Справжнім двигуном цього процесу став тодішній головний тренер команди, а за сумісництвом і президент клубу Віктор Пожечевський. Він стукав у двері обласних та міських владних кабінетів, шукав однодумців серед керівників підприємств. Віддавши понад 10 років відродженню полтавського футболу, вивівши любительську «Ворсклу» в професіонали, доводив, що футбол – не просто гра, а суспільно важливий чинник, який впливає на престиж рідного краю, його визнання в якості спортивного осередку молодої держави. Його активно підтримали Іван Горпинко, Анатолій Штриголь, Віктор Попеневський, Станіслав Басюк, Анатолій Дяченко та інші ветерани, котрі вписали яскраві сторінки в історію полтавського футболу. Це тема окремої розповіді, яка, вірю ще побачить світ…

І така наполегливість мала наслідки. На початку березня 1995 року відбулася неофіційна зустріч тодішніх керівників міста й області з активом клубу, на якій вирішили: великому футболу в Полтаві бути!

Автор цих рядків був свідком цього доленосного рішення. Пам’ятаю, які грандіозні плани тоді будувалися. Треба створити сучасну інфраструктуру, налагодити роботу з пресою і вболівальниками, капітально відремонтувати стадіон і відновити заміську базу. Давалися конкретні доручення, визначалися виконавці. Роботи було чимало, але очі кожного світилися впевненістю, що так і буде.

Нелегку ношу спонсорства взяло на свої плечі потужне підприємство «Полтавагазвидобування». Його керівник Володимир Артьомов – досвідчений організатор, знав, за що береться. Та азарт справжнього спортсмена переміг (в юності Володимир Іванович успішно грав на високому рівні у волейбол).

Через кілька днів відбулися загальні збори клубу. Президентом обрали Артьомова, а членами ради стали обласний голова Микола Залудяк, полтавський міський голова Анатолій Кукоба, інші відомі в області люди. Тоді ж було озвучене амбітне завдання: у наступному сезоні «Ворскла» має завоювати єдину путівку до вищої ліги.

Звісно, було чимало скептиків, бо ж сезон 1994 — 1995 команда завершувала на 11-му місці в першій лізі…

Вже наступного року ці скептики були посоромлені. На єдиному подиху пройшовши турнірну дистанцію, «Ворскла» за 3 тури до фінішу забронювала собі місце серед еліти українського футболу. Сталося це в Олександрії, де полтавці у відмінному стилі перемогли місцеву «Поліграфтехніку» – 2:0. Один із голів забив колишній гравець цього клубу Сергій Чуйченко, який став найкращим бомбардиром першої ліги, провівши в складі «Ворскли» 24 голи. І це лише протягом другого кола (до Полтави він перейшов у зимове міжсезоння)! А разом із ветераном клубу Іваном Шарієм вони наколотили у ворота суперників 41 м’яч.

Пригадується ще одна важлива деталь. До цього містечка Кіровоградської області наша команда вперше виїхала на новому клубному автобусі «Вольво», подарованому спонсорами. Місцеві жителі довго любувалися цим дивом автомобільної техніки. Хтось кинув: «Ці далеко підуть»…

Сезон 1995-1996 ознаменувався кількома рекордами. Про бомбардирський уже йшлося. А ось показник у 103 набраних очки навряд чи колись буде перевершений, адже тоді в турнірі брали участь 22 команди.

18 гравців стали майстрами спорту, а Віктор Пожечевський удостоївся звання Заслужений тренер України.

На матчах «Ворскли» побували понад 237 тисяч глядачів – небачене число для першої ліги. Тогоріч загалом в українському футболі більше глядачів збирали лише матчі за участю «Динамо» і «Шахтаря». Мабуть, уболівальники зі стажем запам’ятали і таку урочисту подію. Після останнього матчу на стадіоні «Ворскла» на поле замість футболістів вийшли… трактори. Вони під бурхливі оплески глядачів переорали газон, готуючи грунт для вкладання нового газону, справжнього футбольного, закупленого в Голландії. Нова сторінка в історії вимагала нових підходів і нового поля…

(Далі буде) 

Олександр БОРОДАЙ